Симфонія для мрії

2001 року, коли в Хмельницькому з’явився обласний симфонічний оркестр, поряд із його назвою постійно прописався числівник «перший». Хоча на Поділлі подібні оркестри існували давно. Знаменитий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст ще 1847 року писав про музичний колектив під диригуванням італійського маестро Луїджі Тоніні, створений у чорноострівському маєтку графа Пшездецького на Поділлі: «кращий в околицях, добре підібраний». А в 1854 році землевласник Яків Чечіль запросив у маєток Самчики Подільської губернії керувати своїм симфонічним оркестром відомого австрійського композитора і скрипаля Родеріка Августина Брауна.

Згодом великосвітська традиція чи то перервалася, чи просто не згадувалася в історичних джерелах. І лише 1914 року уроджений подоляк, випускник Берлінської консерваторії, композитор і диригент Тадей Ганицький створив перший у губернському місті Кам’янці-Подільському симфонічний оркестр. У середині 30-х років ХХ століття ним керував відомий український диригент Олександр Пресич. А вже після перенесення у 1939 році обласного центру до Проскурова (нині — Хмельницький) згадки про оркестр і в Кам’янці зникли, і в Хмельницькому не з’явилися. Аж до ХХІ століття.

Заради справедливості слід зауважити, що до 2001-го прообрази симфонічного оркестру виникали в Хмельницькому щоразу, коли області треба було звітувати в столиці або під час особливо масштабних свят чи фестивалів. Тоді під орудою якогось досвідченого диригента збирали докупи музикантів з камерного, театрального, філармонійного оркестрів, викладачів музучилища і за кілька днів репетицій «до упаду» видавали на-гора необхідний продукт. І так — до наступної знаменної дати.

У такий спосіб у місті нарешті сформувалася необхідна критична маса хороших музикантів з консерваторською освітою. Та й усвідомлення потрібності висококласного професійного музичного колективу в обласному центрі вже настільки стійко витало в повітрі, що почало проникати навіть в уми керівництва.

Першою ластівкою майбутньої музичної весни стало запрошення до Хмельницького в 1992 році випускника кафедри оперно-симфонічного диригування Київської консерваторії Сергія Леонова — спеціально для створення симфонічного оркестру. Міськрада ухвалила спеціальне рішення про виділення молодим фахівцям Леоновим — Сергію та його дружині Олені (вокалістці) квартири. Однак реально мрія про симфонічний оркестр здійснилася тільки через довгих дев’ять літ.

Сьогодні Хмельницький симфонічний оркестр — колектив із біографією: репертуаром, традиціями, визнанням. Та, признатися чесно, все одно не зникає тривога: наскільки надійний ґрунт під цим дивом пророслим паростком справжнього мистецтва в місті швидше купецькому, аніж мистецькому?!

Головний диригент і художній керівник симфонічного оркестру заслужений діяч мистецтв України Сергій Леонов відповідає в невластивому для нього спокійному тоні:

— Усе гаразд. Не без проблем, звісно, але... Вдалося згуртувати людей, для яких музика понад усе. У мене не раз бували моменти, коли все, що стосувалося оркестру, я сприймав аж надто насторожено — підстави були. Та й зараз є, бо все непросто. За створення оркестру всі були наче «за», а фінансувати звідки? Це ж 60 людей! Але обласна рада ухвалила рішення, і восени 2001 року оркестр розпочав свій перший сезон. Нині в його репертуарі вже близько трьохсот творів, серед них є дуже складні: симфонії з чотирьох частин, сюїти з шести частин. У нас звучать твори Чайковського, Шумана, Шуберта, Брамса... До Дня соборності, скажімо, колектив підготував прем’єру сучасних симфонічних творів подільських композиторів Богдана та Миколи Балем — концерту «Дух протиріччя» та симфонії «Україна». Авангард, музика третього тисячоліття: дуже складна інтонаційно, але надзвичайно цікава й образна. Це була колосальна робота: готувалися місяць, музиканти працювали з абсолютною самовіддачею.

— Проте така музика непроста для сприйняття пересічного слухача. А постійні ваші слухачі, гадаю, помітили, що зазвичай, починаючи з найпершого концерту, ви будуєте програми виступів від простішого до складного. Може здатися навіть, що колектив якоюсь мірою заграє з публікою, намагаючись протягом одного концерту вдовольнити смаки кожного глядача...

— Ми й справді йдемо назустріч аудиторії — у найкращому розумінні, балансуючи між популярністю, доступністю й добрим смаком. Адже далеко не кожен здатний одразу сприйняти симфонію: музичний смак прищеплюється поступово. Звичайно, можна, задовольняючи свої професійні амбіції, виконувати тільки складні твори. Але тоді ми не просто звузимо до мінімуму аудиторію нинішню (в обласному центрі не так уже багато шанувальників музичної класики), а й свідомо позбудемося потенційних завтрашніх глядачів. Адже молодь треба виховувати, привчати до музики — починаючи з ближчого й доступнішого їй естрадного жанру. І нікуди від цього не дітися — особливо в такому місті, як Хмельницький, де на 260 тисяч населення лише три музичні школи й одне музичне училище. Зате студентів вищих навчальних закладів — кількадесят тисяч. Так, часом я почуваюся тренером з музики. Та цей настрій минущий. Музикант зобов’язаний бути просвітителем. Другий диригент оркестру Сергій Рабійчук — чудовий аранжувальник. Популярні твори в репертуарі аж ніяк не свідчать про недостатній рівень майстерності колективу чи його невисоку думку про слухача. На них шліфується ансамблева гра оркестру і водночас виховується смак слухачів. Адже наш оркестр — свого роду естетична школа для багатьох хмельничан.

— І багато в цій школі відмінників?

— Із кожним роком у ній зростає кількість учнів. Спершу зали на наших концертах були заповнені приблизно наполовину, згодом — на три чверті, а сьогодні на них лише 10—20 відсотків порожніх місць. І я переконаний: це не тому, що квитки на наші концерти до непристойності дешеві. Просто ми намагаємося диференціювати слухачів, давати можливість кожному почути зрозумілу для нього музику в живому виконанні.

У нас є різні проекти. «Таланти ХХІ сторіччя», скажімо, — це щорічні концерти, де ми граємо разом із нашими дітьми — і рідними, і вихованцями музшкіл, музучилища, нинішніми й колишніми. Хоч би де вони навчалися, у квітні приїжджають додому, щоб зіграти під «акомпанемент» нашого симфонічного оркестру. Це для них така школа і такий рівень! А для нас — такий емоційний заряд! А в творчості емоції відіграють величезну роль.

— Тоді що вам дають концерти з участю вітчизняних і світових знаменитостей: задоволене честолюбство — і ми, мовляв, не ликом шиті, чи можливість порівнювати й удосконалюватися?

—Для музиканта участь у симфонічному оркестрі вже сама по собі — свідчення його професіоналізму. У нас, як для провінції, досить непоганий рівень. Проте не всі учасники мають консерваторську освіту, і це не може не позначитися на загальному рівні. А оркестр має звучати як єдина струна. Ми намагаємося досягти цього рівня напруженою роботою: три спільні і одна групова репетиції щотижня, підготовка 8—9 нових програм і 40 концертів щороку. Та, знаючи про таку праце­здатність колективу, з нами охоче співпрацюють відомі музиканти. Три роки поспіль приїжджав до Хмельницького відомий італійський диригент Стефано Раньєрі. Йому дуже сподобався наш колектив і наша віолончелістка: з нами він давав концерти, а з нею одружився. Успішно виступаємо з віденським професором музики Ернстом Вюрдінгером. Сподіваємося на приїзд невдовзі диригента з Нью-Йоркської опери Вінстона Вогеля.

Диригент Національного симфонічного оркестру Володимир Сіренко теж давній друг нашого колективу. Музиканти й солісти з Росії, Китаю, Італії, знані митці з Києва та інших українських міст — не просто бажані гості в нашому оркестрі, а повноправні учасники багатьох концертів. Це збагачує партитуру оркестру і робить барвистішою палітру музичного життя міста.

— Колись, у 1990 році, здається, до нас приїхав симфонічний оркестр з американського міста-побратима Модесто. Аматорський, до речі. Проте звучав досить гарно. І це були два дні свята для хмельницьких меломанів. Але ж і ваш оркестр не обмежується виступами лише в Хмельницькому?

— Звісно, ні. Попри всю нашу бідність, ми виїжджали на гастролі в інші міста — переважно по-сусідству: Вінницю, Тернопіль, Луцьк, Рівне. І в столицю, ясна річ. Були в Італії, Іспанії. Приємно, що «пустили хвилю»: через рік після нас був створений симфонічний оркестр у Тернополі, на порі, сподіваємося, така ж подія у Вінниці. Ми готові виїжджати з концертами в будь-яке місто, де є відповідні зали, — тільки б транспортом нас забезпечили.

— І це незважаючи на мізерні зарплати?

— Ліпше б цієї теми не чіпати. Бо найважче — бачити, в якій немилості в нашій країні музиканти. Держава — це ж не територія з базарами, а осередок ідей, мистецтва. А коли люди, що служать мистецтву, у такому принизливому становищі... Ставки нижчі від прожиткового рівня. Аби забезпечити бодай якось сім’ю, наші музиканти працюють на двох-трьох роботах. Сьогодні, мабуть, мої слова можуть видатися занадто пафосними, але тільки любов до музики і відданість їй змушують цих людей так каторжно трудитися на сцені. Плинність кадрів практично нульова. Велика заслуга в тому, що оркестр на плаву, нашого директора Віктора Пасєки — музиканта із 40-річним стажем, чудового менеджера. Кошти на зарплату нам дотують з бюджету, на все решту заробляємо самі. Не можу поскаржитися на абсолютну байдужість влади (недавно на концерт уперше прийшов і молодий наш голова облдержадміністрації), однак і похвалитися особливою її увагою теж не можу. А держава просто нечесна у ставленні до нас. Звісно, музики не помацаєш і не попробуєш на зуб, тому декому здається, що без неї запросто можна обійтися. Та чомусь за багато тисячоліть людству чомусь так і не вдалося цього зробити.