СЛОВО ПРО «КАВКАЗ»

Від редакції: У Головній спеціалізованій редакції літератури мовами національних меншин України готується до друку поема Тараса Шевченка «Кавказ» мовами народів світу. Пропонуємо вашій увазі передмову до цього видання, яку написав поет і вчений Рауль Чілачава (скорочений варіант).

Російська війна на Кавказі позаминулого століття серед інших породила два геніальні твори — «Мерані» Школоза Бараташвілі і «Кавказ» Тараса Шевченка. Щоправда, причини їх написання були кардинально різними: для грузинського поета поштовхом стало викрадення горцями його рідного дядька князя Іллі Орбеліані (якого вдалося згодом визволити), а для Шевченка — вбивство ними ж художника, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 року, офіцера царської армії графа Якова де Бальмена. Француз за походженням, Бальмен народився на Чернігівщині, був на рік старший за Шевченка, мав короткочасне знайомство з ним, яке переросло у дружбу. Його загибель на кавказькому фронті приголомшила поета і змусила взятися за перо. Однак особисті переживання, які стали першопричиною поетичних роздумів автора, вийшли за межі конкретного факту і набули величезного громадянського звучання. Так само і Бараташвілі, переживши глибоке потрясіння від трагічної долі найближчого родича, створив навдивовижу емоційні і водночас насичені філософськими роздумами поезії, де з юнацьким максималізмом заперечується існуючий світопорядок і здіймається «універсальний бунт вільного розуму» (Гурам Асатіані).

Читач, не посвячений у передісторію написання «Мерані», навряд чи з його тексту може здогадатися (на відміну від «Кавказу»), що саме спонукало автора до його написання. Однак є у Бараташвілі ще один вірш з досить довгою назвою «Похід грузинських князів і селян проти Дагестану і Чечні, року 1844-го, під керівництвом губернського маршала князя Дмитра Тамазовича Орбеліані», в якому оспівується відвага співвітчизників у двобої з гірськими сусідами. І тут Бараташвілі і Шевченко ніби опиняються на різних, абсолютно протилежних позиціях. Погляд, спрямований на Кавказ із України, не збігається з поглядом, спрямованим туди ж із Грузії. І справа тут, як може здатися необізнаному читачеві, зовсім не в реакційності великого грузинського поета, а в незаперечних історичних реаліях, які свідчать про неоднозначність і суперечливість взаємин кавказьких народів (у світі майже не знайдуться сусіди, в яких завжди були дружні, безхмарні стосунки. Як відомо, набагато легше любити і поважати тих, хто далеко від нас, ніж тих, хто поруч).

Грузія, давня православна країна, відтоді, як північний Кавказ став мусульманським, перманентно потерпала від розбійницьких нападів різноманітних гірських племен. Ці напади набули катастрофічного характеру на початку XVIII століття, коли Грузія, роздерта Іраном та Туреччиною, добита внутріфеодальними чварами, не була здатна їх витримати. Невеличкі, добре озброєні і мобільні загони північних сусідів несподівано з’являлися там і сям, хапали юнаків і дівчат, забирали майно, викрадали худобу. Нерідко за людей вимагали великий викуп. Однією з таких жертв розбійницького нападу горців став і Давид Гурамішвілі.

Кавказ, на жаль (а можливо, на щастя), ніколи не був єдиним політичним і тим більше мовно-культурним організмом. Це, з одного боку, сприяло розвитку і збереженню унікальної матеріальної і художньої культури багатьох етносів цього краю, перетворенню його у мініатюрну модель світу, а з іншого — їхня роздрібненість, роз’єднаність, релігійні, звичаєві та інші розбіжності між ними призводили до міжусобних чвар, ворожнечі і в кінцевому результаті зробили їх здобиччю велетенського хижака — Російської імперії, що невпинно розширювала свої кордони, одночасно просуваючись в усіх можливих напрямках.

Треба віддати належне стратегам царату, які тонко використовували особливості історико-культурного розвитку кавказьких народів, їхньої ментальності, темпераменту, національного характеру в цілому. Поставивши за мету колоніальне освоєння Кавказу, вони, ті стратеги, передовсім намагалися не допустити зближення самих кавказців, пускали в хід усі дозволені й недозволені засоби для безвідмовної дії принципу: «розділяй і владарюй!» (Коли, наприклад, 1915 року в Туреччині сталася різанина вірмен, уцілілих біженців царська влада не пустила на їхню історичну батьківщину, а поселила на напівомусульманеному півдні Грузії, аби на всяк випадок мати там законсервоване вогнище етнічного конфлікту.)

Росія, власне, ніколи не приховувала своїх намірів зробити весь Кавказ російським, перетворити його в південний форпост імперії, назавжди закріпитися на Чорноморському узбережжі. До цієї мети вона йшла чотириста років. Ішла уперто, крок за кроком, не шкодуючи ні людських життів, ні матеріальних ресурсів.

Відомо, що Кавказ ще з міфічних часів був місцем особливим, овіяним романтичним серпанком таємничості. Саме до скель його могутніх гір прикувала уява давніх греків титана Прометея. Грецький досвід творчо засвоїв російський царський двір, який своїх неслухняних підданих, як цивільних, так і військових, засилав у цей «теплий Сибір». (Щоправда, для десятилітнього заслання Шевченкові визначили інший, справжній Сибір — оренбурзькі та казахстанські степи!) Потрапивши сюди, вони зачаровувались засніженими вершинами гір, скелястими ущелинами, гримучими водоспадами, усім буйним розмаїттям величної місцевої природи, їм подобались кавказці, красиві і мужні люди, подобались їхні фольклорні скарби — багатоголосі пісні й запальні танці. Одні про це писали в листах і щоденниках, інші — у віршах і прозі. Хто не пам’ятає зворушливе: «На холмах Грузии лежит ночная мгла» або «Не пой, красавица, при мне ты песен Грузии печальных...» Пушкіна, або ж «Синие горы Кавказа, приветствую вас...» Лермонтова.

Ці та інші твори великих російських поетів міг знати і Тарас Шевченко. Він міг знати й інші їхні твори, в яких йшлося про війну на Кавказі.

Однак наскільки разюче несхоже сприйняття цієї війни українським поетом на сприйняття його російських побратимів по перу. Останні, ставлячись до Кавказу із захопленням, надихаючись його неповторною красою, знаючи його, зрештою, не з переказів, а з особистого досвіду перебування там, на жаль, так і не змогли подолати в собі почуття великодержавності, віру у месіанську роль царя-землезбирача.

Є у Лермонтова поема «Измаил-Бей», написана 1832 року. Це — твір зовсім юного поета, але в ньому вже чітко зафіксована саме великодержавна позиція автора:

Какие степи, горы и моря

Оружию славян

сопротивлялись?

И где веленью русского царя

Измена и вражда

не покорялись?

Смирись, черкес!

И Запад и Восток,

Быть может,

скоро твой разделят рок.

Настанет час —

и скажешь сам надменно:

Пускай я раб,

но раб царя вселенной!

Настанет час —

и новый грозный Рим

Украсит Север Августом

другим!

Водночас мистецька сумлінність і вірність правдивому зображенню дійсності змусили Лермонтова дати й таку моторошну картину влаштованої якраз за велінням російського царя каральної експедиції, де в усій своїй «красі» постає перед нами «победитель»:

Горят аулы,

нет у них защиты,

Врагом сыны

отечества разбиты;

И зарево, как вечный метеор,

Играя в облаках, пугает взор;

Как хищный зверь,

в смиренную обитель

Врывается штыками

победитель,

Он убивает старцев и детей,

Невинных дев и юных матерей

Ласкает он кровавою рукою,

Но жены гор

не с женскою душою!

За поцелуем вслед

звучит кинжал,

Отпрянул русский —

захрипел — и пал!

«Отмсти, товарищ!» —

и в одно мгновенье

(Достойное

за смерть убийцы мщенье!)

Простая сакля, веселя их взор,

Горит — черкесской

вольности костер!..

«Смирись черкес!» — закликає Лермонтов. Пушкін ще грізніший: «Смирись Кавказ! Идет Ермолов!» В іншому місці Олександр Сергійович пише: «Кавказ подо мною...»

Зовсім інший дух у вірші Шевченка. Вслухаймося в ці рядки:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек і сакля — все твоє,

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

Український поет нещадно зриває маску з обличчя гнобителів і завойовників з імперськими амбіціями, з тих, хто насправді «суєслови, ліцеміри, Господом прокляті». Він із заздрісною прямотою і відвагою показує всю анатомію великодержавного шовінізму, показує неприхований цинізм і глибоку зневагу до туземних народів з боку офіційної влади, якій хотілося б, аби їй платили навіть за сонце!

Інформаційний привід, як сказали б сьогодні,— загибель друга у кавказькій бойні, влаштованій царатом,— викликав у душі поета потужний емоційний вибух, потягши за собою рідкісне одкровення, яке вражає точністю думок, місткістю образів, пульсацією і динамікою рядків.

Слов’янин Шевченко не вітає, а рішуче засуджує агресивність «слов’янської зброї», загарбницький апетит слов’янського царя. Його поема ніби поетичне протияддя для «московської отрути», що її довелось «запити з московської чаші» Якову де Бальмену. На Кавказ він дивиться очима доброзичливця, друга, однодумця, бо пам’ятає сплюндровану тими ж «просвітителями» історію власного народу, яка німо волає до нього з розритої могили.

Шевченко скупим розчерком пера викарбував надзвичайно містку, можна сказати, універсальну метафору про цинічну сутність російського самодержавства, повністю підтверджену і всією радянською дійсністю:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Очевидна масштабність, всеохопність поетичного спостереження, в якому сфокусовані національні трагедії поневолених народів:

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Зойком пекучої, невмирущої правди можна назвати поему «Кавказ», де автор продемонстрував неабияке уміння докопуватися до істини, бачити далеко наперед, безпомилково розставляти поетичні і політичні акценти.

У своєму знаменитому есе «Українська Феміда» Константіне Гамсахурдіа зауважує про Гоголя, маючи на увазі його українське походження: «жоден росіянин не помітив би так виразно негативні сторони російського життя». Цю фразу, гадаю, можна повторити і на адресу Шевченка, який, подібно до свого славетного побратима, не тільки помічав їх, а й сміливо викривав. Як поет з Божої ласки, він мав разом із блискучим талантом віршотворця ще й нечувану мужність звинуватити сильних світу цього в деспотизмі, зневажанні святих людських прав. Його «Кавказ» — це своєрідний кодекс честі української літератури, художній маніфест її духовних першооснов.

Тарас Шевченко беззастережно став на бік правди і справедливості, на бік добра і доброти, відверто висловив власне обурення насильством і святенництвом, гнівно затаврував національну зверхність і чванство.

Було б наївно думати, що «Кавказ» тільки про Кавказ. Як будь-який істинно видатний твір, він має пряме і символічне прочитання. Заголовок і епіграф лише вводять нас у загальну атмосферу оповіді, вказують на ґрунт і коріння, з яких ця оповідь проростає. Такий рівень цілком реалістичний і загальнодоступний — речі названі своїми іменами, вказано конкретне місце дії, прямо, різко й безкомпромісно висловлена авторська позиція. Однак, на перший погляд, за оголено-публіцистичним речитативом ховається складніший, метафоричний рівень, який створюють три взаємопов’язані образи: Прометея, власне самого Кавказу, й України.

Десь далеко-далеко за імлистими горами загубився романтично-трагічний край — місце вічних Прометеєвих тортур. Прометей — невмирущий символ добра — витримує всі важкі страждання, щоб продемонструвати людям приклад стійкості й витривалості, переконати їх у необхідності протистояння злу ціною особистих фізичних мук. («О Прометею! Варто? — Варто! — Так він сказав мені з-за хмар», — підтверджує ніби цю думку Ліна Костенко.)

У поемі й сам Кавказ постає як узагальнений образ орлом покараного лицаря, для портретної характеристики якого автору досить кілька традиційно поширених штришків («сині гори...», «чурек і сакля...» тощо), бо йому важливо не стільки достовірне змалювання реального Кавказу, про який, очевидно, мав досить туманне уявлення (як випливає зі спогадів Акакія Церетелі, український поет майже нічого не чув про Грузію, в столиці якої, до речі, у XIX столітті знаходився адміністративний центр Кавказу), скільки переконливе відтворення вкрай напруженої, принизливої для волелюбних горців атмосфери загарбання, насильства, окупації. З цієї точки зору поет досягає максимального ефекту — зшаржований ним самозакоханий поневолювач-самодур викликає в читача однозначну відразу.

Образ України, окраденої і ошуканої тим же загарбником задовго до кавказької епопеї, увінчує поетову думу про Свободу, Національну гідність, велич Духу. Полеглого у неправедній війні побратима, якого «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну», Шевченко закликає літати «живою душею», бути разом із козаками янголом-охоронцем батьківщини.

Як відомо, поему «Кавказ» було написано 18 листопада 1845 року в Переяславі, а вперше надруковано в збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко» у Лейпцигу 1859 року. Очевидно, друкувати її в Росії чи в Україні одразу після написання з цілком зрозумілих причин було важко або й зовсім неможливо.

В епоху «суцільної дружби» радянських народів, коли не прийнято було (вірніше — не дозволялось) говорити про «незручне» минуле, «Кавказ» ніби втратив політичну гостроту і розглядався виключно як високохудожній поетичний твір. Утім, новий спалах протистояння на Кавказі, розгортання широкомасштабних військових операцій в Чечні, що тривають і досі, знову привернули увагу до Шевченкової поеми, в якій час ніби застиг, перетворившись у вічну теперішність. Літературний, соціальний, історичний контекст поеми майже не змінився, змінилися лише дійові особи й виконавці.

Кавказ сьогодні — знову зона нестабільності. Відновлення «конституційного порядку» на землі, завойованій колись вогнем і мечем, але, як з’ясувалося, зовсім не зломленій духом, коштує величезних втрат, передовсім людських. За десять років бойових дій у Чечні поступово перестали вражати фронтові повідомлення й страшні вантажі, з байдужою позначкою «200», майже нікого вже не хвилює наче в мирний час поява цілого покоління, яке не ходило й не ходить до школи і вміє лише вбивати, знищувати, мстити.

З сумом доводиться констатувати: світ не став добрішим і мудрішим за півтораста літ після створення «Кавказу». Повертаючись до полум’яних рядків поеми, ми запитуємо себе: а що змінилося на краще у ставленні до Кавказу і кавказців в епоху демократичних перетворень, глобальної гуманізації суспільства? Власне нічого. Не без «братерської» допомоги ззовні азербайджанці й вірмени мають гірке яблуко розбрату — Карабах, Грузія ніяк не врегулює свої проблеми з абхазами і осетинами, хоча вже десять років тримає на своїй території російських миротворців, яким щопівроку продовжують повноваження, на Північному Кавказі батіг, тимчасово замінений пряником, знову свистить над головами упертих «незаконних бандформувань», породжуючи у відповідь шалений опір аборигенів, хвилю тероризму і обопільної жорстокості. Відлуння кривавого «Норд-Осту» на Дубровці тривожить серця мільйонів людей, які не сприймають принцип «залізної руки» там, де варто було б вдатися до цивілізованих методів залагодження конфлікту.

Видання безсмертної поеми Тараса Шевченка «Кавказ» мовами народів світу ще раз підкреслює планетарну значущість і надзвичайну актуальність її основних постулатів, нагадує про безальтернативність мирного співіснування народів і держав, про необхідність постійного міжкультурного діалогу. Поема-заклик, поема-пересторога, поема-застереження йде до своїх нових читачів, палко апелюючи до відстоювання усім світом вищих ідеалів честі, перемоги добра над злом, торжества правди.