ШУМ СНІГУ ТА ВИГИНИ ІСТОРІЇ

— Яке щастя, що мій син ніколи не захоплювався творчими професіями! — вигукнула знайома, коли ми вийшли з Будинку кіно після зустрічі з відомими й не дуже акторами та художниками. — Вічна залежність від смаків публіки, від менеджерів... Дякувати Богові, син пішов у бізнес! — підсумувала вона дотик до світу мистецтва.

Короткий монолог знайомої пригадався, коли я познайомилася з Людмилою Юріною — композитором, глибокою й дуже сучасно мислячою людиною. Вона відчуває світ виключно за законами художника. «Подивлюся очима Космосу на себе й інших — і багато проблем здаються дрібними», — сказала Людмила під час нашої першої зустрічі. Не балувана увагою на батьківщині, вона вважає рідний Київ другим Єрусалимом, особливим духовним місцем, де пишеться музика й живе її родина. З ким же, як не з композитором, представником найдивовижнішої, «небожительської» професії, поговорити на початку суперпрагматичного та суперінформаційного XXI століття про мінливість долі художника...

— Коли йдеться про тих, хто пише музику, обиватель відразу уявляє Крутого чи Паулса. «На рівні пісні» вони відомі й улюблені, а те, що заможні, це, так би мовити, видно неозброєним оком. Коли пишеться зовсім інша музика — як ваш «Ран-нан» — за моїм відчуттям, схожа на вібрацію луски риби, незвичного, «нелюдського» звучання, — як тоді живеться композиторові?

— У «Ран-нані» (перекладається як «внутрішнє світло») використані всі групи струнних — шість перших скрипок, п’ять других, три віолончелі, контрабас. Написана дев’ять років тому під впливом тибетської «Книги мертвих». Уперше виконувалася тоді ж, 1993 року, на форумі молодих композиторів у Києві. Зустріли твір захоплено, а потім... викидали з усіх програм музичних фестивалів. Лише цього року на «Музичних прем’єрах сезону» його зіграли вдруге.

У моєму середовищі — композиторів, художників — можуть робити тільки те, що самовіддано роблять, — мистецтво. Це наш хрест, від Бога.

— Проте їсти ж хочеться...

— Нас потихеньку привчають до думки, що композитор — це професія, коли людина постійно ходить із простягнутою рукою. Насправді така ситуація ненормальна. В усьому світі людей творчих професій підтримують і меценати, і держава. Справжнє мистецтво — не госпрозрахункова організація, воно формує духовний потенціал нації. Мудра політика держави в тому, що вона, допомагаючи людям мистецтва, вирощує своє майбутнє в атмосфері розвитку почуттів, уміння чути й бачити, а отже — співпереживати. На жаль, у нас у завтрашній день поки що не дивляться. Хоч як це гірко, але мене як композитора у Німеччині більше знають, ніж в Україні.

— Чому?

— Ця країна традиційно музична. Вона має багато фондів, грантів, стипендій, що підтримують не лише своїх, а й, сказати б, творчих людей усього світу. Першу стипендію я отримала в 93-му році. Подавала на неї, вже ставши аспіранткою консерваторії. Одержавши її, поїхала до міста Райнсберг, в Академію музики, на майстер-курси з композиції, які вів Поль Хайнц Діттріх — цікавий сучасний композитор. Слухачі приїхали з Азії та Європи — ми отримали можливість чудового музичного спілкування, можливість слухати твори найрізноманітніших напрямів «вживу», працювати в архівах багатющих бібліотек. Там я шкірою відчула, що таке новий підхід до організації музичної матерії: адже в сучасній музиці багато технічних труднощів, а я часто пишу в цьому руслі.

Наступний грант я одержала від фонду Хайнріха Штробеля в Експериментальну студію Південно-західного радіо. У них унікальна апаратура, і знаменитий сучасний композитор Луїджі Нона частину своєї відомої авангардної опери «Прометей» записував тут.

У цій студії пощастило попрацювати й мені. Я записала електронну версію до п’єси «Квадрат» мого улюбленого драматурга Беккета. Захопилась його п’єсами відтоді, як потрапив до рук томик англійською мовою.

«Квадрат» — п’єса без слів. Її драматургія продиктувала музичне насичення сюжету: четверо ходять розкресленим квадратом — така собі «тотальна визначеність». Дуже хочеться записати диск, музичний, але в Україні поки що не виходить.

Наступний грант виявився довгостроковим — аж на два роки. Поїхала я до міста Шрайн, у Нижню Саксонію. Місто стародавнє, його, можна сказати, віддали на відкуп людям мистецтва. До них дуже трепетне ставлення. Мене саму поселили в будинку на 140 квадратних метрів, бо пишу музику й потребую простору, тиші! Я цим зовсім не балувана: у Києві живу з батьками, дитиною та чоловіком у середньостатистичній квартирі. А тут... у моєму розпорядженні — чудовий рояль, жодних турбот про побут. Свято душі! Сама собі влаштовувала «жахіттячка»: вимикала світло і блукала будинком зі свічкою, намагаючись відчути те, що відчували люди «в доелектричну еру». Там я написала три речі: «Звукову ілюзію», «Тіні та привиди», «Блукаючий вогонь».

— Воістину Німеччина перейнялася духом — мистецтво врятує світ!

— В історії відбуваються дивовижні речі. Напевно, у цьому є своя «залізна» логіка. У Шрайні на площі Дорфплац ростуть три старих дуби. Їх називають «бургомістр», «кайзер» і «фюрер». За хвилин десять ходи від площі — кафе «Чорний півень». У ньому колись зустрічалися перші фашисти, а нині там єврейський клуб.

Коли я буваю в Німеччині, так чи інакше з німцями виникають розмови на дуже болісну тему — про Другу світову війну. Мій батько був військовим льотчиком, і я відвідувала міста, які він бомбив. І зустрічалася з жителями, котрі пережили ці трагічні часи. Я не приховувала, розповідала, ким був мій батько, та й дідусь також був військовим льотчиком і також виконував свій обов’язок. У відповідь люди похилого віку розповідали, що вони пережили тоді. Ми сиділи за одним столом і вирішували, що робити далі. Примирення — ось наша сила. У німців покаяння й підтримка тих людей, з якими вони воювали, дуже щирі. Усі були тоді солдатами, казали вони, але ми не хочемо жити з цим тягарем усе життя.

— Не виникло бажання написати музику на цю тему? Щось на кшталт Прокоф’єва, тільки навпаки? Героїчна симфонія Великої Вітчизняної, «переведена» на нинішні історичні реалії...

— Можливо, у майбутньому...

— Ви давно пишете музику?

— З 85-го року. Я закінчила училище Глієра за класом фортепіано, викладала в музичній школі. У консерваторію прийшла зрілою людиною. Навчалася в аспірантурі за класом Євгена Федоровича Станковича. До четвертого курсу була в Штогаренка, і тоді мене ледве не відрахували за «профнепридатність». Нині викладаю в Національній музичній академії на кафедрі композиції читання симфонічних партитур і інструментів.

— І який із них найулюбленіший?

— Ударні. Обожнюю тамтам. Його звук — це знак особистості.

— Як створюється музика?

— Натхнення керує кожним творчим процесом. Поштовх може бути найнесподіванішим: шелест снігу, що падає на воду... Я звернула увагу на це давно — абсолютно дивовижний звук. Музику часто записую схематично, у вигляді графіки.

Концепція визначає весь твір. Я шанувальниця нової музики. З’явилися нові форми, в яких працюють сучасні композитори: приміром, комп’ютерні інсталяції. Вони дуже поширені в Європі. У нас поки що мало знають про це. Але особисто я не хочу працювати з комп’ютером. Він убиває творчий момент. Краще взяти олівець і писати. Відчуття, яке народжується при цьому, — для мене найважливіший творчий момент.

— Ваш чоловік — композитор. Дві музичні людини в сім’ї — не важко?

— З Сергієм Зажитьком ми познайомилися, навчаючись у консерваторії. Нам обом перепадало за любов до новаторства. Як художник я незалежна, але думкою чоловіка дуже дорожу.

— Кожен композитор мріє про свого слухача...

— Якщо музика не хвилює публіку, вона нізащо не прийде на концерт. Потихеньку моя музика починає звучати на батьківщині. На одеському фестивалі «Два дні та дві ночі нової музики» німецький віолончеліст Матіс Лоренс спільно з Дрезденським ансамблем виконав «Блукаючий вогонь». Феноменально зіграв. За відгуками, це була найкраща річ на фестивалі.

Потішило й Запоріжжя, фестиваль «Бароко й авангард». У фортепіанній програмі звучали мої твори та чоловіка. Після їх виконання до нас підійшла американська піаністка Патриція Гузон із люб’язним відгуком про нашу роботу. Але найголовніше — запоріжці слухали дуже зацікавлено. Щодня протягом тижня зал був заповнений.

— Поступово напрацьовується ім’я?

— Сподіватимуся, що в нас оцінять шляхетність і благодатність професії композитора. В Україні ще збереглися потужні духовні традиції, які живлять творчу особистість. У певний момент, живучи в Німеччині, я почала усвідомлювати: західна ситість забиває свіжий струмінь і душить божу іскру, а без неї немає безсмертного твору. У німців не міг народитися такий неймовірний композитор, як Губайдуліна, і стати тим, ким стала зараз. Нині вона переїхала до Німеччини назавжди — ця країна дала їй достойне життя.

Страждання загартовують людину, роблячи її мудрішою. У благополучній державі, прагматичному суспільстві немає того «божевіллячка», що робить мистецтво геніальним. Чому ми такі цікаві Заходу, чому наших композиторів там радо приймають? Бо в кожному нашому художнику закладена притягальна таємниця творчості, космічна стихія в мирному руслі, яка відрізняє його від звичайних людей. Саме вона робить простих смертних витонченішими, емоційнішими, зберігаючи в людині вроджену яскраву гаму почуттів людських.