СМІЙСЯ, ПАЯЦЕ!

«Приходь сьогодні до нас на спектакль», — запросив мене знайомий вокаліст. Я пообіцяла, хоча бажання подивитися спектакль оперної студії при НМАУ давно в мене не виникало. Я була щиро здивована, коли замість очікуваної і не цілком якісної «циркової вистави» побачила спектакль, а головне — живу дію в ньому.

Давали криваву веристську драму Леонкавалло «Паяци». Буря пристрастей, напруга в стосунках героїв і трагічна розв’язка, убивства, страждання. Усе в найкращих традиціях веристської естетики. «Паяци» у цьому сенсі — спектакль показовий. Дійові особи — актори бродячого театру, втілення лице- дійства і розбещеного блазнювання. Ідея опери лежить у глибині протиріччя акторської удаваності та мімікрії й озлобленої загнаної душі актора, що зріднилася зі своєю роллю. Публіці не потрібна щирість почуттів і переживань. Публіка потребує хліба і видовищ, а хижа публіка потребує кривавих видовищ. Лиховісний регіт паяца над закривавленими трупами — тут уся суть жахливих перетворень людини на маску, яка не знає ні любові, ні жалю. Весь цей підтекст уклав композитор у своє дітище, що принесло йому славу.

Тема спектаклю про акторів дуже популярна в артистичному середовищі вже багато століть. Покликані розважати натовп, тут вони вже не грають, а оголюють своє «я». Втім, це ліричний відступ — тільки для прояснення деяких деталей.

Отже, спектакль у спектаклі. Проте й цього мало. Потрібно, щоб публіка відчула себе причетною до дії. Це було одне з режисерських завдань постановки (режисер Роман Кофман). Глядацька зала в оперній студії невеличка, і сцена теж не відповідає всім вимогам і можливостям спектаклів. Отже довелося задіяти весь простір, у тому числі й шанобливу публіку. Справді, якщо вже прийшли на спектакль подивитися, заодно й візьміть участь.

Спектакль на подив компактний і концентрований: жодної зайвої деталі (тобто жодної зайвої арії, зайвого дуету і т.п.) Та й сюжет не особливо хитромудрий: акторський побут, ревнощі, підбурювання, убивство — нічого особливого для веристського спектаклю. А режисер із того, що було, вирішив «вичавити» максимум. Відомий у минулому майстер «капусних» перфомансів (згадується його «Кармен», виконана в кращих традиціях «капусного» жанру), Роман Кофман, крім диригентської та іншої громадської діяльності, нещодавно зайнявся режисурою. Перша його проба (перший «млинець») — «Кармен» Бізе. Тому, йдучи на «Паяци», я налаштовувалася певним чином, по-кофманівськи, і... побачила спектакль з елементами... утім, елементів було багато. Кривава веристська драма в комедійному ключі — це основне в спектаклі (мабуть, щоб не страшно було). У дитинстві ми всьому вірили, боялися страхітливих бабаїв і сірих вовків. Тата й мами нас заспокоювали, казали, що вони не справжні, а ми все одно вірили й боялися; переживали, коли Вовк з’їдав Червону Шапочку, і заспокоювалися, коли вона з’являлася жива та здорова. У цій постановці було щось подібне. Гумор як основна дійова особа зіграв роль «знімача» напруги в дії, захоплюючи публіку й не відпускаючи її уваги.

Остання кульмінаційна сцена опери, де й повинна статися вся трагедія, — власне «спектакль». Проте з чого він починається: Тоніо (В.Козін) — головний підбурювач і страшенний інтриган — ходить із капелюхом і збирає гроші з наявної публіки, спочатку з тієї, яку представляють артисти хору на сцені, потім — у глядацьких рядах. При цьому робить усе так, що публіка бере найактивнішу і жваву участь і з явним задоволенням — і ось уже в його блазнівському циліндрі дзенькають і бутафорські монетки, і національні українські грошові знаки. А Арлекіно (Беппо — С.Пащук) на літаючій тарілці в опері «Паяци» кавалло «Паяможна побачити, я думаю, тільки в Київській оперній студії при НМАУ, і тарілка ця справді приземляється зверху й миготить різними вогниками.

Проте не все так просто. Остання репліка Тоніо після всіх кривавих драм: «Finita la commedia» — знімає всі залишки гумору, який супроводжував дію майже до найостаннішого моменту. Весь фокус у тому, що композитор приберіг основний драматургічний удар під кінець спектаклю. А режисер зробив так, що ніщо не мало передвіщати лихо, навіть похмурий (за режисерським задумом — недоладний) Каніо (Паяц — О.Монастирський), виряджений у костюм П’єро, швидше не насторожив, а розвеселив, і ніким, у тому числі й нещасливими Коломбіною (Недда — С.каватьєва) і Сільвіо (М.Нагірний), не був сприйнятий усерйоз. Така двоїстість у режисерському трактуванні залишає місце для уяви. Чи то це просто фінальний «викрутас», чи то справді оголений підтекст, — розумійте, як хочете. Однак ефект досягнуто — дія розімкнулася, не договорила, попри фінальну й цілком певну репліку. Словом, саме в цьому, на мій погляд, сфокусувалася режисерська позиція.

А тепер залишилося перейти до найвідповідальнішого моменту моєї маленької розповіді — до акторської гри. Вони всі справді грали. І це вокалісти, які не особливо прагнуть навантажувати себе акторством. Навіть Станіславський, мабуть, вигукнув би: «Вірю!» Однак жарти жартами, а це насправді була акторська гра. Проте потрібно віддати належне режисерові, який витяг із можливостей своїх героїв усе, що міг, не тільки правдами, а й неправдами. Трагічний і похмурий Каніо, маючи природну специфічну манеру співу — при цьому з його обличчям коїться щось неймовірне, навіть, певне, не підозрюючи про це, був використаний як комічний персонаж. Роман Ісакович вирішив залишити його так, швидше за все, щоб не загубити природності. Ну справді, навіщо щось шукати і придумувати, коли вже є готовий персонаж? Специфічними співочими манерами мало когаяможна здивувати, а от уміння використовувати це для загальної користі — ознака режисерськогаячуття.

Отже, спектакль зіграний, трагедія перетворена на комедію, ніхто не помер, усі весело розкланюються під бурхливі оплески. Хочу сказати, що постановка вдалася, і, користуючись нагодою, запрошую всіх бажаючих, хто ще не встиг подивитися «Паяців», на цей спектакль, який у Києві йде вже майже рік. Приходьте, не пошкодуєте!