Союз непорушний. Долю театрального співтовариства визначила «Партія регіонів»

За парламентською канонадою наша інтелігенція, можливо, не розчула свисту гумових куль, якими цього тижня стріляли в залі столичного Будинку актора. Там відбувався черговий з’їзд НСТД — Національної спілки театральних діячів. Результат заходу відомий: кермувати вітчизняною театральною галуззю, як і раніше, буде Лесь Степанович Танюк. Третій пішов… (у сенсі термін).

Пам’ятається, якийсь час тому в ЗМІ і в приватних (творчих) дискусіях раз у раз виникала одна нав’язлива тема: і кому сьогодні потрібні ці творчі спілки, як кіношні, так і театральні?! Мовляв, усе це рудименти «совка». Це ідеологічні пута, якими раніше тримали в одному стійлі рідну інтелігенцію. Мовляв, усе це тільки в минулому. І нібито саме сьогодні лише буття визначає художню свідомість (і, відповідно, сленгово: «бабло перемагає зло» — на усіх фронтах прекрасного).

А от, виявляється, потрібні. Інакше не було б таких жорстоких підкилимових маневрів за керівний трон під театральним сонцем. І цей — останній за часом з’їзд — пройшов би собі тихо, мирно, непомітно — в атмосфері загального схвалення.

Тільки, напевно, рано списували з рахунків ці колись незламні спілки. Винахід послідовників «марксизму-ізму» виявився досить міцною моделлю. Змінюються часи, модифікуються внутрішні творчі структури, а суспільна і соціальна ціннісність таких утворень поки що живіша від усіх «живих легенд» — до яких себе зараховують багато наших сценічних шабашників.

Авжеж, справді, ідеологія відпала сама собою. Кого ж тепер змусиш — через СТД — популяризувати драматургію Жолдака, Неди Нежданної або Тетяни Іванченко (з її п’єсою про сміття, наприклад)? Захочуть наші самостійні і некеровані театри — то й без СТД будь-яке «сміття» поставлять — якщо, звичайно, за нього ще й грошей дадуть.

Та й у шорах сьогодні навряд чи когось із норовливих творців утримаєш. Упруться — то й брикнуть, і стукнуть золотим копитом, як антилопа в тій казці. І силою милим в Спілці не будеш — хоч вступай, хоч виступай із неї, хоч на виставці флористів посеред Співочого поля плигай.

…Але хоронити уцілілі творчі утворення поки що й справді зарано. Та й не варто. І от чому... (утім, про це трохи нижче).

...На нещодавньому з’їзді засідало 147 делегатів — представників усіх театральних регіонів країни. Від Києва, як кажуть, до самих до околиць. Фабула таких зборів прозоро передбачена. Виступи, схвалення і «бурхливі тривалі оплески».

І цього разу, здається, усе теж мало обійтися без рушниці на стіні. Проте вона раз таки стрільнула — вхолосту. Оскільки висіла зброя неподалік від Будинку актора, у Київському міському відділенні СТД. А в ролі підставного мисливця виступив народний артист України Олексій Богданович (керівник міського відділення). Власне, пафос його пострілу зводився до цоївського «перемен требуют наши сердца!». А отже, і до концептуального обгрунтування щодо нової кандидатури кермового нашого театрального обозу.

І осьде, друзі, як на мій смак, починається найбільш зворушливе. Мені ж, через дрімучість персональну, здавалося, що нині точаться бої виключно в парламенті за картку для голосування! Аж ні. Знали б ви, скільки прихованих емоцій закипіло навколо посади головного театрального начальника.

Почнімо з того, що столичну театральну фронду (а в неї давнє запаморочення від творчих «узбеків»), завжди тягло не лише творити, але й панувати. У нас давно вже оформилися такі собі образні київські театральні «корпорації». Одна з яких, наприклад, це «спілка меча й орала» від Д.Табачника і М.Рєзніковича (з цілісною орбітальною системою їхніх серйозних прихильників). Друга — спілка незламна О.Безгіна і С.Мойсєєва, тобто Театральний університет плюс Молодий театр, плюс потрібні люди із секретаріату і навіть «Фонду 3000». Ще один незалежний осередок — Богдан Ступка із шанувальниками. Ну і дві, мабуть, найбільш автономні «спілки» — це наші «ліві» на чолі з Е.Митницьким і А.Роговцевою, а також відокремлені «антрепризники», або ж «театр у театрі» — чим насправді й є шановані сім’ї Бенюка-Хостікоєва.

Загалом, є з кого вибирати...

Ще з літа не вгамовувалися ходоки в кабінет Богдана Сильвестровича з вірнопідданською чолобитною: Ступку на СТДівське царство! Сепаратні переговори, за моїми даними, тривали до останнього моменту. Тільки Богдан Сильвестрович як людина порядна й етична у своїх публічних вчинках усе ж таки вирішив не зв’язуватися і навіть не зазіхати на корону, зберігаючи дружній паритет із Танюком, котрий по-своєму його підтримував у важкі помаранчеві роки. Як наступників Танюка мені називали навіть кандидатури Кужельного, того ж Мойсєєва...

Але реальною альтернативою раптом стала фігура директора франківців Михайла Васильовича Захаревича, людини приємної з усіх поглядів. Його — начебто «без оголошення війни» — і виставили як «єдиного кандидата від опозиції» на цьому з’їзді. І він начебто навіть збирався брати самовідвід. Тільки взяв його лише під завісу високих зборів, коли долю Спілки уже вирішили «регіони». Тобто іногородні театральні делегати, котрі стали за пана Танюка кам’яною горою.

Дехто з них говорив, от, мовляв, що це ви тут у столиці жируєте і ледарюєте — краще б із нас, безсрібників, приклад брали, ми ж на верхи не сподіваємося, а самі ворушимося. От у Дніпропетровську, наприклад, і консерваторію, і філармонію намагалися було прикрити — то завдяки СТД і вціліли ці організації.

Своє слово сказала на з’їзді і Ада Роговцева: не можна, мовляв, відокремлювати театр від держави, як церкву від неї, бо дивись, повернемося в мезозойську бездуховну еру (хоча хто знає, як тоді жили). Роговцевій, до речі, ця Спілка теж зворушливо співчувала — весь період її життя у вигнанні. Остаточно переломив передвиборну ситуацію орденоносний Донецьк — керівник українського музично-драматичного Марко Матвійович Бровун, передовик місцевого театрального будівництва, котрий знає, як і коли потрібну карту крити...

Тож «з’їзд переможців» тріумфує. І Спілка ця — досі непорушна.

Хоча, ніде правди діти, у датському королівстві справді не все так просто і не все спокійно. І ця організація, й інші творчі співтовариства, як і раніше, переживають часи випробувань (які не закінчаться вже ніколи). Театрали стали, мабуть, першими офіційними «виселенцями»: їх раніше за інших колись позбавили обжитого будинку по вулиці Ярославів Вал (нині знайшли притулок під дахом пані Зоріної на бульварі Шевченка). Розвалювався Радянський Союз — обсипалася штукатурка і з багатьох творчих організацій. Деякі з них дотепер не можуть знайти власне майно (спробуй тепер, розберися — в епоху первинного накопичення капіталу!).

Проте ця конкретна структура самозбереглася. Так, якийсь час навіть жили в аварійному будинку по вулиці Богдана Хмельницького — і звідти знову ж таки згодом «попросили». Так, були спроби повернутися у своє гніздо на Ярославів Вал — тільки безуспішні. Так, спробував було той самий Танюк омолодити свій театральний менеджмент — та от і Проскурня на «передовій» надірвався, і Василь Вовкун на більше розраховував (тепер уже зрозуміло на «що»).

А той колектив НСТД, який сьогодні є, — при своїх скромних зарплатах — як і раніше, трудиться. І одне з головних їхніх досягнень (крім інших) — те, що допомогли пережити лихоліття нашому Будинку ветеранів сцени... Його самотнім і, на щастя, не покинутим людям. І яка вже тут «ідеологія» — у зв’язку з СТД? (Убив би того, хто бореться за її руйнацію.) Адже має працювати такий «осередок» бодай тому, що от, уявіть, живуть собі, а потім старіють наші актори і режисери — а це люди не завжди пристосовані, з особливою душевною організацією, яким у надвечір’ї завжди потрібні допомога, підтримка. І соціальний напрям (за можливостями) — найважливіша місія цієї (і будь-якої іншої) Спілки. І чого вже тут стільці ламати? Вже потім, коли якісь гроші залишаться, можна і молодим чимось підмогти — із проектом якимсь або перформенсом.

І хоч сперечайтесь-мовчіть, голосуйте чи інтригуйте, а вже, повірте, навіть найпрекрасніша спілка сьогодні нічого не змінить у суто художній атмосфері рідного театру. Тому що безповоротно іде те покоління, якому ще були потрібні театр-дім, «мистецтво як істина в останній інстанції». Покоління, яке відрізнялося самовідданим альтруїзмом і вірою в те, що «завтра буде краще». Але «завтра» — тобто «сьогодні» — уже на наших очах трагічно знижується культура театрального діалогу. І не СТД у цьому винна. Сам театр спрощується... Він ставить для себе дедалі приватніші — вигідні — завдання і цілі, частіше зливаючись в емоційному пориві з маскультом. При цьому грубим стає й акторське мистецтво, деформується і режисерське ремесло. Мимоволі зникає уявлення про «серйозний театр».

І що ж тут СТД змінить?

Їй би, цій незламній Спілці, як тому Мюнхгаузену, утримати хоча б саму себе за волосся — щоб не втонути у болоті нинішнього повсюдного цинізму, волюнтаризму і, пробачте на слові, відвертого пофігізму (знову «ізми») з боку держави-годувальниці... От і вся моя розповідь.