СОФІКО ЧІАУРЕЛІ: «НЕ МОЖУ ЖИТИ БЕЗ ТБІЛІСІ»

Фестиваль «Лики любові» завершує свій кіномарафон, і про це ми розповімо докладно в наступному номері «ДТ». А поки що він подарував зустріч з однією із найяскравіших акторок нашого кіно другої половини ХХ століття, унікальною акторкою грузинського театру, чудовою Софіко Чіаурелі, запрошеною організаторами фестивалю в журі. Про фільми, у яких вона грала, всі говорять, образи, створені нею, — пам’ятають. Її поява на театральних підмостках забезпечує спектаклю надійний і заслужений успіх. Сьогодні вона — керівник і натхненник театру «Веріко». А найголовніше — зоряне подружжя Софіко Чіаурелі і Коте Махарадзе 30 січня очікується з творчим візитом у Києві. Про це сказала мені сама Софіко Михайлівна, адже вже відбулася телефонна розмова з паном Катамадзе, послом Грузії в Україні.

Софіко Чіаурелі — людина відкрита і красива, ніжна мати, любляча дружина і незрівнянна, розумна акторка — знайшла у щільному фестивальному ритмі час для розмови, за що їй низький уклін.

— Софіко Михайлівно, ви прийшли в мистецтво зі знаменитої сім’ї і в дивовижний час — розквіт шістдесятих. Неймовірне піднесення духу панувало тоді в житті, у театрі, у кіно. В сьогоднішній ситуації ваш вибір був би таким самим?

—Звісно, не мислю іншого шляху й іншої професії.

— Йдучи на сцену, кожна дівчина бачить себе виключно героїнею, якій підвладні всі, без винятку, перші ролі, і таємний список їх нескінченний. Що хотілося зробити, що вдалося, а що залишилося у мріях?

— Не подумайте, що я такої високої думки про себе, але здебільшого вдалося. Звісно, залишилося багато незіграних ролей, уже забраних часом. Та я не нарікаю. По-перше, не скаржуся на вік — в будь-якому віці можна зробити щось цікаве. Хіба що інколи трохи нездужаю, а енергія, бажання і можливість працювати, слава Богу, є. Інколи вважаю себе фокусницею, але роблю. Театр, який у нас існує, — це острівець, оазис, шлях до порятунку. Не лише фізичного, а й духовного. Інакше просто не можливо, особливо в нас, у сьогоднішній Грузії. Люди, потрапивши у наш дім, у театр, кажуть, що потрапляють у якийсь інший світ. Ми продовжуємо розпочате моїми батьками. Намагаємося зберегти дух, який панував у цьому театрі-домі п’ятдесят-шістдесят років. Чи вдасться? Здається, так. У нас крихітний зал, що вміщує всього дев’яносто осіб. Глядачі сидять по обидва боки невеликого імпровізованого трикутника сцени. Нам незручно, тісно. Вже вимальовуються реальні перспективи побудови нового театру — поруч є дворик, питання вже майже вирішено.

— Хто допомагає в цьому?

— Актори можуть лише існувати на нашу зарплату. Ми знімаємося, працюємо на десяти роботах. Але будувати за свої гроші театр — немислимо. Звісно, допомагають: мерія, люди, бізнесмени, для яких це важливо. Ми побудуємо театр, але я весь час думаю, чи буде в цьому новому театрі збережено той дух батька й матері, який я відчуваю, стоячи на сцені сьогодні.

— Дух цей, гадаю, породжують і продовжують творити особистості. Професія акторки передбачає, як на мене, дві іпостасі. Або це ведена людина, готова повністю розчинитися в ідеях режисера-поводиря, або неймовірно сильна особистість, інтелектуальний лідер. Попри те, завжди вибирають актора. До якої категорії ви зараховуєте себе?

— Я не поділяла б лише на дві категорії. Можна бути сильною особистістю й водночас розчинятися в ідеях режисера. Саме тоді складається щасливий тандем: режисер обожнює актора, вірить у нього і приймає таким, яким він є. А актор вірить у режисера: накажи він йому стати на голову — послухається, сліпо піде за ним, кинеться безстрашно в безодню. У мене такий тандем відбувся в кіно — із Параджановим, у театрі цього не відбулося. Я працювала з чудесними режисерами — Мишком Туманішвілі, Дмитром Алексідзе, із молоді — Робік Стуруа — всі-всі, хто є в театрі. То було часто дуже цікаво, але тандему, продовження не відбулося. Ніколи не забуду, як Туманішвілі запросив мене в телевізійний проект. Ми робили «Людський голос» Кокто — лише він і я. Ось тоді це злиття й відбулося — ми розчинилися одне в одному. Він був вражаючим режисером, але дуже ревнивим, а це була мить, коли не було нікого третього. Я дуже люблю Робіка, люблю його режисуру — я така ж божевільна, як він. Досі пам’ятаю його чудовий спектакль «Солом’яний капелюшок». Це було дуже давно, із приголомшливими костюмами художника Колі Двигубського. Ще танцювала чоловічий танець у його, Стуруа, знаменитій «Ханумі». Чудовий спектакль-феєрверк, а деякі глядачі приходили спеціально по кілька разів дивитися мій танець. Все це було дуже гарно, ми дуже дружили і любили одне одного, але постійного творчого тандему не вийшло. У нашому театрі збирається ставити для мене п’єсу Маркеса «Любовна сповідь сидячого чоловіка» Теймураз Чхеїдзе. Якщо все буде гаразд, привеземо восени театр на гастролі до Москви.

— Що плануєте показати?

— Ми готуємо кілька п’єс російською мовою. Два спектаклі хоче показати Коте, один із них був у Києві — «Багратіони» — історія грузинських царів. Другий — «Сталін». І я покажу своїх два спектаклі. Один уже є — «Королева-мати», за п’єсою італійського драматурга Сарданеллі, грає чудовий молодий актор Мурман Джинорія. Нещодавно він зробив у нашому театрі моновиставу «Гамлет» — дуже цікаво! Друга, якщо встигнемо, буде п’єса Маркеса. Подивимося. Знаю лише, що це необхідно. У нас зараз абсолютний інформаційний вакуум. Ми хоч трохи знаємо, що відбувається в Росії або Україні, а що відбувається в нас — хіба тут знають?..

— А яку роль у сьогоднішній Грузії відіграє театр, кіно, мистецтво взагалі?

— На жаль, практично померло кіно, яке не може існувати без матеріальної бази. А ось театрів з’явилася сила-силенна. Це щастя. І молодь пішла в театри, тож глядач є. Наш театр я назвала для себе «театром великого плану» — граю, майже торкаючись руки глядача. І це чудово, непередавані відчуття.

— Софіко Михайлівно, чи були у вашому житті ролі, які змінили вас, вплинули на ваш світогляд?

— Немає таких ролей. Навпаки, кожній ролі я віддавала якусь частинку себе, свого его. Для мене велике значення має п’єса чи сценарій. Якщо по прочитанні побачила роль, уявила пластику, одяг — гратиму, ні — відмовляюся, не можу. Не ролі збагачують людину, а кожна, здавалося б, звичайна зустріч із людьми, адже кожен день дає людині щось нове. А стреси можна переживати не в ролях, а в житті. І чим більше ти їх переживеш, тим по-акторському багатшим стаєш.

— Як зберегти тепло дому, коли в ньому живуть такі яскраві творчі індивідуальності?

— Для мене мати була матір’ю, а батько — батьком, я ж сьогодні для своєї онуки — бабуся, а не акторка. У нас удома звичайні стосунки, як у всіх нормальних людей. Головне — в житті не грати, а бути самим собою. Я дуже проста, не боюся ніякої роботи. Був період у нас, коли не було ні тепла, ні води, а сім’ю ж годувати треба. Для мене не проблема — прибрати десь, зробити будь-яку роботу, якщо це потрібно моїй сім’ї. Щаслива, що мене так виховали мої батьки.

— Так змінилися часи, багато хто кинувся шукати «кращу долю». Ніколи не хотіли поїхати у комфортніший світ, ніж Грузія?

— Я вже говорила про це. Ніколи. Я не можу жити без Тбілісі, без мого дому, без моїх друзів. Не можу! І не хочу.