Розумники і розумниця. Тіна Канделакі: «Діти чудово розуміють, що якщо буде добре суспільству, то й у влади будуть шанси довше протриматися»

Телепроект «Найрозумніший» (канал «1+1») — рідкісний приклад на вітчизняному ТБ, коли і здорово, і корисно. Це передача, як відомо, вже здобула чимало телетрофеїв, у тому числі й престижний «ТЕФІ». А ведуча Тіна Канделакі останнім часом стала однією з найяскравіших телезірок і в усіх аспектах «медійною» особою — хроніки її життя не сходять зі шпальт різних газет. «ДТ» Тіна зізналася, що сьогодні її активно ангажує кінематограф (власне, вона вже розпочала роботу над кінопроектом «Смеш», де зіграє журналістку). Але в принципі — ця розмова про інше: про дітей, про покоління «найрозумніших», які, можливо, згодом посядуть місця нинішніх дорослих — «найдивніших»…

— Тіно, за час виходу передачі самі діти вас чогось навчили?

— Я почала вести «Найрозумніший» уже маючи двох дітей. Тому — нічого нового. Просто ще раз переконалася, що я на правильному шляху в спілкуванні з дітьми.

— І який у вас стиль виховання?

— Ви знаєте, я прийшла в школу до доньки. У неї є так званий бойфренд Дмитро Сироткін — і ми почали з ним розмовляти, він розпитував мене про телебачення, як потрапити на «Найрозумніший». Я йому кажу: «Сироткін, ви ще молоді. Підростіть — я вас запрошу». Раптом помічаю, що навколо зібралися всі батьки, а ми розмовляємо захлинаючись, без упину. Просто багатьом через їхню дорослу зайнятість діти здаються нецікавими як співрозмовники. Здається, що діти до певного віку цікаві тільки для сюсюкання. А я й зі своїми дітьми завжди спілкувалася так само. У мене немає жодних комплексів у цьому сенсі. Мої діти про безліч речей дізналися досить рано. Припустімо, Леонтій каже: «Я знаю, звідки беруться діти!» Я йому кажу: «Більше того, я можу тобі розповісти, що йде за цим, звідки діти виходять», — і докладно й мальовничо описую. Тому що він уже все розуміє, уже все цікаво. У мене ніколи не було з ними проблем у спілкуванні. Так і з іншими дітьми. Наприклад, я сьогодні розмовляю з одним хлопчиком: «Ну, хоч пиво ви п’єте, я сподіваюся?» — «Пиво — так». — «Сподіваюся, хоча б не курите?» Знаєте, була така історія з моїм чоловіком: коли йому виповнилося 17 років, прийшов його тато, приніс книжку «Анатомія» і почав розповідати, як «це» буває. На що Андрій після паузи сказав: «Тату, почитай книжку сам, тому що в мене вже два роки, як усе було». Коли ми самі дорослішаємо, то чомусь забуваємо, що в нас усе починалося набагато раніше, ніж ми хочемо, щоб починалося в наших дітей.

— Що ж доросла людина може й повинна давати дитині?

— Увагу. І спілкування. Решта — наприклад гроші — не може зрівнятися.

— Тобто батьки не повинні спрямовувати?

— Я в цьому плані прихильник японської системи освіти і виховання: все вже закладено до нас! Хтось народжений петрушкою, хтось — капустою, хтось — буряком. Хоч би скільки ви буряк поливали, він капустою не стане. Але якщо ви його не поливатимете, він зачахне. Так і діти. Поливати не будете — зачахнуть. Але буряк капустою не буде. Хоч ти як його виховуй.

— Чи траплялися якісь образливі або прикрі моменти під час програми, коли діти були змушені виходити з гри?

— Це життя, перше випробування... Хтось виграє, хтось програє. Для дітей це, звісно, прикро, але життя — великий тендер. На жаль. Хоча ми як люди дорослі, котрі вважають себе розумними, часто говоримо, що в тендерах участі не беремо, проте від них нікуди не подітися. Тому діти розуміють, що це — перший тендер у їхньому житті. Я сьогодні під час запису програми говорила — вони сміялися, — що коли вони приходять у школу, вони ж приходять як королі, принци, принцеси, найвродливіші, найлюбиміші, найрозумніші, золоті. Тому що вдома ми їх так виховуємо. А потім виявляється, що в класі їх 42 однаково розумних, золотих і найкращих. І доводиться їх адаптувати й розуміти, що всі такі ж залюблені, як і твоя дитина. Тому не треба багато про це говорити, треба багато робити.

— Якщо пригадати поширену фразу, що діти, і зокрема учасники проекту, — наше майбутнє, то яке, на ваш погляд, у нас майбутнє?

— Набагато практичніше, ніж наше теперішнє. Саме практичніше. Бо вже ці діти чудово розуміють, що якщо буде добре суспільству, то й у влади будуть шанси довше протриматися. У кожному суспільстві є точка кипіння, коли люди розуміють, що більше так жити неможливо. Діти практичніші, бо вони народилися і росли в дуже складний період часу. Вони дуже жорстко поділяються на дві групи. Перші знають, як трансформувати світ, дуже впевнені, хочуть це робити і до цього готуються. Інші абсолютно не хочуть у цьому брати участь і наперед про це кажуть. Їм важливе їхнє індивідуальне щастя, вони хочуть побудувати сім’ю й відгородитися, бо нібито від їхніх дій усе одно нічого не зміниться. Але вони набагато практичніші і прагматичніші.

— А етичні?

— Знаєте, етика — взагалі річ дуже надумана. Звичайно, не етично зараз покласти перед вами ноги на стіл. Але водночас, якщо мої ноги не у вас на колінах, то я, в принципі, маю право покласти їх на стіл. Адже я не завдаю вам фізичної шкоди.

— Я маю на увазі моральні цінності... «Что такое хорошо, и что такое плохо» — якщо пригадати Маяковського.

— Те, чого нас учили, — це те, що добре бути Уляною Громовою, Олегом Кошовим. А діти тепер не дуже й знають, хто це такі. І чи треба зраджувати свого батька й кидатися на амбразуру танка? Заради чого кидатися — це тепер уже велике питання. Усі ці норми настільки помінялися за 15 років, що я б уже не експериментувала з такими речами у вихованні дітей.

— Чи є у вас серед гравців «Найрозумнішого» улюбленці?

— Не тільки мій улюбленець, а й загальний, — Сергій Шершневас. Неправильно, звичайно, його виділяти, але просто мене дочка в Москві дістає Сергійком Шершневасом. Андрійко Овсянніков — яскравий. Михайлов — яскравий. Дівчата — яскраві. Дуже багато цікавих хлопців, але Сергійко — просто якийсь московський улюбленець.

— А чи є хтось, хто вам телефонує, з ким підтримуєте особливі стосунки?

— Ні, поки що ні. Поки що мої діти ростуть. Але коли вони виростуть і вік зрівняється, то тут просто очевидно, що все піде саме таким шляхом. Тому що мої приїжджатимуть, ці з ними дружитимуть, зрозуміло, що спілкування буде набагато тіснішим.

— Що, на ваш погляд, найцінніше у цьому проекті, крім освіження голів?

— Шанси. Ні в нашій країні, ні в Україні для дітей нічого немає. А тут — шанс. Якщо ти граєш, а тим більше — якщо виграєш, отримуєш освіту, можливість поїхати в англійську школу і вступити без іспиту у вуз. Ми говорили про Єдиний державний іспит. Усі говорили, що проти цього іспиту. А я «за». Тому що це багато в чому зрівнює шанси провінціалів і городян. Чому мені подобається ЄДІ? Бо в певній формі нагадує мені «Найрозумнішого». Тобто, якщо ти можеш грати за певними правилами і відповідаєш наодні й ті самі запитання, які — однакові для всіх, то в тебе є шанс прорватися у вищий навчальний заклад. Вважаю, що «Найрозумніший» повинен бути і в Росії, і в Україні урядовою програмою. Такі конкурси завжди підтримують розумних, сильних, цілеспрямованих. Це ж не вундеркінди грають, а звичайні діти! Але, на жаль, цих умов мало. І людей, які звертають увагу на дітей, набагато менше. Сподіваюся, ми зуміємо дожити до того часу, коли цим дітям приділятиметься набагато більше уваги, ніж приділяється.

— Вам не спадало на думку ще якусь свою особисту нагороду додати?

— Це, знаєте, аби та якби. У мене немає таких амбіцій, у мене просто є бажання, щоб більше навчальних закладів звернули увагу на цю гру й заснували такий приз, як вступ без іспитів. Це мене більше хвилює, ніж мій власний приз.

— Ви помічали, де популярність програми вища? У Росії чи в Україні?

— Вона стабільно популярна і тут, і там.

— Чи є, за вашими спостереженнями, теми, які дітям більше подобаються, які вони частіше вибирають?

— Немає. Це ми — дорослі — все намагаємося дізнатися: «А що їм цікавіше?» А їм цікаве все. Ще Пруст казав: «Старих треба вбивати в дитинстві!». Або «Старий дурень, молодий дурень — яка різниця? Дурні є і в тому і в тому віці». Є люди, які і в дитинстві вже нецікаві. А є такі, які цікаві у 80 років. Це все дуже індивідуально. Говорити, що діти кращі за дорослих?.. Дивлячись які діти. Негідники бувають будь-якого віку.

— Зараз ви — одна із найяскравіших телезірок. Не було пропозицій від конкуруючих фірм піти попрацювати на інші канали? На «Першому», наприклад? Або на каналі «Росія»?

— Усі знають мою позицію. Я в цьому плані не Фігаро і не флюгер. Усі чудово знають, що сьогодні я працюю на телеканалі СТС. І поки що жодних передумов не було, щоб я кудись бігала. І потім, ви знаєте, мені дуже пощастило — я працюю з компанією «МБ-групп», яка робила і «Деталі», яка зараз робить «Весільний переполох». На телебаченні тільки здається, що людей багато. Насправді професіоналів мало. І чому мені бігати туди-сюди, якщо я працюю в компанії однодумців?! Я завжди казала, що на «Перший канал» краще приходити у глибокій старості, тому що, вибачте за вульгарність, краще, коли років у 80 тебе винесуть уперед ногами з «Першого». А якось скакати з каналу на канал... Навіщо?

— Вам сьогодні пропонують зніматися в кіно?

— Я саме зараз зніматимуся у фентезі за книжкою Василя Головачова «Смеш». Разом із Володимиром Вдовиченком, Олександром Балуєвим, Ігорем Петренком.

— Кого граєте?

— Журналістку.

— Тобто саму себе?

— Ні. Просто так збіглося, що моя героїня — активна тележурналістка. Всі ці історії про зйомки в кіно, написання книжок... Я вже досить доросла, сформована людина, яка чітко знає, що їй потрібно. Я не актриса й не письменниця. Але якщо комерційно пропозиція цікава, то я можу погодитися на проект, якщо це не суперечить моїй системі цінностей і моєму сформованому образу. Це нормальна картина, хороша команда. Чому б не знятися?

— Ваші діти, коли дивляться «Найрозумніший», роблять вам якісь зауваження?

— Великі: «Мало запитань про Спайдермена і про Суперкрихіток».

— Як вам працюється з Володимиром Оселедчиком?

— Оселедчика ми позаочі по-доброму називаємо Фантазером. Він — фантазер, вигадник і чарівник. Насправді, якби знімався вітчизняний фільм або казка, то він неодмінно мав би грати Чарівника. А як Володя любить дітей — чужих дітей! Я на своєму віку таких людей поки що не зустрічала. Я вже казала, що чекаю не дочекаюся, коли Леонтій підросте, щоб здати його Володі. Багато всіляких ігор, шоу на телебаченні для дітей, для дорослих, але ставлення до людей дуже споживче — люди, як матеріал, виконують певну функцію. Але «Найрозумніший» — єдина гра, де є індивідуальне ставлення до кожного гравця, і великою мірою це — заслуга Володимира Давидовича.