Спершу думай про батьківщину. «Єлизавета. Золотий вік»: компас передвиборних технологій

Картина «Єлизавета. Золотий вік» (режисер Шекхар Капур, у головній ролі Кейт Бланшетт) — в українському прокаті. Невдовзі, не сумнівайтеся, ця декоративна стрічка постукає кулаком у двері оргкомітетів «Золотого глобуса» й «Оскара». Відчиніть, королева! Преміальні прикраси можуть виникнути в кількох номінаціях. За костюми — вони гарно скроєні. За грим — дев’ять років тому першу «Єлизавету» саме за грим і преміювали («Оскаром»). За найкращу жіночу роль — оскільки Бланшетт переконливо зіграла мумію у вічно плинному політичному паноптикумі.

Дубляжний прогрес у вітчизняному кінопрокаті, здається, не дуже вплинув на економічні коефіцієнти заповнюваності залів. Чи, може, того вечора саме мені не пощастило? Величезний кінокомплекс; сім чоловік (не більше) в залі; полки-армади-почти на екрані. І ще цей дивний голос за кадром...

Гадаю, це голос усе ж таки професійної української акторки (схожий на інтонації Сумської-старшої)? Глас упевнений, з різкою інтонацією, тембрально-комунальний і трохи тріскучий. І, не сперечайтеся, «діджеї», радше — це голос служниці. Але не королеви! А жанри і тембри в історичних вампуках треба було б особливо гостро відчувати. А то дивишся-слухаєш — і падає в перші миті екранного дійства вся королівська рать. У тартари! Не даремно ж років тридцять тому роздратована Валентина Тализіна проклинала Рязанова за те, що «безплатно» використав її лоскітливий тембр для порятунку «Іронії долі» (з голосом Брильської, кажуть, цю картину сприймати було важко).

Звісно, українська дубляжна вахта працює ударно. Дивитися — не передивитися. Прокатних картин (без субтитрів) дедалі більше. А голосів чуттєвих (відчуваючих), добре поставлених і вміло використовуваних — я вже навіть і не знаю, де б їх краще використати... Ну, та гаразд. Послухали. Тепер подивимося.

На екрані — похмуре XVI століття. Ще не бабуся Європа в стабільній небезпеці. Її будоражать релігійні чвари та політичні реформи. Іспанський король Філіп II (Хорді Молья), поважно надувши щоки, наміряється покарати розпусницю-протестантку Єлизавету Англійську, яка пливе не тим курсом — і взагалі витворяє що хоче.

Єлизавета ж — у шовках-діамантах — плавно й відчужено фланерує дворами, церквами, день і ніч молиться за порятунок батьківщини, готується до праці та оборони.

Саме в цей передгрозовий воєнний час королева-незайманка (відповідно до версії індійського режисера Шекхара Капура) і клюнула на любовну наживку. Якою став чарівний сер Волтер Релі (Клайв Овен) — мореплавець, бабій, піїт. І з усіх можливих променів для висвітлення вже давно засвіченої різними кінопроекторами історичної драми режисер Капур вибирає для себе єдино прийнятний пучок світла — мелодраматичний... Хоч «Єлизавета» і «мелодрама» — жанри мало сумісні. Втім, навіть як завгодно довільне поводження зі списком літератури, що додається до цього історичного періоду, не хвилює компанію Universal. Оскільки «багата плаче» і скаче (на коні — при бойовому спорядженні).

Перед світовою прем’єрою деякі наближені до Ватикану історики вже затаврували другу «Єлизавету» ганьбою. І заявили, що цей фільм — «скоординована атака на католицизм» (а світ мав би, навпаки, об’єднатися перед ісламською загрозою). Мабуть, це занадто...

«Золотий вік» — очевидна і неприхована спроба Universal тільки якомога більше заробити. У кожному разі, не менше, ніж 1998-го, коли перша «Єлизавета» (з тією ж таки Блан­шетт) при бюджеті 30 млн. доларів здобула сім номінацій на головну кінопремію Землі і (як бонус) 82 млн. у світовому прокаті. Сіквел знімали з квітня минулого року в Англії. Команда підібралася інтернаціональна. Англійську королеву зіграла австралійка. Іспанського короля — іспанець. Королеву шотландську — британка Саманта Мортон. У новому фільмі вельможне життя на екрані сяє й переливається, гримить і вибухає. Очікувано гарні пейзажі та інтер’єри. Неначе це високобюджетний двогодинний кліп із заданою пост (або перед), але суто «виборною» метою. Ніби перед творцями «Золотого віку» поставлено додаткове надзавдання: довести, що серед «великих британців» значиться не лише покійна Діана, а були особистості й масштабніші. Як ця, наприклад. Її Величність Єлизавета...

Особистість же не лише історична, а воістину магічна! Навіть безглуздо заглиблюватися в перелік усіх її подвигів ратних та приватних. І цього ж, на жаль, не мав на меті й режисер (а публіку просвітити було б не зле). Питому частину картини ця королева ходить, сидить, інколи скоса дивиться. Ще її в різних ракурсах показують, наче поп-героїню з ролика на екскурсійну тему. Шовк на вітрі розвівається, а під ногами — карта світу. Не хочу бути дворянкою природженою, хочу бути володаркою морською! У кожному порусі обличчя австралійки Бланшетт ніби прочитується крилате Єлизаветине: «На корону все ж таки легше дивитися, ніж носити її!» І сценаристи-адаптери, як заворожені удави, тільки й роблять що дивляться — то на корону, то на королеву. А дія то висне, то кисне. «Я втомилася керувати!» — пасаж королеви, на жаль, жодним чином не пояснює загальмованого ритму історичного бойовика. Оскільки, уявіть собі, непоінформованим цікаво дізнатися, а «як» вона дає раду своєму оточенню. «Як» утримує в одній зграї двірських псів (вельмож). «Як» із допомогою високих поривів і низьких інтриг рятує дер­жаву від розпаду та іноземних домагань. Але для того, щоб виникло «як», — необхідні ж відповідні сюжетні «східці». Щоб, пройшовши сходинку за сходинкою, глядач згодом і горище лобом міг пробити. А потім відсахнутися: треба ж, стерва яка! Це про королеву — про справжню. А не кінематографічну мумію, що протягом двох годин тільки й ходить та витрішки продає.

Суто документально зафіксовано літописцями безліч сюжетних розчудасій, що намистом нависали на шиї королеви. Тільки автори фільму спокусилися підробленими коралями. Прикрасою, що не залишила помітних ознак на тілі володарки. Несамовиті королівські ігри з Дадлі та Хаттоном, Ессексом і Сесілом, Ноуллзом і Крофтом — усе осторонь. У центрі ж — бліда тінь напівлегенди про захоплення королеви тим-таки Релі... Придворним, який 1587 року виступив проти Лестера, а в 1590-му намагався щось радити королеві з питань колоніальної політики. Лише в одну чудову мить, і це не вигадки, симпатичний Релі (актор Клайв Овен грає романтика, а зовсім не інтригана, про що нижче...) був різко усунутий від трону і тіла. Саме в той момент, коли служниця королеви Елізабет Трокмортон завагітніла від цього молодця (у фільмі це є). За версією творців, королева розлютилася від ревнощів. А з урахуванням історичної перспективи, їй, вочевидь, набридли обоє — ось і викинула. Невдовзі цей брехливий типчик, якого виставлено в картині пристрасним романтиком, адресує Сессілу наскрізь фальшивого листа з єдиною метою: може, текст потрапить на ясні очі Єлизавети. Далі не фрагмент із фільму, а докладна цитата з історичного документа: «Я, котрий звик споглядати її, коли вона гарцювала на коні, як Олександр, полювала, як Діана, виступала на прогулянці, як Венера, і при цьому легкий вітерець овівав її біляве волосся навколо її ніжних щік, як у німфи, й іноді вона сиділа в затінку, як богиня, іноді співала, як ангел, іноді грала, як Орфей; споглядати! Смуток у цьому світі одного разу помилився ціллю і позбавив мене всього...»

Низьке спритне підлабузництво розлите епістолярним сиропом у 1592-му, коли Єлизаветі було близько 60. І без перуки вона скидалася на радянського артиста Мілляра в ролі Баби Яги. Яке вже там біляве волосся й ніжні щоки.

Гадаю, кожен адекватний історик погодиться, що «жир» справжньої драми Єлизавети в її «золотому віці» — тобто невикористані «калорії» кіносюжету — у гарячкових, а потім і методологічних спробах обдурити спочатку себе, а затим і світ... Обдурити хоча б у тому, що всім серцем любила сестру свою Марію Стюарт. А, звісно, ненавиділа: як вза­галі на тлі кри­вавих розбірок епохи можна терпіти небезпечну конкурентку? (У фільмі ця тема змазана, Стюарт представлена декоративно.) Регулярно Єлизавета намагалася пошити в дурні двір і світ, ніби їй такі вже необхідні чоловіки. Але, радше, це була тільки ще одна сублімація… Були б дуже потрібні, то вона б, як матінка Катерина, встигала б і землі підгрібати, і солдатів та коней своїми пестощами обдаровувати. Нарешті, всіма способами вона намагалася обдурити любиму Англію, видаючи себе виключно за другу Діву Марію — святу й непорочну, що вибрала собі в «супутники» виключно націю, а не конкретні штани. «Спершу думай про батьківщину, а потім — про ліжко!» — це гасло могло б майоріти на всіх Єлизаветиних «знаменах». Тільки знаємо ми ці штучки. Перед будь-якими «виборами» або грядущими війнами завжди виходять «заміж» не за тих — не з кохання, а історичної вигоди ради. І Нострадамус їм у поміч. Та ж таки Єлизавета — одна з перших і, безперечно, найуспішніших політпіарниць у світовій історії. Її рідкісний талант маніпулювання придворними хижаками та масовими мізками міг би стати окремим розділом у можливому підручнику для політтехнолога-початківця. Без жодних тобі засобів масових комунікацій, без явних рис жіночої привабливості (згодом уже придворні малярі постаралися), без різних там сердечок і сусальних мін на білбордах (по шляху просування з передмістя в Лондон, скажімо) їй вдалося майже на півстоліття втовкмачити в голови масам: я — найкраща, я — єдина, я — перша й остання, кому ви потрібні. Вірили всі! Майже всі. Дискусії, як правило, нищилися на пні — сокирою. А сльози за убієнною Стюарт проливалися театрально й регулярно — перед послами дружніх держав. І навіть іспанська «Непереможна армада» — що стала жертвою природної стихії на морі —згодом була представлена як велике досягнення ясновельможної володарки. Працювали люди...

А індійському режисерові варто було б розім’яти «сіквел» про пригоди Зіти і Гіти — уже в рідній країні, що розвивається. І тільки по тому осмислити парафраз про інших сестер по крові. І все ж — Боже, королеву бережи... від голлівудських інтерпретацій.