Ще сміх не стих. Кілька сторінок із життя українського Луї де Фюнеса

Смійся, читачу. Повідаю тобі про людину веселу, яка все життя смішила (професійно) Україну, хоча самій було не до веселощів. Тільки чи пам’ятають нині про неї? Чи часто її ім’я виринає в нашому бурхливому інформпотоці? Так, розумію, цей сюжет, мабуть, для тих, кому «за... півстоліття». І чого вже тут нарікати? Одне покоління змінює інше, а отже, і сміх інший — «без причин» інколи. «З чого смієтеся?» — запитаєте нині. Краще не запитуйте, а в новини вслухайтеся. Ось якби запитали про це свого часу в АНДРІЯ СОВИ — народного артиста, героя моєї розповіді — о, цей знайшов би що нам відповісти! Майстер був. Людина-феєрверк, Людина-маскарад. Ніколи по слово в кишеню не ліз. І ніколи не зазіхав на великі театральні майданчики. Його «особистим» театром — сценою і рампою — завжди була лише сторінка тексту (гуморески, фейлетони, байки). І, уявіть, цього було достатньо на будь-якій сцені — чи в Кремлі, чи на колгоспному дворі. За популярністю з ним у 60—70-ті могли суперничати, мабуть, лише Штепсель і Тарапунька — та й то не в усьому. Улюбленець публіки, в усіх сенсах народний артист. «Великий українець» (до речі). І дуже скромна, гідна (чеховська) людина — з тяжкою, трагічною долею. У ці передноворічні дні йому виповнилося б 95.

Що знаєте ви, мешканці новітньої естрадної кунсткамери — жартівники і кривляки — про попередників? Про тих, хто не рівня вам, тому що без хамства, «хабальства», трансвестії і сценічної вульгарності збирав колись на свої веселі концерти села й стадіони? Звичайно, погоджуся, коли заперечите: «Але ж час був інший»! Звісно, часи завжди різні. Але, напевно, і концентрація талантів у хронотопах різна.

…Сказати, що Сову любили всі, — це означає повторити: двічі по два — чотири. Адже вулицями й кутками, трудовими колективами й цілими сім’ями збиралися біля чорно-білих телетранзисторів, коли у «Вишневих усмішках» або на інших збірних концертах з’являвся цей бешкетник зі жвавим обличчям і незабутнім тембром. І розпочинав чергову потішну історію про злостивого кондуктора, махрового бюрократа або непутящу тещу... Радощам народним не було меж.

Польові стани порожніли, а колгоспна техніка простоювала, коли спекотного літа тим чи іншим селом котилося: «Сова прилетів!» І, наприклад, тітка моя покійна, царство їй небесне, у сусідки довідавшись, що того чи іншого вечора її телеприймач «Неман» знову «Сову покаже!», готувалася до цього телезаходу заздалегідь — ніби сам Хрущов прибуде до неї на город полоти кукурудзу. Прибирала в хаті, пекла «коржі з маком», довірених подруг запрошувала: «Заходьте, гості...» І таке ж життя було! То чому б не «ностальгнути»?

Тепер уже давно і сусіди одне до одного носа не потикають: живуть за високими парканами, як відлюдьки якісь. І регочуть нині над тим, над чим плакати треба. Бо й справді, дуже вже «смішний» той час — в епоху Сови та інших «перелітних» естрадників — нам, нинішнім, його аж ніяк не осмислити. Саме тоді маловідомому ще бухгалтеру на Сумщині урочисто вручають червоний партквиток (передбачили, напевно, експонат для майбутнього «музею окупації»); а в «степь донецкую» уже виходить хлопець молодий із «тяжким минулим»; а полум’яна дніпропетровська активістка вже комсомольцями заправляє… А з чорно-білих екранчиків і радіорепродукторів в унісон їм — цим нашим майбутнім кумирам у сфері комічного — лунає неповторний голос: «В трамваї лисий чоловік до дівчинки моргає, а та матусю штовх під бік та й голосно питає: «Чому у дяді лоб та лоб, а голови немає?»

…На це запитання (про голову) — із гуморески Сови — в Україні досі так і не знайдено відповіді.

Вчитуючись нині у твори Глазового, Олійника, Сома, Дяченка, Білоуса, Павличка (їхні тексти були в репертуарі Андрія Сови), знову-таки замислишся над класичним: «То над чим смія...?»

А сміялися — над дозволеним! Над характерами народними, над «підступами» ворогів радянського побуту, над гримасами «загниваючого капіталізму»... Над бюрократами, хабарниками, спекулянтами, тещами, п’яницями. Ризикнули б без «візи згори» тоді над партією чи урядом повеселитися... Уявляю, чим би закінчилася їхня бурхлива радість.

Та усе ж була в тому — іншому (нині — для багатьох знеціненому) — сміху особлива стихія. У тому сміху був вітер наших вишневих садів і димовий запах спаленого «картоплиння» на осінніх городах.

То був сміх ніколи не «нижче», а тільки «вище пояса». Сміх народного зцілення, масової наснаги, витоки якого у фольклорі, у Котляревському, у Квітці, у Нечуї...

Ніколи цей сміх не отупляв і не принижував — навіть у найгострішій сатирі «на злобу дня»... І вже точно не рівня тому кривлянню, що нині цілодобово відбивається у «кривих дзеркалах» — цілими «стадами» й укомплектованими колективами навіжених «останніх коміків».

…Сова, якщо йдеться конкретно про нього, то й узагалі був артистом-мінімалістом. Ані яскравості сценічного костюма, ані, боронь Боже, блазнювання на підмостках. Він намагався в три-чотири хвилини номера влити і полтавське молодецтво, і одеський запал. І навіть громадянську позицію (уявіть!). Сам же інколи казав: «Гумореска має бути обов’язково дотепною, легкою для сприйняття. А коли це сатира, то й ціль повинна бути визначена чітко».

Образи, у які він вростав, не завжди були «одухотворені». Але він навіть холодильник міг обіграти у своєму парадному костюмі. І як це подавалося... Читав, наприклад, байку Анатолія Косматенка «Кіт і кішка» — і вкрадливою ходою блудливого кота маневрував по сцені, спокусливо муркочучи, освідчуючись у коханні своїй «подружці».

Хто міг уявити, що цей енергійний, рухливий чоловік невдовзі не зможе навіть кроку ступити сценою без сторонньої допомоги — страшна недуга наповнить його «веселе» життя трагічною безвихіддю.

...Слово гумористичне в «епоху Сови», уявіть, народ сприймав цілком серйозно — як якусь «дозвільну грамоту». Ага, якщо Сова (або Тарапунька) так збиткуються «над»… отже, їм, «обраним», щось відомо, отже, їм «дозволено».

І що ви гадаєте? Сові (як і Штепселю з Тарапунькою) мішками приходили листи з народними проханнями і благаннями: «розберіться з нашим злодієм-головою», «полагодьте мені дах, бо їде кудись убік», «чоловік покинув мене з двома дітьми, поверніть його в сім’ю!»

Неначе улюблені коміки уособлювали собою залізний партійний кулак, який одним махом вирішить будь-які проблеми. Порозумітися з народом на ці теми тоді було марно. Люди були рішуче переконані: якщо «так» жартує, то все «не просто так»... І знову йому писали, просили, благали.

Тільки не будемо ворушити ті зотлілі аркуші народних послань. Перегорнемо краще деякі сторінки його особистої долі…

***

Може, це й справді дуже смішно, але народився Сова в Одесі — і це наша перша сторінка. Причому побачив світ він у переддень новорічних свят — 30 грудня 1912 року. Коли він гучно зарепетував, сім’я возрадувалася: «Хлопчик!»

Батьки його служили зв’язківцями. А дід мав куток на вулиці Балківській. Пізніше Сова часто згадував те «своє тяжке дитинство». Частіше з радістю згадував... Молдаванка тоді цілодобово дзижчала й гриміла, як розладнаний оркестр! Там постійно щось ремонтували, молотили, кували, цинкували. Але найбільшою визначною пам’яткою його вулиці були навіть не майстерні, а величезна вибоїна — канава — ніби «кордон», який розділяв навпіл той куток. Багато чого згодом стерлося з пам’яті. Але ту канаву він пам’ятав, як перше кохання. У діда його — старого Онуфрія — крім молодшенького внука, турбот була повна хата. Родина ж із тринадцяти душ складалася. Нагодуй кожного, носа витри. Але родину свою — совину — дід не в страху тримав, а в любові і злагоді. Сам старий на головпоштамті працював. І коли йшов вулицею зі шкіряною торбою, вся Балківська йому кланялася — поважали, отже. До внуків своїх дід ніколи без подарунків не приходив. Кожні вихідні посилав їх в оперу... І то було справжнє свято «щасливого дитинства» для Андрія Сови. Неймовірної краси зал спалахував гірляндами вогнів, а на оксамитні стільці було навіть страшно сідати. А вже коли звучала незбагненна музика і виходили «тітки в пачках», майбутній гуморист від захоплення непритомнів.

Недовго триває щасливе дитинство. 1919 рік, Одеса підхопила «вірус» лихоманки. Життя зупинилося. Кілометрові черги за хлібом, за гасом і за рештою. Ще «екзотичні» поняття — Антанта, Денікін, Япончик. І вже новий, 1919, рік — без жодних подарунків. Сім’я Сови врятувалась у той скрутний час у близьких на Полтавщині. А коли повернулися назад у будинок на Балківській — усе... Вже інші господарі.

З того одеського лихоліття нашому герою запам’яталася, наприклад, одна красуня на прізвисько Модистка — героїня дворів. Та ще місцевий спритний моряк Григор’єв, котрий підкови ламав і дружину щовечора дубасив.

Одеський побут і радянське буття переповнювали свідомість і уяву майбутнього аса українського гумору. Як, наприклад, оминути вулицю Пушкінську тих років, коли Сова прямо літав нею з паками «Вечірки» під пахвою: «Газета! Купуйте газету! Сьогодні в Одесі вбили...»

В одеське морехідне училище «Радторгфлоту» його відразу ж після школи зарахували на навчання для роботи на морських суднах. Швабри, підшипники, казани та інша машинерія — все це досконально вивчив наш майбутній Луї де Фюнес, усе випробував. І 3 січня 1933 року отримав кваліфікацію «моториста першого класу морського торгового флоту». А коли приніс першу зар­плату, мати ридма розридалася: «Дитино моя! Господи, та які ж у тебе руки натруджені…»

***

А ось на наступній сторінці — герою сюжету вже 21 рочок. Доля закидає його з обов’язку служби на теплохід «Цюрупа». Це не деталь якась технічна, а прізвище соратника В.Леніна і першого наркома продовольства Олександра Цюрупи. Звичайно, Сові «Цюрупа» тоді «Титаніком» здавався. Адже за час своїх мандрів морських на борту «наркома» де він тільки не побував — на площі Святого Марка, у Марселі, у Генуї, в Ліворно... І найцікавіше: як артист-імпровізатор, він розкрився саме на «наркомі». Збиралися матроси, розказували масні анекдоти. А цей — біла ворона — «благородний» репертуар чесав! Напам’ять знав тексти Руданського, гуморески Василя Чечв’янського (брата Остапа Вишні). І матроси прислухалися, а потім переймалися. А вже коли зібрався в Одеське театральне училище, радісно благословили: йди, мовляв, друже, саме туди тобі дорога.

Доля тоді зробила різкий рух. Сова «пішов у мистецтво». А його «Цюрупа» поплив у Мадрид (допроваджував іспанським дітям одяг і медикаменти в період усім відомих драматичних подій). Там-то його, «Цюрупу», і підім’яв фашистський есмінець. Судно конфіскували, команду кинули в концтабори, капітан загинув. А Сова вийшов наче сухим із води — причому прямо на сцену.

***

А далі — сторінка учнівська. Перед комісією Одеського театрального він виразно читає уривок із поеми Шевченка «Сон». Правда, суворі судді не сприймають пафос Кобзаря у виконанні морячка. А в нього уже в горлі пересохло, ледь язик ворушиться. Думав, виженуть утришия! «А що ви ще можете?» Ну, якщо так... То почав із перевіреного — з гуморески брата Вишні. І не просто читав, а кожним своїм нервом зображував якогось фельдфебеля — недалекого, тупуватого, але монументального. Одеський актор Михайло Ляров, який засідав тоді в комісії, був вражений: «Так, хоч про Гауптмана й Ібсена ви жодного разу в житті не чули... Але іскру Божу все одно не погасиш!»

У роки театральних «університетів» молодий артист якось відразу намацав своє, «совинське». Ніколи не ніяковів, що коник його — гумор народний, іскрометний, живий, соковитий, із фольклорними переливами та «трелями» українських сіл. Цей гумор і зробив його улюбленцем кількох наступних десятиліть. І, по суті, йому не було рівних на цьому плідному жанровому полі. Якщо інші його колеги вирізнялися «літературністю» подачі матеріалу або ж заданою «естрадністю», то цей ніби й не читав з аркуша, а підслуховував людські голоси у трамваях, у свинарниках, на будовах, на кухнях. Та де завгодно! Сова підніс естрадний «народний» соціальний гумор на надзвичайну висоту популярності. Але потому — з його відходом (і смертю епохи) — вже наче й не так смішно… Або смішно зовсім з іншого приводу.

***

Але повернімося в Одесу середини 30-х, коли починається ще один розділ у долі нашого персонажа — сторінка кінематографічна.

Одеса — здавна кіношне місто. По-своєму «батьківщина Довженка» і останній причал легендарної Віри Холодної. Ще театральним «бурсаком» примітили цього живчика асистенти кінорежисерів і посватали Мирону Бєлінському. Цей режисер екранізував тоді повість «Стара фортеця» Олександра Бєляєва (згодом, у 70-ті, вийшов телевізійний фільм Михайла Бєлікова за цією ж книжкою).

Зйомки першої «Фортеці» відбувалися в Одесі, у Ялті, у Кам’янці-Подільському. Молодий Сова зі своєю вочевидь характерною зовнішністю, природно, грав петлюрівського «негідника», бойскаута Григоренка. Фільм був агітпропівським по суті, але розкішним за акторським складом. Знімався там ще маловідомий Марк Бернес, який вирізнив із-поміж інших нашого органічного Сову. Після «Фортеці» — нове запрошення. До режисера Володимира Брауна у стрічку «Моряки». Трохи згодом кличуть на «Таємничий острів» до режисера Бориса Шелонцева. У цьому фільмі невгамовному Сові запропонували зіграти... мавпу. Навіщо ж даремно тварину мучити, якщо є артист, котрий у пластиці своїй не лише мавпу спародіює.

На зйомках у Криму, неподалік Ай-Петрі, на Сову начепили «мавпячу шкуру», обличчя підгримували відповідно. І залишили чекати своєї знімальної черги серед буйної природи на схилі. А тут — екскурсанти! Переляканий народ не зміг відрізнити мавпу від людини і... пустив на Сову вовкодава. Молодий артист тоді ледве втік, ледве врятувався.

Трохи пізніше Сову знову кличе режисер Браун на роль чергового морячка вже у картині «Морський яструб» (сюжет типовий для тих років: знищували бандитів і шпигунів на іноземному підводному човні, який топив радянські суховантажні судна).

Вже почали було підготовчу роботу, аж раптом біля готелю Сову кличе актор Леонід Кміт: «Війна! Ось іди послухай заяву Молотова...»

І все. Одеса здригнулася від фашистських нальотів. Димно, страшно, незрозуміло... Декорації «Морського яструба» знищило чергове бомбування. Знімальну групу відправили в Новосибірськ завершити зйомку.

А вже 16 жовтня 1941 року в Одесу прийшли німці.

Одеську студію тоді евакуювали в Ташкент. У Середній Азії згодом опинився й Андрій Сова, якого Марк Бернес вчасно «посватав» Леонідові Лукову в картину «Два бійці».

Це той легендарний воєнний фільм із Бернесом і Борисом Андрєєвим. Картина, яка стала символом великої Перемоги. Пісні Микити Богословського зі стрічки — «Шаланды, полные кефали» і «Темная ночь» — співали в усіх землянках. Та де тільки їх не співали. Сова у фільмі грав маленьку роль артилериста. Якщо уважно придивитися, можна помітити його на екрані в кількох сценах із перебинтованою шиєю. Це не «поранення» відповідно до сюжету. Це його хвороба. Час в евакуації був дуже тяжким, Сову замучив фурункульоз. Лікарі попередили: «Кепські ваші справи, юначе!» І хто знає, чим би воно скінчилося... Але допомогли добрі люди, виходили тоді. Згодом його, після одужання, взяли в картину «Я — чорноморець» (теж воєнна тема, там грав Борис Андрєєв, із яким вони згодом дружили довгі роки).

А в евакуації комплектували бойові загони артистів, які вирушали у військові частини і на кораблі з концертами «для підняття бойового духу». І Сова знову читав український гумор — Руданський, Котляревський, Чечв’янський. Одна з гуморесок Руданського закінчувалася так: «Місяць наш тепер на небі, день — той самий, що у вас. За цим словом, вражі турки, поцілуйте десь… там… нас!» І моряки влаштовували йому овації. Для них «вражі турки», природно, римувалися з «проклятими фашистами».

А потім — картина «У далекому плаванні». Зйомки повернули «блудного сина» в Одесу. «На улицу Южную — никому не нужную». Та вдома — горе. Брат Шурик загинув на фронті. І мати так і не змогла пережити цю втрату...

Батько, Корній Сова, обійняв тоді сина, погладив рукою по спині й уперше заплакав...

У картині «У далекому плаванні» зібрався прекрасний акторський склад. Там грали Михайло Романов (старший офіцер), Амвросій Бучма (у нього була роль боцмана). Фільм мав успіх у прокаті. І, можливо, завдяки кінематографічній упізнаваності Сова й вирішив передислокуватися ближче до кіноцентру — в Київ.

***

Київська сторінка — спочатку «зал очікування». Чекав, очевидно, торбу пропозицій із кіностудії Довженка. Тільки вони не прийшли. Його фактура — унікальна комедійна маска — зважаючи на все, не викликала ентузіазму в студійного начальства. Що ж знімали в повоєнні роки? По-перше, не так багато й знімали — це драматичний період «малокартиння». По-друге, не до комедій тоді було. І, по суті, український кінематограф втратив тоді свого Луї де Фюнеса — актора невимовної органіки, навальних комедійних реакцій, природного й неповторного в кожному комедійному епізоді (часом, до неможливого!). Для нього б сценарії тоді писати. Але кому ж було діло до молодого одесита?

Свою більш-менш виграшну суто комедійну кінороботу, яка стала згодом для нього паролем масової упізнаваності, Сова дістав лише через сімнадцять років після війни. Так, друзі, це спаплюжена всіма «Перцями» й «Крокодилами» (пошита за голлівудськими викрійками) й обожнювана вже не одним поколінням глядачів кінокомедія «Королева бензоколонки» режисерів Миколи Літуса й Андрія Мішурина. З Надією Румянцевою, Нонною Копержинською й Андрієм Совою у головних ролях. Тепер можна пригадати багато крилатих висловів із тієї «Королеви». Та їх і так не забули. Картину канали не обходять ефірною увагою (а деякі сміливці нещодавно замахнулися навіть на «римейк», тільки ліпше б тоді знову «малокартиння» настало...) Ну не стирається з пам’яті Совин рульовий бензоколонки Панас Петрович, баляндрасник і хитрун, «фрукт» із перчинкою. А ці їхні дуети-сварки з Копержинською (Рогнідою Карпівною!) Пам’ятаєте, мабуть, це кармічне, ревниво-жагуче: «Анонім...» Нині вже через хвилину вивітрюється з голови, хто, що й навіщо грає цілу годину й щовечора в безкінечній «піні», а цих — старих майстрів українського кіно, прекрасних наших епізодників — навіть під наркозом не забудеш.

Задовго до популярної «Королеви бензоколонки» Сова маявся в столиці безробітним. І врятував його довженківський актор Федір Іщенко (колись він грав у «Щорсі»). Він-то й порадив пройти проби в Київському окружному Будинку офіцерів. Там саме організували новий театр, і був потрібен штатний комік.

Перша ж робота принесла йому визнання колег. То була досить популярна в повоєнні роки п’єса «Вас викликає Таймир». Із цим «шедевром» вони об’їздили десятки населених пунктів, лицедіяли навіть у солдатських їдальнях. І все робили своїми руками — декорації, реквізит.

Водночас до невеликої трупи театрика зарахували й молоду акторку Галину Жирову, скромну, сором’язливу дівчину. І 35-річний Сова, який навіть не думав про весілля-одруження (бравірував своїм статусом холостяка), без роздумів здався в полон.

***

...Минало життя, але не те що помітних, а навіть «нижче середнього» ролей їй і зовсім не пропонували. Хоча були в цієї акторки колись і пам’ятні виходи в «Хазяйке», у «ОБЭЖе». В «Иване и Мадонне» режисера Кононенка їй світила роль більша, але конкуренція в театрі завжди була жорстка. Чоловіка свого, Андрія Корнійовича, Галина Олександрівна на гарматний постріл не підпустила б до театру, щоб попросити за дружину (та він і сам із почуття гідності не пішов би). Вже ліпше вони разом на концертах кого-небудь із класиків прочитають, ніж принижуватися будуть!

Пам’ятаю, як в останні роки свого життя (а померла вона зовсім недавно — у моторошних і нестерпних муках) Галина Олександрівна ще жила й дихала єдиним своїм спектаклем — «Бешеные деньги» за п’єсою Островського. Роль усе така ж — «одна з...» І вражає, що ніколи жодного поганого слова вона не сказала ні про кого з театрального керівництва. Мовляв, чого ж на них ремствувати, й так рада, що пам’ятають, що не виганяють.

Але ж починала в студії великого Олександра Таїрова. І не просто починала, а могла б стати однією з акторок свого покоління, що відбулися, — з-під крила ж такого майстра. Тільки сталінські нелюди зламали долю самому Таїрову, позбавивши його Камерного театру... І Галина Жирова якось прохопилася: пам’ятаю, мовляв, як дружина Таїрова — геніальна Аліса Коонен — у ті роки чайкою билася об сходи театру й проклинала їх усіх... Московський Камерний театр (тепер Театр імені О.Пушкіна), до речі, досі вважайте «проклятим».

Батьків Галі Жирової життя закидало «зі службового обов’язку» в різні міста. Після війни вони опинилися в Києві. І молоду акторку прийняли в театр при Будинку офіцерів, де саме й репетирували «Таймир». Андрій Сова був зачарований нею. А якось уже вона сама підійшла до нього і призналася: «Ви так моїй мамі сподобалися... на сцені!» Головне було мамі сподобатися. У такій серйозній сім’ї.

Коли вони справляли весілля, одна з пихатих «подруг сім’ї» влаштувала просто за столом привселюдну дискусію: «Як же, Галочко, у твого чоловіка прізвище таке — Сова? Це ж непристойно! Актор із таким кумедним прізвищем...» Сова був не промах і відразу остудив ту подругу: «А у вас яке прізвище, мила?» — «Комар...» Застілля вибух­нуло оглушливим реготом. А Павло Глазовий через певний час напише:

«Біля афіші чув я ці слова:

Зареготалась краля дженджуриста:

— Андрій Сова! Ха-ха! Андрій Сова!

— Фамілія ніяк не для артиста...

А я люблю це прізвище — єй-єй!

Про псевдонім не може бути й мови.

Біда, коли не сцені соловей,

А в залі всі сидять, як сови!.. »

***

Що ж, настала черга сторінки слави. Молодіжний театр, де вони вперше зустрілися, згодом ліквідували через «нерентабельність». Юрбою артисти пішли шукати успіху до філармонії. Підготували актуальну на той час п’єсу-скетч «На варті безпеки» — про шпигунів-диверсантів (звісно ж). Пізніше Жирову зараховують у столичну Російську драму, а Сова починає свій індивідуальний артистичний шлях...

Напевне, подумав тоді: навіщо ж Америку відкривати, повернуся до пройденого, пригадаю, як приймали мої байки на кораблях і у військових частинах!

Незабаром він зустрівся зі Степаном Олійником — успішним сатириком, який активно друкувався в журналі «Перець». Обидва були з одеських країв. Спільну мову знайшли відразу. І пішло-поїхало! Сценки, мініатюри, фейлетони, етюди, байки, епіграми... Переповнені зали.

Спочатку не всі сприйняли цю Совину манеру естрадного існування. Казали: провінціалізм! Та він відповідав: «А я ж не морщився й не кривився на сцені задля дешевого ефекту. А щоразу прагнув зіграти свою маленьку виставу, миттєво перевтілюючись то в один, то в інший образ...»

Відтоді його й почали називати естрадним «бігуном на короткі дистанції».

І з 1960-го починається його зоряний час. В «Укрконцерті» він саме зійшовся з Юхимом Березіним і Юрієм Тимошенком (Штепселем і Тарапунькою). Бойова сміхотлива трійка спеціально «для Москви» вирішила підготувати естрадний спектакль — про те, як артисти їдуть у Білокам’яну на звітний концерт. Штепсель і Тарапунька грали відповідно веселих артистів, а Сова — злобливого швейцара, який нікого не пропускав на поріг московського готелю «Україна». Це «шоу» (на той час і слова такого побоювалися!) гриміло в Москві довго — і в Кремлі, й на сцені Театру естради. Навіть «Известия» виявили тоді відверте «українофільство»: «До Москви прибув український естрадний колектив. Цікаво, чи розкриється в його програмі національна самобутність народу?» Отак-то...

Дочка Андрія Корнійовича — акторка Валентина Сова — нещодавно повідала мені, ніби бував на тих концертах «сам Суслов» і поцікавився, «чому цей самородок досі без звання?» Сові без зволікання надали звання заслуженого артиста України. Це сталося 23 листопада 1960 року. І знову усмішка долі — саме того року й того ж дня народилася дочка Валентина.

Звання, а головне — московське визнання відразу відкрили перед Совою всі колись «куленепробивні» двері. Йому по-своєму симпатизували Хрущов (а потім і Щербицький). Пропозиції від організаторів концертів, а також із радіо й ТВ сипалися, немов із рогу достатку. І тут знову-таки доля зводить його з Павлом Глазовим — ще однією зіркою «Перцю» тих років. Гуморески Глазового у виконанні Сови завжди були виграшними номерами на кожному урядовому (й не тільки) концерті. Цих мініатюр чекали так само, як через певний час уже в Москві очікували під завісу номерів Хазанова. Якось Сова виступав перед працівниками великого хімзаводу. І неначебто злегка пройшовся по галузі: «Творить хімія нам речі, що і в снах не снилися...» У залі настало гумористичне заціпеніння. А через хвилину на сцену вийшов представник колективу й у поетичному стилі дав гідну відповідь «критиці Сови», слово якого зігрівало й жалило: «Ми зрозуміли натяк ваш, наш нетерплячий друже...»

Популярність Сови була недосяжною. Ніхто не проходив повз афішу «Веселі, колючі, сердиті слова — читає Андрій Сова». Його гуморески «Клямка», «Бобик», «Кадра», «У трамваї», «Ферапонтова хвороба» знали напам’ять. Таксист, який якось підвозив дружину Андрія Корнійовича до їхнього будинку на Червоноармійській, зазвичай, зі знанням справи просторікував: «А тут Сова живе! Як, ви не знаєте? І я ж його щойно сюди доставив — він ледве на ногах тримався...»

Галина Олександрівна відразу з порога: «Що з тобою, Андрію? І як же це?» Але Сова був зов­сім тверезий. Просто народні фантазії про улюбленого артиста жили окремим від нього життям. Тільки от на ногах він тоді вже й справді ледве тримався…»

***

І от остання сторінка. Тривожні звістки про те, що «Сові переламали ноги», «якась падлюка його понівечила», першою у родину принесла улюблена тітка... Їй так сусідка сказала. Вся вулиця горювала. Ніхто не міг пояснити, що сталося з улюбленим артистом і чому він зник із телеекранів. А коли з’являвся зрідка — у «Вишневих усмішках» — то, бідний, сидів нерухомо за столиком, зображав вимучену усмішку й з місця не міг зрушити.

У країні не було жовтої преси (Інтернету тим більше). Приватне життя артиста обростало домислами, чутками. А Сова й справді пропав з великої сцени з кінця 70-х. І народ колотився у здогадках: що ж за біда?

А біда прийшла, як завжди, незваною. Йшла собі йшла — й наступила підошвою на долю людини. У Андрія Сови повністю віднялися ноги. Він не міг зрушити з місця. Кроку ступити не міг. Людина-турбіна, артист-блискавка — і начебто життя зупинилося...

Серйозні симптоми цієї хвороби проявилися 1978 року. Він саме був на гастролях в Америці. Біль у ногах був пекельний, але виступи й зустрічі притлумлювали його. А коли спустився з трапа — мало не впав.

Діагнози ставили різні. Але остаточного діагнозу немає досі. Казали, то були наслідки защемлення нерва в хребці. За спогадами дочки, він якось узимку гуляв із сином Сашком у Голосіївському парку, санчата перевернулися — Андрій Корнійович упав у яр, дуже забився. Спочатку болі не так тривожили. Він заглушав їх сценічним сміхом. Уже потім Сову направили на «грязьове» лікування під Сочі в престижну клініку. Важко сказати, чи допомогло лікування: на ноги йому підвішували важкі гирі. І після цієї екзекуції він без палички не міг пересуватися взагалі. Коли 29 листопада 1978 року помер тесть Андрія Корнійовича, Сова спустився на подвір’я — саме випав перший сніг... Хотів підняти листочок із снігу. Тільки нахилився — й упав. Піднятися не зміг. Більше він уже не міг ходити самостійно. І останні свої 16 років так і прожив... «Хоча б на хвилинку пішов цей біль!» — казав своїм близьким, дружині, дочці, синові Сашку. Ноги були немов набиті товченим склом, а земля здавалася розпеченою сковорідкою.

Кликали на допомогу знахарок і ворожок — годували корою й відпоювали травами. Робили голковколювання. Нічого не допомогло.

Повезли в Кобеляки до Касіяна. За десять сеансів він обіцяв зцілити народного улюбленця. Коли Сову доставили, Касіян його підняв на руки — й кинув об землю... Дочка думала, що вже не тільки ноги, але й серце не витримає!

І київські, й московські світила медицини збирали консиліуми... Усе дарма.

Здавалося б, простіше простого зламатися від таких випробувань. Та щоранку він піднімався з ліжка й день у день по сорок хвилин робив гімнастику біля шведської стінки. Горіхи, яблука, вівсянка, морська капуста — постійно тримав себе на суворій дієті, щоб... не було зайвої ваги для безчуттєвих ніг.

І коли не було вже жодної фізичної змоги відстояти на сцені півторагодинний концерт, закрившись у кабінеті, він однаково готував нову програму. Читав — для себе — Чехова й Шолом-Алейхема, Нечуя-Левицького й Остапа Вишню. Писав мемуари. А коли наставав травень, це творче життя припинялося, його перевозили в Осокорки — на шість соток дачі. І там він не сидів без діла...

Надзвичайне життя: пам’ятають доти, «поки на ногах» (у широкому значенні). Нині вивітрилися навіть згадки про цього великого артиста. Начебто «історія української естради» почалася 16 років тому, причому безпосередньо з «сердючок» (й іже з нею).

Можливо, Сова просто поспішив народитися? Оскільки саме тепер він би точно затьмарив своєю віртуозною майстерністю наш похмурий шоу-паноптикум. Та й конкурувати ж, по суті, йому було б ні з ким. Тому що «гумор нині перетворився тільки на жратву» (проти Жванецького не попреш). А в епоху Сови, Паламаренка, Неоніли Крюкової, Анатолія Литвинова — це ж не «жратва» була, а... мистецтво.

Немає Сови. Немає моєї тітки... Тяжко хвора Неоніла Крюкова, рідко дають ефіри Паламаренко і тому ж Литвинову (народ його сприймав як прийомного сина Сови). Але під завісу цих нотаток, чесно признаюся, навіть не ностальгія обіймає… А виникає перед очима лише одна — остання — сцена. Шість соток дачної печалі; немічна людина з сапкою на городі; з останніх сил він обробляє свій квітучий пагорб — серед порожнього поля.