Солдат дітей не скривдить. У столичній Російській драмі вийшла хороша вистава

Поділитися
Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, пам’ятаю, обіцяв до осені «Сірано де Бержерака» Ростана (кажуть, витратний спектакль передбачався)...

Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, пам’ятаю, обіцяв до осені «Сірано де Бержерака» Ростана (кажуть, витратний спектакль передбачався). І от у новому сезоні з’явилася річ малобюджетна — на новій (малій) сцені: «СолдАтики» («Чморик, або Підсобне господарство») за п’єсою Володимира Жеребцова, журналіста й драматурга з Башкортостану. Режисер — Кирило Кашликов. Робота, як на мій смак, вийшла душевна. Хто не дивився — рекомендую.

Перш ніж покликати за собою читача (який поки що не глядач) у темну-темну кімнату (місць на двісті), у чорні-чорні декорації (інших у цій п’єсі не потрібно), на смутну-смутну історію про нестатутні стосунки в Радянській армії, затримаюся на секунду в фойє. І проведу тут безплатну «екскурсію»...

Ні-ні, я не лукавлю й навіть не збираюся бути уїдливим. А тільки настійно рекомендую: директорам усіх столичних і обласних драмтеатрів побувати в цьому фойє — напередодні чергового з’їзду НСТД, скажімо. Щоб передовим досвідом підживитися. Нехай милуються, як люди до народного майна ставляться. Нехай насолодяться, як в інших усе блищить. Навіть порошинка й та стомиться сідати на стерильну вішалку. А вже прямуючи до малого залу (новобуд Російської драми), дослівно хочеться цитувати героїню Галини Польских із фільму «Суєта-суєт»: «Зійдіть із килима!..» Таких доглянутих покриттів на підлозі не топтав у жодному держтеатрі. Навіть ступати по ньому тривожно. І, можливо, вже ця супутня обставина мимоволі спонукає перейнятися довірою й до наступного видовища: але ж як і про людей піклуються...

«СолдАтики» — зауважу відразу — не якась оглушлива або етапна перемога для Ро­сійської драми в унісон з її ще одним торжеством. Нічого такого, нічого масштабного. Швид­ше, це просто «маленька радість». По-перше, для маловідомих артистів, які «від усієї душі» грають свої ролі й рольки. А ще для аудиторії — деякі глядачі нібито навіть за другим заходом дивляться спектакль. І по-третє, мабуть, для критика, котрий на двадцятій хвилині зобов’язаний здивуватися: бач, і ці актори можуть відкритися несподівано: схвилювати, подати образ об’ємно й строго. І режисура не «надлишкова», не агресивна, а якась гуманна, у хорошому сенсі — учнівська.

Що ж, буває.

П’єса Жеребцова — матеріал радянської публіцистики початку кінця Союзу. Коли без утоми теревенили про непогоду-розруху в збройних силах. Начебто країна валилася, а разом із нею й армія розкладалася. А нестатутні стосунки при цьому ставали в усьому статутними.

Для відносно молодого автора ця проблема, мабуть, особиста. Хто ж знає, в які бездонні прірви опускала пана Жеребцова армійська доля... Суто з тексту помітно, що тема для нього — непережитий комплекс (ще з часів служби на Байконурі).

Такі п’єси не пишуться, а видихаються.

Драматург і намагається поєднати як високі пориви, так і низькі істини (куди ж без них у новій драматургії?). При цьому автор демонструє досконале знання люмпенської психології, армійського побуту. Героїв своїх — «солдатушек-бравых ребятушек» — драматург закидає в «глухомань-тмутаракань». Там начебто й дуже секретні гармати дислокуються, і на сторожі слід бути щомиті. Проте: одні — коло гармат, а інші — коло свинячого корита, у госпчастині. Такий собі Хрустяшин (актор Віталій Іванченко), сержант Радянської армії, свинарем тут служить — не тужить. Жирок нагуляв, «дідівського» досвіду набрався. Знає, як підсолодити пілюлю старшому лейтенантові (актор Михайло Аугуст), і не сумнівається, чим піддобрити свавільного лисого завідувача армійського складу (актор Володимир Осадчий). Цей Хрустяшин — наша людина, добряга, хитрюга, селюк, душа широка, інтелект вузький, а політ регульований.

І от зведе ж зла доля незадовго до дембелю цього «симпатягу» на триклятому свинарнику з одним слабаком… Із рядовим Новиковим (Андрій Пономаренко), слухняним хлопчиком із Ленінграда. Цей із «прошарку», значить. Звичайно, не уникнути після такої зустрічі в армійських низах «культурного» і «світоглядного» конфліктів.

Вогнище амбіцій не забариться розгорітися! Все це доволі прозоро: селюк «переоре» слухняного хлопчика. А останній, своєю чергою, пограє (уявною скрипкою) на душевних струнах телепня, якому в рідному селі ведмідь не один раз на вухо наступав.

А вже коли в програмці посеред облікового складу значиться: «Аня, місцева шалава» або «Катя, сестра Новикова» — передчуття знову не обмане: й про «це» також...

Що в спектаклі пана Кашликова добре? Те, що з окремих картинок армійського життя-буття створюється, уявіть, картина цілісна. Причому з емоційною рамкою. І ще з історичним саундтреком — хіти 80-х. Хоча щодо цього постановнику —несувора догана. Як приречений споживач поп-шлаків з усією відповідальністю заявляю: пісенька «Крошка моя, я по тебе скучаю!» (група «Руки вверх!») — це безшабашні 90-і, а отже, інша армія й інші ритми естради. Про гуркіт космо­дрому й траву біля дому більше б підійшло.

У іншому ж призовник-режисер пристойно здав бойову й «політичну» (що особливо важливо в Російській драмі) підготовку. В артиста Кашликова несподівано (як на мене) прорізалася ціннісна тактична риса — по-режисерськи нікому не заважати... Ні артистам, ні драматургові. А, знявши всі затискачі, дати змогу самій сценісторії дихати на повні груди.

У репертуарі театру саме цей спектакль — із легким диханням.

От уже воістину не знаєш, де спіткнешся, а де полетиш на місцевому «аеродромі». Це якщо про останні театральні враження. Ну от, наприклад, досвідчений і майстерний А.Лісовець допіру з тріском завалює легковажну поп-п’єсу Кауарда Star Quality (для бенефісу А.Роговцевої). А артист К.Кашликов, який особливих зірок із неба раніше не хапав, випускає доволі пристойну вивірену роботу. Гляди, залишиться незабаром для нас єдиний фаховий критерій — у театрі «правий той, хто щирий». Не беззаперечно, звичайно, зате по-чеховськи. Адже ніша «щирого» театру — без зламаних драматургічних хребтів і безглуздих режисерських перегонів по вертикалі (п’єс) — не тільки в нас помітно пустує.

Треба зауважити, що й драматургічна основа, й режисерські правила гри молоді артисти приймають доволі щиро. Без недовіри. Все всерйоз, і ще на «великих планах». А на малій сцені ні за що не сховаєшся і не збрешеш. Лицемірство з другого ряду помічу відразу.

Граючись в солдатиків, вони говорять начебто не тільки про «тих» — про «радянських» — але й про «цих», про наших... Однолітки ж, брати навік. Армія ж (у споконвічному значенні) майже завжди (скрізь) однакова... Навіть з урахуванням різниці в зарплаті й історичних статутах. Це завжди модель світу, держави, простору (начебто наївно, але ще раз нагадую), де є суто свої закони, переможці, жертви, праві, ліві. І кожна дитина, вкинута в це середовище, в цю систему, або деформується, або розчиняється, або приживається. Ну аякже! Все це явно прочитується в малоформатній постановці. Чудово відчуває такий внутрішній взаємозворотний «процес» деформації — самовивищення молодий артист Віталій Іванченко — сержант Хрустяшкін (він же Хруст, він же Свинар). І жодної тобі екстатичної натуги чи театрального резонерства при цьому не потрібно. Очевидно, що його артистична природа безпосередня, рухлива. І його лицедійське чуття не дозволить перелитися зайвим емоціям із флакона заданої режисером форми: всього й так вистачає в міру. Важливо, що йому вже вистачає дихання — майже на дві години дійства. І, гадаю, навіть на довшій дистанції він би не скиснув, оскільки є почуття перспективи, а «за пазухою» немов прихований додатковий енергоресурс. Якщо дуже пройнятися, то можна припустити, що є в природі цього артиста навіть щось «фоменківське»... Його органічна здатність строгими засобами сценічної промовистості відкривати просте в складному, а в складному — очевидно ясне. І не те, щоб на біс когось оспівую... Лише відбиваю те, що виникає під час спектаклю. Адже при їхній літчастині в піарниках не служу, у приймальнях чаї не попиваю. Та й навіщо мені це?.. Але от хочеться, щоб і хтось інший те ж відчув — те, який важливий для нас такий різкий типаж для репертуарної палітри. Тільки б не проморгали, а то спритні серіальщики швидко заберуть!

На підтримку заслуговує й артист Андрій Пономаренко — у спектаклі це Новиков, слабак-скрипаль, скрипаль — виконавець тонких рефлексій і неприкритого внутрішнього болю. Але поруч із сильним партнером він не тьмяніє, а наче навіть додатково висвічує в колезі й у собі самому те, що без ліхтарика відразу й не роздивишся…

Це — мерехтливий другий план (який, по суті, — перший).

Адже всі вони — «солдатики» ці (рядові, сержанти, лейтенанти, майори, шалави й інші) — не стільки вояки біля бойових гармат (або нехлюї на будівництві генеральських дач), а... діти наші, брати, друзі, ми самі, загалом. Не завжди стійкі, не дуже олов’яні, а часом лише іграшки в руках долі. А доля ж, коли вона зла, у статути не дивиться... І от уже у фіналі на чорному квадраті маленької сцени замість армійських табуреток — їхні могилки. І хто ж винуватий, що почалася отака фатальна гра в «солдатики» — й обидва... Бідні дурники, ну як же так сталося?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі