Солодкі мрії Стеллінга Йоса про слов’янську душу

Головного актора в новий проект голландського майстра допомогла знайти подруга Тарковського

Культовий європейський режисер Йос Стеллінг («Зал очікування», «Летючий голландець», «Стрілочник») завершив у Києві фільмування своєї нової картини «Душка» (про що на сторінках «ДТ» повідомлялося тиждень тому). В інтерв’ю маестро Стеллінг розповідає про парадокси слов’янської ментальності й ділиться враженням від роботи з українськими акторами.

Поза сумнівом, знімальний продакшн в Україні — ціла бізнес-категорія. У виробництві кіно, серіалів, не кажучи вже про рекламу, «на замовлення» дружніх сусідів (йдеться не тільки про старшого брата) у Києві або інших більш-менш легкотравних обласних центрах зайняті всі можливі вітчизняні сили. Мій знайомий декоратор навіть не встигає довідуватися, на кого працює й що знімається. Так сталося й цього разу, коли в перший знімальний день, приїхавши працювати, як він вважав, «на серіал», зіткнувся віч-на-віч... із живим класиком Йосом Стеллінгом. І... відразу його впізнав!

Схід — Захід — така схематична ідея нового фільму Стеллінга «Душка». Її розкрито через однойменного героя, російського молодика в шапці-вушанці, надягнутій на голову актора Сергія Маковецького. Абсолютно спонтанно він виникає в житті рефлексуючого європейського інтелектуала — голландського кінокритика Боба й непомітно для нього перевертає його свідомість із ніг на голову. Бельгійський актор Жен Бервуц (зірка «Залу очікування») зауважує: «Цей фільм побудовано на розумінні один одного, і водночас у нас із Душкою немає діалогу. У мого героя є підстави гадати, що він сам створив Душку. І зрештою навіть став ним...». Думку про те, що росіяни знову виглядають як пройдисвіти, Сергій Маковецький відмітає, стверджуючи, що його Душка — абсолютно природна й відкрита людина, бути поруч із якою завжди страшно. У режисера ж щодо головного героя є третя версія...

— Так, цей фільм довго готувався. Розумієте, початок картини, це не просто момент, з якого все починається, — ти береш камеру й починаєш фільмувати... Це певний процес. І коли він почався, зворотного шляху вже немає.

— Початок фільму пов’язаний із моїми численними знайомствами. І з безліччю людей, яких зустрічав. Це українці, росіяни... У мене багато друзів у Сербії. Коли приходить один мій друг — серб, його просто не можна вигнати з дому! Слов’яни — добрі й відкриті, вони можуть поділитися чим завгодно. Коли я приходжу до мого друга в гості, можу отримати все, що захочу. Усе, що висить у нього на стінах! Проте коли мій друг приїжджає на Захід без нічого, він очікує від нас такої самої щедрості... Тоді виникають проблеми.

— П’ять-шість років тому на фестивалі «Молодість» я розмірковував над ідеєю «Душки». І саме підшукував місця, які підходять для зйомок. Тоді й вирішили фільмувати у вас. А вже після цього усвідомили, наскільки гарне це місто. Тому від самого початку характер розповіді нашого фільму, як це сказати... веселий.

— Ні, звісно. У мене є друг Душко. Це серб, який поїхав жити у Відень. Історія не про нього, але ім’я засіло мені в голові. А ще є італійське слово «дольче» — солодкий. Та й російське — душа. Душка — це як маленька солодка дитинка. Але водночас вона дуже небезпечна.

— Мій пітерський знайомий не був актором. Він просто надихав мене! Це журналіст із Санкт-Петербурга. Звати його Юрій. І він не справжній журналіст. Так принаймні мені сказали. Він вирішив поставити мені запитання, а люди напосілися на нього: «У тебе немає диплома, от і мовчи!». Познайомитися з Сергієм Маковецьким мені порадила моя знайома Ольга Суркова — подруга Тарковського, яка живе в Амстердамі. Вона сказала: «На цю роль підходить тільки один актор — Сергій Маковецький». Уперше років зо три тому ми зустрілися з ним у помешканні Суркової в Москві, так усе й почалося. Це як шлюб!

— Фантастика! Ми відзняли фільм. І ми все ще друзі. Для мене велика проблема — понад 70% фільму готово, й дуже важко вирізати якісь моменти Сергієвої гри. Гра чудова. Сергій мені написав листа: «Не вирізай мене». Можу розповісти й кумедну історію, як познайомився з Миколою Луценком. Я приїхав до Києва за два дні до фільмування. У нас не було актора на роль директора фестивалю. Я сидів у холі готелю зі своїми українськими асистентками, дивився фото, відео й нічого не міг знайти. Навпроти працював телевізор, я випадково глянув на екран, побачив «Миколину погоду» й сказав дівчатам: «Він мусить бути наш!». Чверть години по тому Микола вже був у мене в номері.

— Мені сумно, що роль Руслани така маленька. Вона прекрасна акторка. Приголомшлива! Я такої ніколи раніше не зустрічав. Вона сконцентрована на своїй ролі. Постійно думає. Взагалі вражає, що в цьому фільмі все йшло не за планом! Усе, крім самого фільмування. Протягом семи років усе йшло не за планом — проблеми з грошима, ще з чимось. Але нині таке відчуття, що божий перст над нами, і кожен кадр іде так, як треба. Я кажу не тільки про цих трьох акторів, а про всю українську команду. Це не реверанси й традиційна ввічливість... Тут справді є креатив.

Лише один приклад... Мені потрібен був невеликий ворон. Але відповіли, що є тільки великий. Я навіть здивувався, як такого великого птаха доставили на знімальний майданчик. Ми працювали з ним протягом двох днів, і він посів ключове місце у фільмі. Тому що це метафора смерті. Птах «грає» велику роль наприкінці, проглядається в середині... А потрібен він мені був лише для одного кадру. Я відзняв його в перший день, й мене запитали, чи потрібен він мені на другий. Чому б ні, відповів я. І ми зробили кадри за виставковим центром: дорогою наближається автобус, а птаха помістили перед камерою. У результаті цей птах відкриває весь фільм: у першому ж кадрі він летить. І саме такі випадкові речі й зустрічі з акторами — це як подарунки для нас.

— Як на мене, люди з Заходу завжди думають про завтрашній день. А у східній частині Європи більше думають про день сьогоднішній, завтра не існує. Люди з Заходу думають про завтра, але це завтра не існує, тому що за ним іде ще одне завтра, й ще одне... І я більше схиляюся до східного розуміння. І в цьому разі сенс життя можна було б охарактеризувати як створення хороших спогадів.

— Ну, це тільки приказка.

— Коли Душка з’являється у фільмі, глядачі одразу можуть відчути, що він чимось вирізняється, що він особливий. Вважаю, що він якось пов’язаний із смертю. Водночас Душка і кумедний, і небезпечний, і вчувається цей зв’язок зі смертю, який важко передати словами. Ці два герої як одна людина — як альтер его іншого. Сьогодні мій оператор Гурт сказав: «Будь певен, цей фільм сам по собі є цілим жанром».

— Ми сподіваємося закінчити фільм у серпні. Гадаю, у жовтні-листопаді цей фільм приїде до Києва. Сподіваюся, що прем’єра відбудеться у Венеції. Відбір фільмів у липні. А можливо, фестивальна прем’єра буде й у Торонто.

До речі…

Популярність голландця Стеллінга, який подарував нам свій пронизливий, дуже ніжний та іронічний стиль оповіді, пояснюється не лише його приїздами на фестиваль «Молодість». (Уперше навіть як голова журі.) Хоча саме фестивалю він завдячує своєю популярністю в Україні. Показана на «Молодості» безліч разів новела «Зал очікування» із циклу «Еротичні історії» стала його візитною карткою для вітчизняних кіноманів. Це улюблений фільм богемних посиденьок. А на додачу витончені повнометражні шедеври — «Летючий голландець», «Стрілочник», «Ілюзіоніст». У кінематограф Стеллінга, як наприклад, і Кустуріци, закохуєшся з першого до останнього кадру. Упевнена, що новий проект «Душка», котрий Йос Стеллінг днями завершив у Києві, не буде винятком. Тим більше що розвивав режисер свою неповторну манеру на матеріалі слов’янської ментальності.

Йос Стеллінг вибрав ту київську натуру, яка відбиває імперський радянський стиль, оскільки зав’язка історії відбувається в 80-ті. Серед павільйонів колишньої ВДНГ було знайдено ідеальну будівлю для імітації кінофестивального палацу. Кінематографічним господарем «Фестивалю фестивалів» (назва кінофоруму в фільмі) став... український телеведучий Микола Луценко. Втім, після появи на знімальному майданчику Руслани Писанки, яка грає... матір Душки й у перших же кадрах, подібно до альмадоварівського фільму «Все про мою матір», народжує своє чадо в автобусі, дивуватися нема чому.