СОЛДАТ ВАХТАНГОВСЬКОЇ АРМІЇ

Гастролі театру ім. Євгена Вахтангова подарували його київським шанувальникам багато позитивних емоцій, потужною складовою яких стало знайомство з гостро характерною акторкою Марією Ароновою. Вона багато і плідно працює в театрі, за що її глибоко шанують театральні завсідники. Інші ж упізнають її по рекламі і ролі в «Полуничці», програмі «Вулиця Сезам» і «Зупинці на вимогу». Поки що кіно, на жаль, використовує лише типаж, не розкриваючи повною мірою її акторських можливостей. Марія Олександрівна з «Дядечкового сну» у виконанні Аронової так яскраво виліплена, так соковито виконана! Мимоволі забуваєш, що це не найдосконаліше із написаного класиком. Маша Аронова любить свою роботу до самозабуття, до глядачів ставиться з повагою, а її сім’я для неї — святе. Втім, краще послухати її саму.

— Марія, дівчисько з Долгопрудного, — провідна акторка театру Вахтангова, зірка. Багато поколінь предків нагромадили творчий потенціал, і все вихлюпнулося у вас і вашому браті — художнику. Хто ж були ці предки-«накопичувачі»?

— Мій дід, батько матері, до війни в якомусь народному театрі грав Незнамова. Якби не війна, він напевно пішов би у професійний театр. Рідня по батькові — чистокровні євреї. Була така собі тітка Тамара, яка працювала з Мейєрхольдом, починала як акторка. Вона присвятила себе синові, залишивши все, ростила цього хлопчика. А батько дуже непогано малює. Тітка чудово малювала, але пішла в конструктори. Був такий театр Володимира Штейна — «Театр дитячої книги», дружина власника робила ляльки, а мама там починала. Читала Пастернака, Блока, любила поезію, у неї був дуже гарний співочий голос, але слабкі зв’язки. І вона стала бібліотекаркою. Мене вражає те, як у нас вірили. Із братом працював педагог за гроші. Я знайшла чудесну божевільну тітку — Тихонову Інну Миколаївну, яка згодом мамою моєю хрещеною стала. Вона організувала театральну студію в Долгопрудному, готувала зі мною програму. Не знаю чому, але навчалася я там дуже довго.

— Коли приходиш у цей шалений рій абітурієнтів перед Щукінським — усі незаперечні генії. І перший курс — повна розкутість. На час закінчення починаєш замислюватися, що далі і хто я в цьому світі. Ви потрапили в театр із чудовим ім’ям і традиціями, але дуже складний. Що відчували тоді і як входили в колектив?

— Почнемо з того, що я була дуже скута внутрішньо. Якось так Бог дав, що в мене студентського життя майже не було. Наприкінці першого курсу я народила сина. Півроку просиділа вдома, потім Микола Іванович Іванов дозволив повернутися. На другому курсі потрапила в театр. Наша чудова акторка, чудовий педагог Алла Казанська порекомендувала мене на роль. У мене були зовсім інші уявлення про театр і працю в ньому. Може, через те, що поталанило, — потрапила до Іванова. Мене врятувало те, що не потрапила в театр як кошеня, як багато молодих зараз потрапляють. На пташиних правах вони починають відновлювати вивчене в студентській теплиці. Гадаю, мене ця ситуація зламала б. Переконана, якби не вступила вперше, не пішла б далі. Мене зламати легко. Допомагав тил, який завжди був. І Іванов так мене зрощував! З одного боку, гладив, з другого — уберігав від зоряної хвороби, говорив, що я його надія, одна з найсильніших студенток, але не дозволяв зазнаватися. На будь-яку невдачу в театрі накладалася удача в інституті. Коли закінчувала четвертий курс, грала вже в «Бальзамінові» досить успішно, було введення в «Зойчину квартиру», репетирувала нові ролі. Навіть запитань не було — «Ой, як це?!» Просто робота — власний гримувальний стіл, всіх уже знала, дружила з кимось. Звісно, не на рівних — вони всі були старші за мене. Але я була своя вже, прийняли.

— У вашій сім’ї, мабуть, була демократична атмосфера і ви мали повну свободу, а ось акторська професія не передбачає повної свободи, хіба що в рамках ролі, яку вам дали. Вас вибирають, вас кличуть, вам пропонують. Як це уживається — свобода внутрішня і несвобода всередині фаху?

— Бог його знає. Дуже прикро буває, неприємно, коли почуваєшся вже кимось, а приходиш у кіно, з яким поки що нічого не виходить, на мій погляд, і на тебе дивляться дуже скептично — ну ж бо, покажіть, що вмієте. Ці моменти просто катастрофічні для мене. Нещодавно працювала з Юлею Меньшовою, пробувалася на роль ведучої у передачі «Поруч із тобою». Це було божевільне випробування. Слава тобі Господи, там чудесна команда. Я вражена її вихованням, її професіоналізмом. Не відчула жодного приниження. Це дуже складні речі. Хочу сказати, що внутрішню свободу закладають батьки. Мені здається, основна проблема людей, котрі потрапляють у театри з таких сімей, як моя, — відчуття, що ти маєш право бути богемою. Це основна причина катастроф і невдач. Чітко розумію своє походження. Кажу це, бо була в дуже близьких стосунках із Машею Голубкіною, хоч нас і розводило життя. Була вхожа в дім, знаю дуже добре Ларису Іванівну, Колю Фоменка. Хоч би як вона крутила, вона богемна дитина, у неї підхід богемний. Живе інакше, мислить інакше, людей бачить інакше. Була б із мого боку претензія на це — було б страшно, нерозумно і смішно. Театр — моя робота. Звичайна, як у мами, тата, брата. Робота. Різниця лише в тому, що вона не закінчується, коли ми йдемо з театру, а триває все життя.

— Так, але ви виходите з театру, а вас усі впізнають...

— Бачу, як дивляться на Серьожу Маковецького, на того ж Макса Суханова. Це якась зовсім інша популярність, більш витончена. А я з розряду родичів — зі мною можна на «ти» розмовляти, розповідати про своїх чоловіків, ще про когось, поплескувати по плечу. Є, звісно, люди, які в театр ходять. А ті, хто знає по «Вулиці Сезам», по «Полуничці», вважають родичкою.

— Для жінки-акторки дуже важливо зустріти режисера, який вірить у тебе, бачить твою глибину і допомагає тобі відкривати себе знову і знову. Чи є у вас цей тандем?

— Знову повертаюся до Іванова, про якого говоритиму практично протягом усього нашого інтерв’ю. Не можу не згадати про Пашу Горбаня, людину, котра дала мені «Зайців», хоч до них і ставляться по-різному. Хтось вважає, що це не дуже смакова вистава. Однак там була ситуація, коли людина в тебе вірить і вона тебе відпускає: ось тобі поле, крути на ньому, як хочеш. Ось я і кручу. Питання в тому — що? Дитячі та юнацькі напрацювання, інститутські приколи. Видаю своє. Усе, з чим я, за великим рахунком, потрапила в руки Іванову. Серьожа Зарубін із «Сатирикона» допомагав мені будувати цей образ, Свєта Синицина, моя найближча подруга, художник по костюмах. А з Івановим — це не просто тандем. Тобі кажуть — постарайся, ти любиш грати з носом, будеш грати без нього, без гриму, працюватимеш своїм голосом. Мені нецікаво грати своїм голосом! Ні, лише своїм голосом. Страшні ламки. Це було жахливе випробування. Але при цьому режисер для мене все розкладає. Я знаю, що роблю посекундно. (Йдеться про виставу «Дядечків сон».) Море такого, що не виходить, але хоч би як до цього ставилися навколишні, розумію — це моє зростання. Для мене це дуже цінне в Іванові.

— Ви кажете, із кіно не складається. Але сьогодні ні в театрі, ні в кіно, крім вас, акторок такого яскравого гострохарактерного спрямування немає. Якби була можливість самій вибирати, що хотілося б зробити?

— Зараз складно про це говорити. Вже відбувся розподіл, є ідея поставити «Царське полювання» на великій сцені театру Вахтангова, дуже хочу зіграти Катерину II. І в кіно хочу її зіграти. Розумію, йду по жалу леза. Це була моя дуже класна роль в інституті. Так її відчула, як переселення душ. Був смішний випадок. У нас є акторка, тітка якої працює в Ермітажі. Я приїхала, мене взяли за руку, повели по Ермітажу. Заходили в зал, і вона говорила: тут до вас прибігали коханці. Це не було жартом. Я справді це відчувала, захлиналася в цьому матеріалі. Відчувала — моє. Бог знає, чи немає в цьому спроби повернутися назад, сісти в крісло, у якому сиділа в інституті...

— Театр — організм складний і часто хворий. Театр Вахтангова — такий величезний, зі сформованими традиціями. Що ви як одна з провідних акторок театру бачите в майбутньому? Чи є криза, про яку так багато гомонять, і який може бути з нього вихід?

— Це найболючіші розмови. Питання, хто прийде після Ульянова, терзає зараз усіх. Буде дуже страшно, якщо прийде режисер, який вишикує всіх «під себе». У нашому театрі працював практично один режисер протягом багатьох років. І всі артисти мимоволі стають на нього схожі. За великим рахунком, у нас усі грають головні ролі. Це неправильно. При такій величезній трупі на масовочні сцени запрошуються студенти. Театр починає залежати від них. Трапляється, що артист, виходячи в масовці чи в маленькій ролі, надає величезну послугу артистові, який грає головну роль. Такого не повинно бути. Як зробити так, щоб люди боялися втратити цю роботу, не знаю. Як зацікавити їх? Може, це робиться з допомогою грошей чи жорсткої конкуренції. Я була в худраді, виступила двічі. Перший раз говорила, що спектакль Горбаня «Лівша», в якому грала головну роль, не може бути на сцені театру Вахтангова. А другий — розповідала В’ячеславу Анатолійовичу Шалевичу, із властивим мені спокоєм, чому пішла зі спектаклю Володі Мірзоєва. Зараз розумію, треба було сказати: «Якщо вам потрібна інформація, можете звернутися до режисера спектаклю». Я ж говорила годину. Мені сказали потім: «Дівчинко, тобі не можна займатися громадською роботою, ти повинна бути конячкою. Шори наділа і поїхала». У мене є чорне і є біле. Я не дипломат. Тому розмірковувати глобально не можу, виступаю від себе. Дуже боюся, що прийде молода людина, яка поставить усе на заробляння грошей. Артист ніколи грошей у театрі не зароблятиме. Це неможливо. Це можливо при договірній системі, але в ній я безправна, якщо не згодна з режисурою. Мене може вигнати колишній артист, який став керівником, чи ще хтось. Але чи не робимо ми гірше, ламаючи систему. Боюся антрепризного театру. Я традиційна і несучасна. Пересісти за інший гримувальний столик — неможливо, тим більше піти в інший театр, інший колектив, не відчувати колективу в цілому. Адже Вахтанговський театр збирає вершки курсів, перших студентів, яким віщують фантастичне акторське життя. Про які масові сцени йдеться! А грають практично 10—12 чоловік. Як бути в цій ситуації? Театр — армія з моторошною дисципліною. Інакше все розвалиться.

— У театрі повинен бути диктатор?

— Я вважаю, що так. З другого боку, важливо, яким він має бути. Коли приходиш у театр і бачиш Михайла Олександровича Ульянова, людину-легенду, — мене пробирали дрижаки вже при самому погляді на нього, — не маєш права обговорювати. Можу сперечатися з Максом Сухановим, із Володею Симоновим.

— Ви не приймаєте театру ангажементного. Про це зараз багато сперечаються — багато халтури. З другого боку, ангажемент дає можливість артистові розкритися, чого часто немає в рідному театрі. Просто тому, що його примітили. Чи були пропозиції?

— Дуже багато пропозицій було. Ніколи не підписую документів, поки не пройде десять репетицій. Пішла звідусіль. Була маса причин. Мені здається, що це халтура. Їжджу з одною антрепризою, що антрепризою не є, — «Бенефіс Яковлєва». Спектакль йшов у нас, був знятий із репертуару, нам дозволили його вивозити. Це єдина антреприза, єдиний спектакль, із яким я їжджу.

— Машо, відразу відчули себе характерною акторкою, чи хотілося бути героїнею? Адже всі хочуть.

— Так питання не стояло. Нецікаво. Дуже боюся, чи не прийду до цього років у 45. У героїнь же лихо — маєш бути завжди красивою. Я чітко бачу себе в дзеркалі, розумію, на чому можу самостверджуватися. Це стосується життя, спілкування з чоловіками, роботи. Тому так питання не стояло.

— Жінка-акторка часто вирішує так: спочатку справи, потім захоплення, дитина. Страшно випасти з процесу, не знаєш, якою будеш через рік. Ви наважилися на це на самому початку шляху. Неусвідомлено? Чи розуміли, що можете усе втратити?

— Це пов’язано з батьками. Із мамою, її ставленням до дітей. Вражаючою маминою мудрістю. Я ніколи не зможу так жертвувати собою, як вона. Та якщо доведеться вибирати між моєю професією і моїм сином, виберу сина. Якщо розлучуся з чоловіком — не дай Боже таке станеться! — і переді мною стоятиме вибір, виберу сина. Розумію, що творю жах, але нічого не можу вдіяти. Пам’ятаю, як дізналася, що вагітна. Йшла по Арбату, з лікарні, до своєї близької подруги. Крутилися такі думки: мене можуть вигнати з інституту, я незаміжня. Придумувала. А потім розпростерла крила, крила щастя. Дуже хотіла дитину і хочу другу. Зараз, уже 30-річна жінка, міркую, що коли я народжу — випаду з процесу. А тоді був вир, велике щастя, якому я й віддалася. Розумію, що це була молодість. Сварю себе інколи. Є люди, котрі підпорядковують усе своє життя виставі. Вони репетирують і починають жити, як цей герой, грішити, як він, ходити. Я служу, але щось у себе залишаю. Я побутова. Начебто потрібні крила, але я йду. Мій брат і я так створені. Усі запитують, чому не робиш цього або того. Розумію, мають рацію ті люди. Але не можу і не знаю, чому. Мені добре слухати...

— Вам просто зручно так жити. Є улюблена праця, що потребує неймовірних сил, енергії. Є дім, сім’я, які теж потребують сил і уваги. Момент переходу з театру в дім — чи не переносите ви туди емоції та пристрасті професії?

— Це могло б статися, якби я й далі жила з першим чоловіком — актором і режисером. Була б постійна фальш, постійна гра. Дуже боюся цього в житті — проживання не свого життя. А вдома йде нормальне побутове життя. Хочеться — помию автомобіль сама. Все життя усе роблю сама, як батьки. Є одне «але» — живу в постійному страху. Мама вміла заспокоїти, все розставити на місця. Зараз розумію: якщо в сина двійка, бог із нею, з цією двійкою. Якщо розбилася ваза — можу невтішно плакати. А якщо хтось щось розбив — ніс, голову, потрапив в аварію — мобілізуюся вся, не ридаю марно, адже потрібна допомога, реальна допомога. А ось через дитину можу розіграти купу спектаклів її майбутнього життя, це жахливо хвилює.

— А син розуміє, що мама акторка, мама відома? Йому це допомагає жити чи заважає?

— У школі заважає. Коли щось зробить Вася Петров, не помітять. А його помітять. Дуже складні в нас із ним розмови. Що вразило в Маші Голубкіній, що нас звело, — вона ніколи не привласнювала собі ні маму, ні тата, завжди була Машею. Вона будувала сама своє життя. Весь час намагаюся дитині це розповісти: «Ти цікавий. Як людина, як особистість. Своїми проявами, своїми очима, своєю душею. А я можу лише допомогти, не більше».

— Що для вас є джерелом енергії й інформації до роздумів?

— Не скажу, що книжки. Ніколи не любила читати. Мені читала вголос мама. За кількістю самостійно прочитаних книг я геть неосвічена людина. Це зле. Чи потрібна ламка зараз? Для мене підживлення — відпочинок. Дикий відпочинок. Від’їжджаю, розмовляю з людьми близькими. Є дві подруги, з якими розмовляю про все. Мені дуже зле від такої думки: те, що в мені зараз відбувається, більша частина моєї душі — лише мамина заслуга. Мама була суперосвіченою людиною. Думаю, який же багаж дам своєму сину? Найболючіші розмови. Адже все від батьків. Я ніколи не грала в дитячі ігри, народилася дорослою людиною. Нецікаво було спілкуватися з однолітками. Можна народитися старою людиною. У тебе величезна валіза в голові-довбешці, яку передала прабаба, бабця передала матері, мати передала тобі. Що я передам йому? Адже не читаю, не відвідую театрів, рідко буваю в консерваторії. Дуже втомлюся від інформації. Я багата душею і не багата освітою. Опираюся освіті. Не хочеться.

— Якби ви привезли «За двома зайцями», стали б тут національною героїнею.

— Це болюча тема. Бо їх не вивозять.

— Що для вас ця роль? Яка з ролей для вас важлива?

— Дуже багато людей, граючи роль, стають схожими на своїх персонажів. Не можу грати взагалі. Мені потрібно зрозуміти. Розмовляєш із цією роллю, із глядачем. Візьмімо «Дядечків сон». Ми багато говорили з Івановим. Дуже цікаві теми: часто батьки знають, що слід робити дітям, для них стараються. Грати треба про це. Ходила, вешталася, розмірковувала і прийшла до висновку, що певною мірою цілком ідентична зі своєю героїнею. Розглядаю свою дитину як частину себе, щось таке, що вийшло з мене. І я знаю, що йому добре. Не беру до уваги, що це не я, що там є половина мого чоловіка, що на мене не схожий, мої пра- пра- і ще хтось. Це дуже подіяло. Я нервова, страшно за нього боюся. Зараз стала кращою мамою, ніж була. Завдяки цій ролі.

— Якщо інформація, почерпнута з книг, вам не потрібна, а отже — недоступна, як же ви дізнаєтеся, що вам хочеться зробити, зіграти?

— Завдяки подіям, людям, ролям, які граю. І приходить це завдяки моєму другу, колишньому педагогу. Я починаю йому пояснювати, розповідати, він у відповідь — прочитай це, це і це. І в мені завжди спрацьовує мамина формула. Завжди до неї підходила, вона мені давала книгу, потім ми з нею розмовляли. Ось так само проводжу час із Сімаковим. Він може запропонувати замість читання прогулянку по Москві, розповідає, хто де жив, що там було. Це вражаючий чоловік, освічений, релігійний. Спілкування з ним — таке багатство і честь. Адже я не Олег Меньшиков, не Максим Суханов, я — солдат Армії Театру. Якщо мене виженуть з армії, загину.