СМАК СИРУ І ВІЙНИ НА ТАРІЛЦІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ МАНДРІВ

Нещодавно відбулася неординарна міжнародна подія: уперше після падіння Берлінського муру разом зібралися сто три письменники з матінки Європи та й майнули в незвичайні півторамісячні мандри. «Літературний Експрес-Європа-2000» — це звучить досить престижно, чи не так? Отож можна, хай із натяжкою, сказати: вся Європа промайнула за вікнами цього спецпотягу. Зупинки — в дев’ятнадцяти містах, починаючи з Барселони. Україну представляли письменники Юрій АНДРУХОВИЧ, Андрій БОНДАР і Микола РЯБЧУК. Про себе нарікаю — жодної тобі літераторки!

Ми жадаємо в Європу, ми рвемося в Європу, почуваючи себе(що там казати...) психологічно відлученими від неї. Подалі від Азіопи (чи від Євразії — хто як хоче). Намагаємося встигати за новинками Великого літпроцесу, того, зокрема, що твориться в Парижі чи й у Белграді. І все-таки, яка вона, європейська література? І як уписується в сучасний європейський контекст українське письменство?

Андрій БОНДАР:

— Найголовнішим результатом Експресу для мене як учасника було домацатися до культурних меж сучасної Європи, з’ясувати вавилонську поліфонію голосів різних національних літератур, які грають у з’єднаному оркестрі кожен свою партію. І тому, мені видається, сучасна європейська література — це, радше, Шнітке чи Ґарбарек, ніж Моцарт чи Прокоф’єв. Не доладна гармонія голосів, а нездоланна мовно-естетична какофонія. Тут — «кожному своє» (хоча потяг «Ґьорліц» — це не кацет Авшвіц) і принцип, за яким ти ділиш Європу, міняється мало не щодня. Ти ділиш її на соц- і каптабір; на Варшавський договір і НАТО; на католиків, протестантів, православних і мусульман; на членів, кандидатів і суперників ЄС; на ГУУАМ, СНД і колишню Югославію; на Священну Римську імперію. Річ Посполиту та «річ у собі» еt сеtега. Але потім ти розумієш, що всього-на-всього ти хочеш бути Європі другом, ти хочеш бути в Європі другом інших європ. Найпереконливіший шлях знайти друзів — забути про поділи європ і зазирнути одне одному в очі, вирятувати від діабетичної коми чи подати руку при виході з вагона. Щось незриме звело якось трьох поетів — естонського, угорського і фінського — вони тепло всміхались один одному і обнімались. Більше я разом їх не бачив, і лише згодом збагнув справжній сенс «аркодужного перевисання до народів» — спільна мовна сім’я! І не дивина, що мені найкомфортніше було спілкуватися з поляками, литовцями, грузинами і чомусь із азербайджанцем і шведом. Принаймні зараз найповніший поділ Європи для мене — на друзів і просто добрих приятелів. А решта все — література, — як писав старий Верлен.

До речі, література в Європі є. В кожного своя. Культурні бонзи Старого Світу — англійці, французи, німці — усамітнились та ізолювались. Їм не потрібен ніхто, крім них самих. Ну, хіба ще росіяни, за старою толстовською пам’яттю. І справді, чи потрібна Франції, котра видає на рік мільйони найменувань поетичних книг, якась Македонія або Естонія? А ще й перекласти проблема... Молоді літератури — слов’янські, балтійські, фінно-угорські — зараз мають неабиякий шанс. Саме через відкритість, нерозтраченість культурних гормонів і відсутність снобізму. Слід лише знайти ключик до світу. Приклад Мілорада Павича, Томаса Венцлови та Збігнева Герберта, що не кажіть, надихає. І шанс української літератури — це віднайти свій малесенький, рідний-своєрідний, але дуже європейський за естетичною якістю та майстерним виконанням ключик-код. Інакше не перейти нам через тин і завжди наступати на граблі за сараєм (чи то пак за Хутором-Михайлівським).

А ще приємно було відчути Європу на дотик і запах, особливо запах. Якщо ти — український письменник — бачив блакитні кахлі на ліссабонських будинках, куштував фламандського слоноподібного кабана і вдихав цинамонно-кардамонний аромат марокканських кнайп у Брюсселі, то з’їздив недаремно.

А як почувався український письменник у багатомовному, насиченому творчими амбіціями середовищі? Втім, робочими мовами Експресу було визначено три: англійську, німецьку та французьку. Наші літератори вільно спілкувалися першою, а Юрій АНДРУХОВИЧ, гадаю, не обійшовся без мови улюбленого Рільке. Ось його враження і спостереження:

— Для збереження внутрішнього тонусу варто принаймні па-м’ятати, що ти є передусім представником самого себе, а не якоїсь там держави, країни, народу, нації чи навіть національної культури. Хай державу представляє собі президент, а національну культуру — її, культури, міністр. Немає нічого вбогішого, порожнішого й нуднішого під час подібних акцій, ніж спілкування на рівні «привіт, містере Словенія!», «доброго ранку, мадам Нідерланди!» На жаль, грандіозність проекту, фактично, не дозволяла всім з усіма спілкуватися на глибшому рівні. Тому виникали значно менші кількісно групи і групки, всередині яких і відбувалося щось інтимніше, цікавіше, живіше.

Український випадок упродовж значної частини подорожі ускладнювався й абсурдизувався тим, що західні європейці й далі не іденти-фікують нас, отож кожен із нас був для них навіть не «пані/пан Україна», а, швидше, «товариш колишній Радянський Союз» чи «добродій ес-енґе». Я гадаю, потрібні жахливо напружені, радикальні зусилля ще не одного покоління українських митців та інтелектуалів, аби в усвідомленні Заходу нам вирватися назовні, усамостійнитися, вийти з російської «культурної території», перестати асоціюватися з Великим Могутнім.

Ось так і нам вдалося досягнути певного зламу лише після Москви, де ми почали збирати підписи під відкритим листом до Путіна з приводу геноциду в Чечні. Авторство листа належить Миколі Рябчуку. Це потягло за собою відкритий конфлікт з колегами-росіянами (до речі, представниками якнайконсервативнішої, патріотично-націоналістичної частини російської інтелігенції, чим ми не могли не скористатися).

Невдовзі це стало кулуарною темою номер один усієї подорожі аж до її завершення. Несподівано для самих себе, «західники» прозріли (більшість із них підписалася під нашим листом), зауваживши нарешті щось цілком відмінне від Росії з Білоруссю (поведінка в цій ситуації білорусів — цілком особлива і досить трагікомічна тема). Промовистим наслідком цієї, на перший погляд, суто політичної акції стала заява керівника проекту Томаса Вольфарта на прес-конференції у Варшаві: «Сьогодні я інакше бачу культурну мапу Європи. Сьогодні для мене Західна Європа — це і Польща, й Україна».

Це, звісно, аванс — і не треба себе обманювати. Але нам, українській культурі, і справді життєво потрібна активізація, радикалізація, потрібна гіпертрофія західного вектора, потрібні агенти впливу, потрібен «вихід із СНД» — інакше втратимо безнадійно ще не один десяток років, втратимо остаточно Європу, втратимо самих себе.

Заінтригована вже не літературою, а «політикою», розпитую Миколу РЯБЧУКА, як виникла ідея написати листа Путіну.

— Коли ми перебували у Петербурзі, купив «Литературную газету» з вкладкою «Петербург». Якраз у ній було надруковано матеріали «круглого столу» з участю відомих російських інтелектуалів. Обговорювалися проблеми війни в Чечні. Виявилося: два учасники того «столу» — учасники й нашого Експресу, два російських письменники. Один із них, прозаїк Варламов, виступив там із досить категоричними, жорсткими заявами. Він, зокрема, сказав, що ця війна потрібна для підняття національної гордості росіян, що постраждала під час першої чеченської війни. «Росія не може не відомстити чеченцям», — ось буквальні слова. «Треба вжити силу, і ніяких переговорів —тільки силове рішення»,—наполягає Варламов. Це не могло нас, українську делегацію, не обурити. Так виникла ініціатива написати листа на ім’я російського президента зі своїми міркуваннями і закликом зупинити агресію, припинити жорстокість. До речі, підписи почали збирати в Москві, зібрали їх шістдесят два. Не такі ми наївні: певності немає, чи знайшло наше звернення адресата. Але ми мусили це зробити.

На жаль, підтвердилося відоме: Захід є Захід, Схід є Схід. Більшість західних письменників в Експресі — представники лівих поглядів. Вони й досі дивляться на Росію зі змішаним почуттям: це й страх, але й захоплення. Екзотика. Але ми, колишні «колонії», знаємо: діячі російської культури, на жаль, і сьогодні підтримують імперські амбіції. Отже, і вони несуть відповідальність за агресивні дії своєї держави. Ще на початку нашої мандрівки, у Мадриді, я сказав тому самому Варламову, що російська культура не тільки зробила внесок у зруйнування Берлінського муру (на чому він дуже наполягав), а й сприяла побудові цього-таки муру. Та й не лише цього.

Усе це дуже сумно і тривожно. Тим часом — що вирізнили би з приємного і... смачного у своїй мандрівці учасники програми?

— Одразу спадає на думку: Франція, Бордо, музей Моріака. А ще — море вина і сиру.