Рухомі картинки з різних коробок

Можна, звісно, подискутувати з вождем світового пролетаріату, що найважливішим із усіх мистецтв є саме кіно, проте заперечувати, що мистецтво це давно й безповоротно увійшло в наше життя і пустило там міцне коріння, доволі складно. Вже далеко не перше покоління людей регулярно переглядає кінострічки. На світанку епохи телебачення невиправні ентузіасти прогнозували, що новітній винахід повністю поглине кіномистецтво. Проте не так сталося, як гадалося. І, вочевидь, телебачення ніколи не стане єдиним «способом доставки» відеоматеріалу до користувачів. Особливо гостро відчуваєш це, переглядаючи рекламу жіночих прокладок, якою перервали, наприклад, показ «Собачого серця». Істотна частина людей прагне дивитися саме те, що відповідає їхнім смакам (а не «якийсь бойовичок», сумнівне шоу і випуски новин, які можна було прочитати в Інтернеті ще вранці, але саме це, на жаль, і є основним меню для всіх, хто не має надто вже «жирного» пакета кабельного телебачення). При тому щоб фільми були без реклами і з хорошою якістю зображення (чого навіть у сучасних телевізорах на деяких каналах вдається досягнути далеко не завжди). І якщо з останніми двома пунктами чудово впорюються кінотеатри, то смакам усіх не можуть догодити й вони.

Тому продаж носіїв із кінофільмами для індивідуального перегляду є великою і прибутковою індустрією. Так було від початку масового продажу відеомагнітофонів, так буде, вочевидь, і надалі. На сьогодні відеопродукція доступна споживачам на трьох основних носіях — відеокасетах, компакт- та DVD-дисках. Кожен із них має як свої вади, так і переваги. Про них ми поговоримо нижче.

Окрім того, вся відеопродукція, наявна на українському (врешті, й на будь-якому іншому) ринку, поділяється ще на дві великі категорії — ліцензійну та контрафактну, так звану «піратку». До речі, поділ між цими категоріями на наших теренах далеко не такий чіткий, як може видатися на перший погляд, — серед дисків та касет, які ціною ніби й претендують на ліцензійну чистоту, чимало підробок. Не кажучи вже про те, що реальні тиражі «легальних» дисків нерідко вельми істотно відрізняються від тих, які фірми-тиражувальники декларують компаніям-правовласникам. Водночас на розкладках із «піраткою» дуже зрідка трапляються й ліцензійні фільми за низькою ціною.

Не ставлячи за мету виправдовувати піратство і в жодному разі не закликаючи купувати контрафактну продукцію, хочеться все ж відзначити, що сучасна концепція копірайту, яка захищає право на розповсюдження твору кіномистецтва впродовж 50—70 років (і, не без допомоги кінокомпаній, цей термін регулярно подовжується), потроху починає розходитися зі здоровим глуздом. Яскравий приклад — фільми, випущені відносно давно (більш ніж 10—15 років тому), які так і не стали «популярною класикою». «Перевидавати» їх ніхто не планує, знайти їх, принаймні в Україні, складно або й неможливо. На Заході вони якщо і є, то хіба в якихось дуже спеціалізованих магазинах. Навіть якщо вдасться купити через Інтернет, то оплата і доставка на рідні простори нагадує шпигунський роман з елементами бойовика. Показово, що навіть у законослухняній Великій Британії близько половини населення не вважає аудіо- та відеопіратство крадіжкою у повному значенні цього слова. Незважаючи на численні й дорогі агітаційні кампанії, які мають переконати у протилежному.

Відеокасети — найстаріший із популярних відеоносіїв і донедавна залишалися наймасовішим. Розповідати про якість зображення на них немає жодного сенсу — хто ж їх не бачив. Різниця між «піратськими» і ліцензійними касетами у плані якості зазвичай не дуже велика — робляться на схожому обладнанні, — але все ж є. Це коли йдеться про «масове кіно», яке пірати роблять фактично промисловим способом. Коли ж душа бажає Вісконті та Фелліні, якість поштучно виготовлених на звичайному магнітофоні третіх чи четвертих копій коливається від поганої до жахливої. Така проблема закладена в самій природі плівки — кожне наступне копіювання, навіть на професійній апаратурі, істотно погіршує якість, і нічого з тим не поробиш. Проте масовий вихід на ринок цифрової відеотехніки явно кладе край епосі плівки. Відеомагнітофони допродуються за смішними цінами, нові продукти практично не з’являються, реклами немає — йде типове «довикористання ринку». Мине кілька років, у більшості осель з’явиться якщо не комп’ютер, то DVD-програвач, і навіть пірати втратять інтерес до ринку. Тоді відеоплівка й залишиться в останній професійній ніші — в телекомпаній, які не мають коштів змінити Betacam на цифрову техніку.

Компакт-диски із фільмами насправді не є чимось уніфікованим — відеофайли на них трапляються у найрізноманітніших форматах. Першим із популярних був формат VideoCD. Розрахований на повільні комп’ютери, він забезпечував якість зображення, порівнянну (а часто нижчу) з відеокасетами. Особливого поширення не набув, хоча вряди-годи попадається й дотепер. Із ростом обчислювальної потужності комп’ютерів з’явилася можливість ефективніше «стискати» відео, і почала зростати популярність формату DivX, розробленого спочатку з найбільш нехорошою метою. Про його «піратську» природу свідчить первісне написання назви — «DivX:)». На сьогодні цей кодек (програма для стиснення відео) став фактичним стандартом, дозволяючи вмістити близько двох годин фільму у 700 мегабайт (розмір компакт-диску) і зберегти при тому цілком пристойну якість зображення. Кодек також став частково платним — якщо програмне забезпечення для декодування і подальшого перегляду безкоштовне, то за софт для стиснення відео доведеться викласти, якщо не помиляюсь, близько двадцяти безумовних одиниць. При тому від проекту відкололася група ентузіастів, які роблять абсолютно безплатний кодек Xvid.

Різниці між «піраткою» та «ліцензією» у випадку з компакт-дисками зазвичай немає. Нескладне програмне забезпечення дозволяє робити ідеальні копії. Цифровий формат, на відміну від аналогової відеоплівки, при копіюванні не призводить до жодних втрат. Єдине, що слід пам’ятати: «компактні» версії новинок кіносезону можуть бути насправді не копіями з ліцензійних CD чи DVD, а оцифрованими «екранками». Якість у таких продуктів така, що тримайся.

DVD-диски, які з’явилися порівняно недавно, завдяки агресивній маркетинговій політиці набули, принаймні у великих містах, значного розповсюдження. Небачена раніше рядовим споживачем якість зображення, шестиканальний звук, можливості зміни мови аудіопотоку — маса інноваційних рис роблять цей формат справді найкращим вибором. Часто разом із DVD-фільмом розмір диску дозволяє розмістити супровідний матеріал — анонси схожих фільмів, інтерв’ю з режисером і т.д. Функція субтитрів дозволяє не просто дивитися фільми іноземними мовами без не завжди вдалого дубляжу, а й наблизитися до оригінального звучання фільму і навіть отримати чи покращити знання іноземної мови.

Розуміючи великі перспективи ринку, компанії правовласники особливо жорстко борються з DVD-піратством, інколи не гребуючи при тому жодними засобами. Нерідко в агітаційних листках із серії «за ліцензійну чистоту» можна прочитати, що, окрім мук моральної та кримінальної відповідальності, користувачам неліцензійних дисків загрожує скора і безповоротна кончина їхніх відтворювальних пристроїв. Це, безумовно, неправда. Як і те, що відеопіратство загрожує «самому існуванню кіно». Від таких «малих неправд» уся боротьба з нелегальним розповсюдженням медіапродуктів залишає цілком природний осад: якщо хтось бореться за справедливу справу, то чому він при цьому стільки бреше?

Чим у реальності відрізняється DVD-«піратка» від автентичних дисків? Якщо абстрагуватися від морально-етичного боку справи, то від західних ліцензійних дисків відмінності є. Інше питання, наскільки вони істотні. Перш за все може відрізнятися якість власне відео — ліцензійні диски пишуться зазвичай на двошарових дисках (розмір близько 9 Гб), а пірати нерідко економлять кілька гривень і пишуть усе на одношарові (розміром у 4.7 Гб). Усілякі бонуси — інтерв’ю з режисером, сюжети зі зйомок фільму і т.д. — теж зазвичай вирізаються, як і субтитри та аудіопотоки екзотичними, як на думку піратів, мовами. До «неекзотичних» належать російська та вряди-годи англійська. Окремого доброго слова заслуговують диски із серії «ірландське рагу» — три, чотири чи навіть шість (!) фільмів на одному диску. Якщо дуже пощастить, то якість таких дисків (принаймні тих, де більше двох фільмів) не дуже відрізнятиметься від звичайних CD. Якщо ж ні — то відрізнятиметься, і радикально. Недавно брав участь у перегляді «Днів Турбіних», де чиясь вміла рука з метою економії стиснула відео так, що замість законних 24 кадрів на секунду, які й забезпечують плавність рухів на екрані, було, від сили, 15. Жахливе, скажу вам, видовисько. Тому краще все-таки купувати одно-двофільмові DVD-диски.

При тому слід зауважити, що таке порівняння справедливе тільки для «масової піратки» та оригінальних CD, випущених на Заході. Бо з «легальними» DVD-дисками, випущеними на просторах СНД, можливі різні варіанти — порізані бонуси (власне, це зайвий оптимізм — можливо, вони НЕ БУДУТЬ порізані); можливо, дубляж здійснюватиме компанія застуджених студентів невідомого інституту. Причому, судячи з дикції, не театрального, а фізкультурного. Ні, звичайно, можливо, що все буде нормально. І нітрохи не гірше, ніж на «західних» дисках. Отака лотерея з вартістю квитків 10—30 умовних одиниць часто видається заняттям непродуктивним.

А компанії, які спеціалізуються на випуску оптичних носіїв, уже потроху випробовують прототипи дисків нового покоління — розміром 20, 40 або й 100 гігабайт. Між промисловими альянсами іде наступна серія «війни форматів» — чий формат стане у найближчому майбутньому стандартом де-факто. Врешті, яка різниця, якого кольору будуть коробочки, диски чи якісь інші залізяки? Головне, щоб вони були доступними і приносили максимум задоволення в процесі перегляду. А «війни форматів» залишімо виробникам…