Сади вишневі. Дещо про Чехова

Антону Павловичу Чехову — 150 (від дня народження). Письменник і драматург (шість п’єс) прожив 44 роки, і приблизно половину цього строку відбував покарання в «нестатутній» боротьбі з вульгарністю. (Щоправда, все одно ця вульгарність і його, і всіх нас згодом здолала: обігріла, прихистила і перемогла!..)

Що написати про Чехова сьогодні? Те, що він «наш сучасник» (у чому багато хто переконаний щиро)? Але ж це маячня! Який він нам «сучасник»? Він лише загадковий фантом і унікальний артефакт давно струхлявілого хронотопу. Геніальний літератор, якому не симулятивно, а часом фізично боліла душа. Тільки не брав «лікарняного» у своєму Меліхові, а негайно — тут-таки! — біг зціляти інших.

…Взагалі, «геній нещасний», як сказала б (і про нього) Ф.Раневська.

У різний час у зв’язку з А.Чеховим (чи то після спектаклів, чи то студіюючи новітні книжки, присвячені його життю-творчості) у моїх нотатниках залишалися такі незатребувані «окрушини» — записки-нотатки. Особливої цінності ця писанина не має (ну що там — зафіксував після спектаклю заяскрілу думку, так вона й вклякла у вигляді непотрібної каліграфічної кострубатості). Так собі — «дещо»...

Часопис «Театрал» (Москва) публікує інтерв’ю з київським артистом О.Вертинським (жовтень, 2008 рік). Артист розмірковує про п’єсу Чехова «Дядя Ваня». «Я коли перечитав п’єсу — мені нічого не сподобалося... Але я ж не примхливий — сів і подумав, адже це я і є, цей дурний дядя Ваня...»

Схиблений світ, неадекватні клоуни. Вони ще сміють пащекувати — «мені нічого не сподобалося» — про драматургічний шедевр, у якому кожна ремарка — як нота в Моцарта. Де немає жодної зайвої сцени, жодного випадкового речення! Де навіть чеховська тиша — і та «промовляє» у сто разів пронизливіше, ніж ваші громоподібні пустоголові інтерв’ю.

Ну а потім — коли «не сподобалося» — вони його ще й грають... Грають «дурнем», вочевидь? Іваном-дурником, який на грубці сопе? А зовсім не розумним, стражденним, зломленим життям 47-річним чоловіком, який колись та й побачить «небо в алмазах».

А от ці, розумники, ці шалапути серіальні, якщо й побачать що, то тільки суму прописом після стидовища в «милі»... Ненавиджу.

* * *

Де б могли «зустрітися» Антон Павлович і Віктор Андрійович? Чоловік зо п’ять жартома запитали... Всі — люди на вигляд освічені. А ніхто не відповів. Лише мимрили... Друзі, усе дуже просто! Тут не інтелектуальні шаради чи художні паралелі. Лишень — умовності топографії.

…Сором-ганьба, а мало хто в Україні уявлення має, що в Сумській області (батьківщина нашого президента) у 1888-му (і в деякі наступні роки) відпочивав, творив, лікував сам Антон Павлович і вся його сім’я багатоголоса також там «дачничала».

Чехови шукали супокою в Україні. Друзі письменникові, Іваненко і Семашко, родом із Сум. Вони й порадили Чехову на час переїхати в маєток родини Линтварьових.

Зібравши пожитки, Чехови прибули 7 травня 1888-го до Сум. Потім іще три версти тряслися возом до Лук... У листах друзям Чехов захоплюється «ситими, веселими, говіркими й дотепними українськими мужиками».

А вже в самому маєтку він, вочевидь, зустрічає прообрази майбутніх «трьох сестер»...

Сестри Линтварьови — Зінаїда, Олена, Наталя — постаті «архетипні», загадкові. Не всі їхні риси, звісно, «скануються» Чеховим у драмі. Наприклад, старшенька, Зінаїда, служила лікарем, як і Чехов. І, за словами письменника, «у неї пухлина в мозку, від цього вона геть сліпа, страждає на епілепсію і постійний головний біль, вона знає, що чекає її, і стоїчно з дивовижною незворушністю каже про смерть, яка вже близько...»

Чехов винайняв у тому маєтку флігель. Сама місцевість і мешканці тамтешні породжували в його творчій уяві «сцени із сільського життя». Те, що в подальшому стане «натурою» і фактурою геніальних «драмокомедій».

* * *

У Толстого — пневмонія. Чехов їде на допомогу до «дзеркала російської революції». Підступний старець, оцінивши самовідданість колеги по перу, тут-таки шепоче йому на вухо: «А все-таки п’єс ваших я терпіти не можу! Шекспір кепсько писав, а ви ще гірше!».

* * *

У продовження «української чеховіади»... Якось сумські Линтварьови зберуть його в дорогу неблизьку. Посадять у старезну коляску (четвірка коней). І десять днів поспіль Антон Павлович, як сановитий екскурсант, оглядатиме українські міста і села. Гоголівськими місцями здійснював він тоді вояж, милуючись Полтавщиною, іншими краями.

Письменникові сучасники помічали: в Україні Чехов відчув сонячний контраст своєму похмурому Петербургу, знайшов цілющу радість, яка живила його ослаблений організм. Недарма, виходить, їхав...

Чехов грайливо жартує, блазнює. Каже: все добре, друзі мої, одна лише біда — немає в Сумах борделя пристойного, а такому серйозному панові, як я, не личить, мовляв, розбещувати місцевих селянок, ну а інші «нюанси» українського комфорту цілком улаштовують!

Тут обмірковує майбутній роман. Роман не відбудеться. Але станеться «роман» без взаємності з однією з сестер Линтварьових (Наталя).

Антон Павлович, здається, залишиться непохитним (хоча не все ж у листах описувати).

* * *

Маєток Линтварьових став часом швидкоплинного літнього щастя, — «відпусткою у зв’язку із пораненням». Бо душа його вже... зранена.

…Тут, під Сумами (чи знає хтось із наших?), спочиває прах його рідного брата — Миколи Павловича (1858—1889).

Бідний Ніколя, чудовий художник, відкрив у сім’ї «відлік» сухотних втрат... Дуже мучився. Його привезли під Суми — сухого як тріску. Ніколя гойдається в літньому гамаку. Кличе на допомогу. Кричить ночами. Ці стогони розривають тиху елегію літнього раю.

* * *

Позавчора зателефонував у Суми, в ці Луки... Як там могила Миколи Павловича, чи вціліла після всіх «революцій»? Кажуть: доглядаємо! А як музей, що став недавно «філією» краєзнавчого? Кажуть: тримаємося-виживаємо, тільки от гості столичні рідко до нас приїжджають, може, й не знають про нас?..

* * *

Ех, дрімучість-лінощі наші споконвічні! Адже місце поруч — золоте, чеховське. Україна, Суми, центр усесвітнього художнього тяжіння.

«Тут був Чехов» — хоч на паркані їм напиши.

Чи знають росіяни про чеховську обитель, а якщо знають, то чому рідко ніс показують?

Чи знають київські «інквізитори духовності» про чудесне чеховське місце? (Вони взагалі хоч щось знають, крім слова — «відкіт»?)

Театральні фестивалі проводити б у цьому маєтку.

Тут би з усієї земної кулі розумний народ раз на рік збирати: на конференції якісь чи форуми.

Вічно не бачимо «колоди» в оці... Не бачимо Ріхтера — у Житомирі (саме ж там народився геній музики). Не знаємо про Чехова — в Сумах (ціла глава з його життя: між іншим, «Дядя Ваня» там «заквашений»). Не відаємо, що Достоєвський — це частина найцікавішої історії Кам’янця-Подільського.

Ех, нездари!..

* * *

Цього його листа потрібно обов’язково переписати... Вражаюче! Відповідає Чехов не якійсь «комісії з моралі», а брату рідному, Олександрові, сімейні настанови дає.

Чехов пише... Пише про порядність. Про людяність. Про чоловіка і жінку... «Хоч би якою нікчемною і винною була жінка, хоч би як близько вона стояла до тебе, ти не маєш права сидіти в її присутності без штанів, бути в її присутності п’яним, казати словеса, яких не кажуть навіть фабричні, коли бачать біля себе жінок... Жоден порядний чоловік чи коханець не дозволить собі говорити з жінкою про с..., про папірець, грубо, анекдоту заради іронізувати постільні стосунки, колупати словесно в її статевих органах... Це розбещує жінку й віддаляє її від Бога, в якого вона вірить. Чоловік, який шанує жінку, вихований та люблячий, не дозволить собі показатися покоївці без штанів, кричати на все горло: «Катько! Подай урильник!». Між жінкою, яка спить на чистому простирадлі, і тією, котра спить на брудному й весело регоче, коли її коханець п..., така сама різниця, як між вітальнею і шинком. Не можна безкарно соромітничати в їхній присутності...» Святий, напевно.

* * *

Московський публіцист Мінкін (з «МК») зробив для нас чеховське відкриття. Витворив сенсацію. У книжці «Нежная душа» він розмірковує про... «Вишневий сад». Господи, думаю, що іще можна про цей «сад» розповісти? Чи мало понавигадували?

Е, ні! Розумниця Мінкін (шанувальник Любимова, Висоцького, Ефроса) перечитує стару п’єсу, свідомо абстрагуючись від «символічних заморочок», які нав’язли в зубах, виколупуючи з тексту речі конкретні, істотні…

Справді, чи думав хтось з уславлених режисерів чи досвідчених глядачів, скільки того саду в Любові Раневської? Ну гектар, ну два… Ну — хто більше?.. Згідно з нашими уявленнями про «садок вишневий коло хати» або дачну ділянку в Осокорках.

А педантичний Мінкін узяв — і полічив (перевівши десятини в гектари). І виявилося: саду вишневого (у Раневської) — аж тисяча сто гектарів!

Кошмар!

Та це не сад уже, а всесвіт. Космос! У якому літають-пурхають ці чеховські метелики. Саме тому траєкторії їхніх «польотів» настільки заплутані, невизначені. (Адже простір Чехова справді «космічний» — не заради красного слівця так кажуть.)

Після таких «гектарів» інакше дивишся на саму п’єсу. І на мотивації їхніх учинків «косуєш» інакше. Їм є що втрачати... Згадуєш М.Бердяєва, який казав про вплив безмірного простору на розум і душу російської людини.

Чеховські герої в «саду-пеклі» немовби земне тяжіння втрачають. Вони пурхають! До кінця не усвідомлюють вишневої «нескінченності».

Після такої «статистики» (що завжди плавала на поверхні, але ж не помічали досі!) — тисяча сто гектарів — «Вишневий сад» режисери вже зобов’язані перечитувати інакше. З огляду на величезну територію. На нескінченність, яка з’їдає маленьку людину.

* * *

Лікарі забороняють Чехову митися (через особливість перебігу його хвороби), а дружина письменника Ольга Кніппер (знаючи настанови лікарів) посилає чоловікові з Москви найкращі «сорти» запашного мила...

Підступні зусилля кохання!

Чехов—Кніппер: «А тобі дитинку хочеться, Дусику? І мені хочеться, я постараюся».

* * *

У театральній Москві панують три царствені Раневські. Нейолова — в «Современнике», Дороніна — у МХАТі, Рената Литвинова — в МХТ.

Дороніній — далеко за 70. Нейоловій — далеко за 60. Литвиновій — 40. І остання ближча до віку Любові Андріївни, якій десь так років 35. Але... в театрі не вік (як і розмір) має значення.

…Буває, геть стираються в пам’яті найвинахідливіші режисерські прийоми. А от якийсь акторський жест чи несподіваний порив (прорив?) забути не можна.

Дороніна (Раневська) щойно повертається в маєток (постановка С.Данченка). Ось, нарешті, радість, веселощі: сама бариня! Вона майже кожного пригорне, підохотить. Потім вийде на авансцену... Вдивиться в дальній кут величезного залу свого МХАТу. «Подивіться, покійна мама в білій сукні йде садом…» Частина партеру — мимохіть, мов під гіпнозом, — одразу повільно повертає голови... у пошуках того «кутка»: де мама?.. Магія... А що ж іще?

І Литвинова. У «чорному квадраті» сценографа Д.Боровського (постановка А.Шапіро). Фальшиві, манірні, якісь «галкінські» концертні інтонації... Погана сценмова і ще пустота в погляді. «От дурепа, ну дурепа!». Немовби саме це хоче сказати, та капосний Чехов заважає! Можливо, й таке «трактування» має місце... Адже запам’ятав у провальному спектаклі.

* * *

Не завжди вистачає «мізків» вчасно записувати те, що іноді кажуть розумні люди… Кінець 90-х, Театр імені Івана Франка, кабінет режисера Сергія Данченка: похорон акторки Ольги Кусенко… І незрозуміло чому того самого дня розмова про Чехова. Данченко тоді видушив із себе (а розмовляв він повільно, неспішно) одне, на його думку, ключове для розуміння Чехова визначення — взаємонерозуміння… Це стосувалося і «Дяді Вані», якого він поставив у 80-му в Києві, і «Вишневого» (88-й, Москва).

«Між його героями є взаємність, а немає розуміння... Взаємне нерозуміння!»

Ще казав: розбираючи п’єси Чехова, потрібно пам’ятати про те, що його герої існують «на кордоні» між Росією та Україною — Харківщина, Суми. Це «прикордоння» багато в чому визначає їхні пориви, заданість характерів. Вони начебто скрізь «свої», але скрізь — чужі.

* * *

У Чехова: «Актриси — це корови, які уявляють себе богинями... Макіавеллі в спідниці...» Відразу й кортить оголосити весь цей список, причому поіменно. У кожному столичному театрі! А то й (із ризиком для життя) розвинути сентенцію генія: «А актори (чоловіки) — це барани, які уявляють себе аполлонами... Холодець у штанях...»

* * *

Англійський дослідник Дональд Рейфілд, бідолаха, кілька років свого ситого лондонського життя витратив на небезпечні поїздки-розвідки по Україні-Русі, збираючи матеріал для книжки... Навіть у Сумах якось застряг. (І навіть висловив згодом у вступній частині подяку нашому музейному хранителеві Ігорю Скворцову «за можливість широко користуватися архівами».)

Книжку «Жизнь Антона Чехова» сприйняли в Росії як твір скандальний. Без купюр і без ретуші, цей закордонний біограф малює портрет письменника на кшталт «каким он был, таким остался…». Зішкрібає з А.Чехова псевдопоетичну мішуру. Текст Рейфілда — як докладний й дуже в’язкий висновок медичного чи судового експерта. Без будь-яких навколонаукових красивостей чи «неогламурної» образності. Речення в нього суворі, навіть ніби позбавлені будь-яких почуттів. Вологи додає лише щедре цитування листування Антона Павловича із сучасниками.

Що вражає... Навіть під скальпелем лондонського «патологоанатома» образ Чехова (для мене особисто) ніяк не деформується. Ніяк не принижується. Навіть якщо дізнаюся про якісь подробиці щодо його «бордельних» намірів... Ну то й що?! Адже нічого людське йому теж не чуже.

Цей чеховський образ (очима іноземних туристів) здається мені навіть більш трагічним, ніж оспівали його колись — у панегіричній писанині різного роду, жанру, рівня майстерності.

* * *

Яким був Чехов? (Судячи бодай із цих книжок.) Досить високим чоловіком був — 1 м 86 см. Натура ніжна, захоплива, літературна, при цьому — баритональний бас (немовби в опері служить).

Предки — кріпосні. Сам — людина вільна (і внутрішньо, і в багатьох зовнішніх проявах).

Велелюбний, але стриманий, делікатний.

Багато текстів (навіть найгеніальніші) писав не тільки «на гачку» натхнення, а часто копійки грішної заради. Чеховська «бухгалтерія» — це, панове, не до кінця досліджений нами розділ... Деякі п’єси складає тільки тому, що вигідно: отримуватиме по 10% від зборів! У Суворіна йому платять 20 копійок за рядок, а могли б, сволота, й більше! «Степ», 120 сторінок і 500 карбованців авансу! П’єса «Іванов» — одна тисяча карбованців! І так далі...

Гармонія його творчості повірена алгеброю суєтних розрахунків.

А як інакше? Загнувся б. А ще ж ненаситна сімейка — у нього на горбу...

* * *

«Чайка» не тільки МХАТ окрилила. Цей птах вільний і в наших місцях, у Києві, якось із криком пролетів, ставши на початку 90-х приводом для навколополітичних розбірок. Із застосуванням важкої артилерії, з наступним перегрупуванням творчих сил у російському театрі...

Спектакль за «Чайкою» називався «П’ять пудів любові» (режисер Е.Митницький). Хороший був спектакль. Пристрасний, нервовий. Сповнений любові й енергетичний, добре вибудуваний і акторами жваво розіграний.

Такий-от «нехолостий» режисерський постріл...

А вчепилися, нездари, за якусь діжку, в якій Аркадіна
(А.Роговцева) спіймала у свої сексуальні тенета Тригоріна (Є.Паперний): «Ти мій. І це чоло моє! І це прекрасне шовковисте волосся теж моє!». А як іще вона могла його втримати біля себе на пленері, якщо від дачної млості всіх уже розморило, а поруч — пристрасна, свіжа Ніна Зарєчна (А.Сердюк)...

Роком пізніше, у 1994-му, Марк Захаров змусить уже свою Аркадіну (І.Чурикова) ще радикальніше «оволодіти» Тригоріним (О.Янковський), буквально поваливши того на підлогу...

А років через десять — у 2004-му — Андрон Михалков-Кончаловський у цій самій чеховській сцені дійде до «оргазму», в нюансах продемонструвавши публіці те, що люблять чоловіки, коли їм «це» талановито роблять жінки...

Але ж український театр першим тоді виявився! І не оцінили.

Від часу тієї київської «Чайки» (вона теж жертва «кучмівського режиму») жоден столичний спектакль (не тільки за Чеховим!) більше й не привертав до себе настільки оперативної уваги вищої державної влади. Шкода!

* * *

«Чехов: наш сучасник» — назва доставленої в редакцію статті. Ці «дослідники» хоча б розуміють, яку нісенітницю несуть?

…Це ж який «наш сучасник», який активно творить, подібно Антону Павловичу, відірве сьогодні від «валютного серця» бодай порвану купюру, щоб тут-таки, цієї самої хвилини, довго не роздумуючи, поділитися нею із ближнім... Як Чехов — колись.

…Росія, голод 1891-го — і він перший трясе за лацкан пишучого побратима: поділися з ближнім, не дай сконати! І нашкріб тоді по засіках, звичайно, не мільйони — копійки, і все ж таки...

Не такий уже й успішний у фінансовому плані літератор, він регулярно надсилає гроші на свою малу батьківщину — аби підтримати бібліотеки, підживити народну освіту.

Вкладає гонорари, кровохарканням политі, у будівництво дороги в Меліхово.

У підмосковних селах особисто відкриває три школи, утримує вчителів (селить їх не в убогі халупи, а в квартири просторі на три кімнати, щоб ті людьми почувалися, а не багном підпарканним).

Меліхово, Петербург, Москва, Ялта, Суми, та де завгодно він лікує... Часто безплатно. На свої ж кревні, «виробляючи» ліки.

Вічно нужденний, він пише: «Якби я мав дуже багато грошей, улаштував би санаторій для хворих сільських учителів...»

І як тепер жити, знаючи, що «колись» існували на землі такі рідкісні homo sapiens?! І як почуваються ці, нинішні тварюки, в яких «дуже багато грошей», а поруч іще більше — хворих, знедолених... Чудово почуваються, не сумніваюся.

Чехов — ідеаліст.

Чехов — «посланник».

Тільки, не з космосу на грішну земну кору відряджений (повчати чи розумувати)... А посланий із самісінької гущі земної — із суєтної піни, що сколотилася з бруду, заздрощів, холоду, голоду, із Таганрога, нарешті.

Хіба це вчинок «нормальної людини», його експедиція на Сахалін? Не під рушницею, а з власної волі, будучи приреченим, він їде в далеку тмутаракань, поклавши на себе обов’язки цілого дослідницького підрозділу. Проводить перепис населення цього загубленого острова. Знаходить слова підтримки ледь не кожному з тисяч засланих... З яких одні приречені, інші вмирають у нього на очах — він не відходить, він лікар...

У розбитих чоботях місить бездоріжжя проклятого людьми і забутого Богом Сахаліну. Ні кроку назад!

Уже потім, повернувшись до столиці, дізнається, як його обси... — колеги-заздрісники: «Для натхнення не потрібно їздити далеко!».

«Посланники» й мерзотники чудово живуть за всіх часів! Шаляпін на його похороні зронив, дивлячись на осатанілий натовп: «І для цієї сволоти він жив, і для неї працював, навчав...» Для неї, певна річ.

* * *

Не Станіславський (як багато хто повірив у міф) відкрив Чехова для світового театру. А Немирович-Данченко, про якого сьогодні частіше умовчують, представляючи його ледь не «підмайстром» при генії Алексєєві.

Немирович перший написав: «Ви талановитіший за всіх нас...» І саме йому спала на думку ідея переосмислити драматургію Чехова, яку не всі в той час сприйняли.

Про Станіславського, до речі, сам Чехов у листах відгукується з явною недовірою до його режисерських талантів — дивно це читати...

* * *

Один «Сад» — сотні садівників-меліораторів. Сумно: не виявилося в спадщини Чехова такого «охоронця», як Шиловський біля «воріт царства» Булгакова. Щоб час від часу комусь зі спритних концептуалістів-костоламів давати по руках. Зась! Не лізь на цю ділянку! Не викорчовуй! Усе давно сказано — задовго до тебе... Якщо ти, звичайно, не Някрешюс...

…У цього — одне із найтрагічніших трактувань. «Спустів наш сад…», — немов здушений рефрен застиг у тому спектаклі, де сади вишневі давно зрубали (наче після чорнобильського світопреставлення). Де Раневська (Людмила Максакова) повертається у свій дім у вигляді «мумії» після апоплексичного удару, а Лопахін (Є.Миронов) як соловей-розбійник збуджує «мертву зону» пекельним солов’їним свистом. І не страшно, що спектакль триває шість годин. І до ранку сидів би...

* * *

А це трактування, зізнаюся, сьогодні й геть несподіване! Виявлене мною у МХАТі імені Горького (Тверський бульвар, 22). «Вишневий сад» українського режисера С.Данченка йде тут понад 20 років. При повних залах. Консервативна за задумом і виконанням ця постановка з’явилася у 88-му (я ж побачив спектакль тільки в 2008-му)... Коли МХАТи вже поділили: і кожна окрема художня «хата» виявилася скраю.

Данченко прийшов у МХАТ періоду опали. Не здрейфив… І «прочитав» п’єсу, вочевидь, як і вимагав цього замовник, Тетяна Василівна. Інтонаційно виділив важливу для актриси думку — «Бачить бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала…»

Саме сьогодні поставити «Вишневий» про любов до батьківщини — не додумається жоден експериментальний демон!

Данченко в 1988-му не винайшов відвертих мізансцен. Життя в його спектаклі плине ліниво, спокійно, «по-дачному». Здається, вітер ледь колише фіранки у відкритому вікні. У різних кімнатах — різні ж добротні шпалери (декорації виконано немовби за настановами Дмитрієва). Лише невловима туга розлита в сонячному повітрі яскравого, ошатного, добре обставленого будинку-саду й одна струна (Дороніна) натягнута… Вона й обірветься у фіналі. І найкращий фінал «Вишневого» — зі всіх колись бачених мною — придумали Данченко—Дороніна, 22 роки тому… Фірс уже кинутий, забутий; чути стукіт сокири, сцена засновує світлотінь вишневих листків-квітів. І, не чекаючи фінальних овацій, Раневська… повертається! У дім. На малу батьківщину. Так і не знаходячи сил звідси поїхати.

Начебто нехитрий, але потужний і щемливий — істинно чеховський — сценічний фінальний акцент.

* * *

Ліка Мізінова — здібна актриса Наталя Доля (у спектаклі київської Російської драми «Насмішкувате моє щастя» за епістолярною п’єсою Л.Малюгіна). Грає «патетичну сонату» — літературність. А коли сум’яття почуттів — ось воно, здається, те саме…

«Великий роман» Чехова і Мізінової, це вже після всього прочитаного, лише літературна гра — з боку письменника.

А з її боку — збентеження, нерозуміння. Чому? Чому ж не разом?

Дев’ять років триває листування. І весь цей час він грає в «кішки-мишки». Нічого не обіцяючи, але зваблюючи белетристичним конфеті своїх послань. «Золота, перламутрова й фільдекосова Ліко… Ах, прекрасна Ліко! Коли ви, ревучи, орошали моє праве плече сльозами (плями я вивів бензином) і коли кусень за куснем їли наш хліб і яловичину, ми жадібно пожирали очима ваше обличчя й потилицю. Ах, Ліко, пекельна красуне!» Жартівник, гравець.

Цікава перекличка у зв’язку з оксюмороном (із процитованого листа). «Пекельно нарядний літератор!», — пише Чехову одна з його шанувальниць Клеопатра Каратигіна.

Певне, естетське там у них «пекло» — наприкінці XIX століття.

* * *

Чехов: хотів показати, наскільки «це життя відхиляється від норми».

Мрійник.

Чи знав «норму»?

У чому ж вона — за Чеховим?

У порядності? Його найближчий друг поет Пальмін розпускає чутки, нібито А.П. збожеволів (як Чацький), а Чехов, довідавшись, що в Пальміна розбите чоло, негайно їде його лікувати і навіть презентує в подарунок запашну воду «Іланг-Іланг».

Ще одна чеховська «норма» — у милосерді, у співчутті. «Засланці на Сахаліні, розчулені його увагою, плакали й робили йому подарунки. Його співчуття зайшло так далеко, що зі своїх убогих коштів він купив одному із засланих теля. І всі відгукувалися на його співчуття — і схиблені вбивці, і по-садистському жорстокі тюремники...» (Цитата з Рейфілда.)

…І ще ця норма, за Чеховим, у вірі, в діалозі з Христом — про що письменник регулярно повідомляє своєму видавцеві Суворіну.

Адже правда, в такій «триєдності» — і є можлива «норма» життя: порядність, милосердя, віра... Тепер зрозуміло — чому так багато навколо неНОРМАльних?

* * *

У «Вишневому саду» — якщо п’єсу читати уважно (особливо на початку цього століття) — поруч із Раневською, Лопахіним різко контрастно позначиться ще один головний… Яша! Хам, який прийшов зараз і надовго. Спритний холуй, який допікає Фірса: «Хоч би ти скоріше подох!».

На могилах фірсів, на уламках стародавньої культури та колишньої чеховської порядності ось таке дрібне бісеня на ім’я Яша нині й торжествує. Хазяйнує. Не вилізає з телевізорів, світських хронік... І не Лопахін виявився господарем «саду» (о, якби! власне, порядний Єрмолай Олексійович — проекція на особистість самого Чехова), а заправляє в саду нікчема на ім’я Яша. На жаль, не всі режисери в тексті його помічають.

* * *

«Про любов», «Дім з мезоніном», «Аґрус», «Дама із собачкою», «Квіти запізнілі». Десятки інших оповідань-етюдів... І все — про «маленьких» людей. Багато оповідань пропонують приховане риторичне запитання: що трагічніше для обивателя, для цієї маленької людини — всесвітній фатум чи... комариний укус?

За Чеховим — останнє.

Оскільки, за Чеховим, є вищий сенс навіть у мишачій метушні, навіть у нікчемних тараканячих бігах.

«Викриваючи» міщанство і вульгарність нещадно, він вірував: навіть нездара має право на щастя.

* * *

Торішній прес-реліз із Ялти — запрошували на «чеховський» фестиваль... У програмі тим часом жодного «Чехова» (у вигляді пристойного спектаклю), а суцільна антреприза. Вульгарність, «оспівана» ним, ним же нині й прикривається...

«Вишневий сад» — хороша назва для салону (чи борделя).

«Дядя Ваня» — чудова вивіска для шинка.

«Палата №6» — це взагалі «наше все».

В ювілейний чеховський рік — в Україні — жодної чеховської прем’єри (не заради дати, а бодай за покликом душі ставили б: але, видно, ці «душі» (мертві) вже нікого й нікуди не покличуть...)

У МХТ — табаковському — у ювілейні дні розгортається брудний кримінальний детектив: Чеховим прикриваючись, «стирили» (у стилі путінської лексики) десятки мільйонів... а для суду крайнього немає! «Добрий Божий світ! Одне тільки не добре: ми».

Лікаре Чехов, де сьогодні ваше пенсне?..