Щось більше ніж жанр

Поділитися
В анотації до книжки Еріка-Емманюеля Шмітта «Оскар і Рожева пані» зазначено, що це «Історія про хворобу і про смерть, про кохання і про Бога...

В анотації до книжки Еріка-Емманюеля Шмітта «Оскар і Рожева пані» зазначено, що це «Історія про хворобу і про смерть, про кохання і про Бога. Про життя, коли один день дорівнює десятьом рокам. Усього 14 листів десятирічного маленького хлопчика Оскара. Листів до Бога», а далі — з очевидною рекламною метою — йдеться про популярність вистави, поставленої за цим твором у Франції, а отже, про якість зробленої пропозиції та перевіреності її в дії.

Здавалося б, ні про що інше, крім реклами та привабливості книжки як «товару», не йдеться. А однак навіть тут є щось, що зачіпає, щось, що прокреслює невидиму пряму між цим твором і французьким літературним контекстом, щось, що захоплює і втягує в нього. Щось, що змушує запитати про причини цієї популярності й узгодити її хоча би з уявлюваною з української перспективи літературною Францією Бегбедера й Уельбека, яка, здавалося би, не потребує навіть умовних «листів до Бога». Аж вони раптом є... І є, власне, не тільки у Франції: подібний формат письма — у різних версіях і модифікаціях — дедалі активніше функціонує в сучасній світовій літературі замалим не як повноцінний літературний жанр, що провокує низку запитань. На якому грунті виростають «листи до Бога»? Чим цей жанр живиться у, здавалось би, не вельми релігійному суспільстві? Чому спостерігаємо таке блискавичне його поширення, і звідки така потреба в ньому? І чому ці листи (а подекуди розмови чи молитви) є так інтимно-приватними?

Мене справді напрочуд цікавить контекст, у якому цей жанр стає актуальним, і тексти чи події, з якими він існує в одному просторі, а отже, хоч і не раз у невидимий для читача спосіб, із якими співдіє. Дивно, але наголошено прості й приватні стосунки з Богом часто мають за тло абсолютно нігілістичний контекст — чи літературний, чи суспільний. Згаданих тут Уельбека й Бегбедера та взоровані на них твори теж можна вважати за нігілістичну пропозицію літератури, за тло чи за протилежний Шміттовим преференціям полюс письма. Це не значить, що «листи до Бога» потребують з’являтися як протидія; ні, вони існують самоцінно й автономно від інших літературних пропозицій. Однак урахування контексту, в якому вони з’являються, є досить важливим, якщо захочемо спробувати простежити, звідки вони «виростають» як жанр, до того ж саме такий — підкреслено фікційний, вписаний однозначно в літературний простір і непричетний до досвіду релігійних текстів, священного письма.

Мені видається важливим повернутися до понад сторіччя назад, до вельми суттєвого в європейській інтелектуальній думці акту, пов’язаного з іменем мислителя, чия філософія заклала підвалини модерного мислення та визначила координати модерного світосприйняття. Мова про Ніцше. І конкретно в цій ситуації — про ствердження «смерті Бога», до того ж смерті Бога саме як Бога. Чи здасться нам дивним, що незадовго після цього в тому ж таки німецькому — а радше, коли дещо розширити ореол, німецькомовному — просторі з’являються, скажімо, «Оповідання про Господа Бога» Райнера Марії Рільке? Чи можна їх уважати за незаартикульовану відповідь чи бодай реакцію на цю Ніцшеву тезу? Я почасти схильна надати Рільке бодай гіпотетичну можливість такої відповіді або припустити, що ці оповідання могли прозвучати саме як відповідь, хоч і не конче мали бути замислені саме з такою метою. Якщо це, хай і відносно, можна назвати викликом і відповіддю на виклик, то ця ситуація є традиційною в тому сенсі, що в ній ідеться про рівноправну інтелектуальну боротьбу: на інтелектуальний виклик зреаговано його ж мовою: про питання релігійної свідомості говорять філософія та література. Трохи згодом виклик походитиме з-поза меж інтелектуального простору, хоча відповідь усе одно буде — поміж інших — і текстова.

Найбільшу — а власне, критичну — межу парадоксальності гаданих зв’язків поміж певними викликами та відповідями на них (свідомими чи ні) сповна демонструє ХХ століття, в контексті якого не раз стає незручно послуговуватися самим словом «виклик». Дві світові війни як «виклик»? Чи, може, масові переслідування євреїв? Чи Аушвіц? Чи низка катаклізмів, що — повернімося-таки до теми, від якої ми відступили, — здається, більше спонукали би до роздумів про неприсутність Бога, про людську покинутість і полишеність, ніж надихали би на говоріння/промовляння до Бога, а на розмови з Богом — то й поготів. Тим паче в просторі літератури... Є бо важливіші справи...

А однак виявляється, що й тепер цей діалог є можливим чи принаймні можливою є спроба його нав’язати. Недаремно, хоча й доволі несподівано, в щоденникових записах Франца Кафки, датованих 1920 роком, натрапляємо на тезу, що, оскільки століття віри минули, лише «література якраз і стала переважно місцем молитви, можливо, єдиним місцем, де вона ще може існувати»; і недаремно Мартін Бубер, філософ, котрий саме в 1920-х писатиме свої центральні праці «Я і Ти» й «Діалог», що стануть одними із основоположних для розвитку в ХХ столітті філософії діалогу, скаже: «Якщо віра в Бога означає здатність говорити про Нього в третій особі, то я не вірю в Бога. Якщо віра в Бога означає здатність говорити з Ним, то я вірю в Бога»; і недаремно Януш Корчак на початку тих-таки 1920-х напише книжечку «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться», в яких — чи не вперше — натрапимо на ті інтонації говоріння до Бога, які набули повноти саме наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття... Пригадую, це саме в нього, прочитавши (тут цитую з пам’яті) в «Молитві повії» десь таке: «Сідай поруч, Господи, не бійся, я Тобі нічого не робитиму, якщо тільки сам нічого не захочеш», — була вражена тим, у яке русло несподівано (але чи справді несподівано?) звернула можливість і інтонація цієї розмови. Цих молитов, які, власне, наче й не є молитвами, хоча що про це насправді (себто про те, що може набути ваги та важливості молитви) можемо знати?.. У кожному разі саме ці — й, очевидно, інші, не згадані тут тексти й рефлексії зламу ХІХ—ХХ століть і найперших десятиліть ХХ віку — у свій спосіб спричинилися до формування приватного наративу, зверненого не просто до абстрактного Бога, а до Бога, мисленого як «Ти» (а отже, усвідомлюваного в нерозривному зв’язку та діалозі з Я).

До і про Бога справді чомусь стає простіше говорити літературою. Бути в ній (а водночас і в стосунках із ним) простим, і відвертим, і грайливим, і не скутим якимись зовні встановленими правилами... Цілком безпосереднім. Собою. Оце «собою» провокує на продовження: тим собою, якого в цьому діалозі (чи нехай навіть, якщо оминати тему гіпотетичної Божої відповіді, просто в промовлянні до Бога) ще треба відкрити. Пізнати.

Тема, на яку ми щойно вийшли, здається, випереджає моє запитання, яке я готова поставити в контексті книжки «Оскар і Рожева пані», та й не лише її. Чому, щоби говорити до Бога, автор не раз обирає дуже передбачувану й найпростішу ментальну схему? Чому віддитяча оповідь? Чому механізм, націлений на емоційне переживання тексту? Чому, щоби написати скількись там листів до Бога, конче треба створити передріздвяну атмосферу й віддати перо десятирічній дитині, яка до того ж помирає в лікарні, але — чудом — встигає прожити, а радше емоційно, внутрішньо, пережити ціле життя? Чому саме її треба навчити говорити до Бога (попри всю умовність слова «треба», це питання його потребує)? Цей проект письма не є новим і належним самому тільки Шміттові. Ту саму фабулу використано, скажімо, в повісті Юстейна Гордера «У дзеркалі, у загадці»: у ній центральним суб’єктом оповіді теж є дитина — смертельно хвора дівчинка, а об’єктом, на якому зосереджено читацьку увагу, є її розмови з ангелом, який раптом — теж перед Різдвом — стає видимим її зорові (наприкінці книжки ангел урешті веде дівчинку з собою — по той бік дзеркала: так легко відбувається перехід у смерть...). Як бачимо, лаштунки оповіді дещо відмінні, але мотивація в обох випадках нічим не різниться, і навіть вектор спрямованості цих розмов-листів абсолютно збігається. Цілком передбачувано, отже, що «Оскар і Рожева пані» уривається тихою смертю-ніби-сном, якій передують хлопчикові слова: «Тільки Господь має право мене розбудити».

Але все-таки, чому говорити голосом дитини? Одна ймовірна відповідь полягатиме саме в дитячій відкривавчій і ще не втраченій здатності дивуватися світові, пізнаючи його крок за кроком, яку складніше було би — за потреби достосувати її до дорослої людини — виписати, зберігши природність оповіді. Друга гіпотетична відповідь критичніша: говоріння голосом дитини не вимагає від письменника абсолютної навіть і не відвертості, а інтелектуальної чесності, яка передбачала б розгортання світу з дещо складнішої та жорсткішої перспективи, ніж у згаданих щойно двох текстах. Саме тому Корчакова пропозиція — низка дорослих голосів, які «не моляться», — видається значно цікавішою, якщо говорити про сукупність творів, причетних до цього умовно названого тут жанром текстового розливу.

Зрештою, іще цікавішими можуть бути тексти, що не постулюють себе як належні чи бодай причетні до цього «формату», а просто шукають способу засвідчити власний стосунок до трансцендентного. Недарма зовсім недавно вельми популярною була тенденція говорити про подібні шукання як про так звану нову релігійність, або ж «неканонічну релігійність». Сама ця словосполука була, щоправда, радше лозунгом, ніж означенням, що передбачає конкретний зміст; але чи не вона наповнила літературний простір якоюсь особливою питальністю, що потребує дуже приватної відповіді.

І тут, здається, мова вже не тільки і не так про літературу. Література хіба що розширює свої межі, але так чи так залишається просто собі літературою, просто текстами, хай навіть і ніби-справжніми. Це не вона запускає в Інтернет-простір, скажімо, листи інтернатівських дітей до Бога і не вона визначає можливий перелік їхніх запитань. Не вона, врешті, на них відповідатиме. Єдине, що вона може, — це привернути до них увагу аудиторії і запитати: чому їх так багато і чому в дійсності «листи до Бога» — це насправді щось більше, ніж просто жанр...

Ерік-Емманюель Шмітт. Оскар і Рожева пані, Львів, Кальварія, 2006

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі