Роман Гриньків: «Я викладав бандуру дітям президента… І з Віктором Андрійовичем обмірковував розвиток бандурної справи… Але зрадливі чиновники все спотворили!»

Поділитися
Дивне правило: коли ти талант, то маєш битися, як риба об лід. Навіть якщо ти несеш золоті яйця, ти нікому не потрібен...

Дивне правило: коли ти талант, то маєш битися, як риба об лід. Навіть якщо ти несеш золоті яйця, ти нікому не потрібен. В Росії — так, затребуваний, твори, працюй, в Європі чи Америці — будь ласка, а на Батьківщині — зась.

Винайшов нову бандуру? Ну то й що? Для того, аби запустити її у виробництво, треба кошти рівнозначні кільком крутим фуршетам? Ну то й що! Бандура — це національна візитка? Та якось обійдеться ця візитка, існувала ж вона досі. Геніально граєш і музику складаєш? Це твоя особиста справа. Сам борсайся, як рожа в ополонці. Це твій клопіт.

Отакі напливають міркування, коли впритул знаєшся з Романом Гриньківим, котрий є типовою «проблемою» держави, в тому розумінні, що чим талановитіша, енергійніша, працьовитіша людина, тим складніше на неї заплющувати очі. До того ж проблема ускладнюється тим, що маємо розбрід не тільки у верхах, а й у творчих осередках, у даному разі серед кобзарів­бандуристів.

Співрозмовник «ДТ» — бандурист, композитор, майстер з виготовлення бандур Роман Гриньків. Віртуоз­універсал, він виконує академічну, народну, імпровізаційну музику, автор численних оригінальних п’єс для бандури.

Гриньків є внуком новгородсіверського кобзаря Петра Пашка. На його думку, нашу пісню не уявити без бандури. Але бандура, виявляється, це також — Бах, Моцарт, Гендель, Вівальді, Бортнянський, Шуберт. Це подих різних стилів та епох. Про наш національний інструмент з його багатющими акустичними можливостями повинен знати весь світ — ось яка ідея живить дух Романа.

На початку 2003 року Гриньків відкрив власну майстерню з виготовлення і вдосконалення бандур, адже Роман як конструктор і автор кількох винаходів досяг того, що бандура зазвучала новими барвами, значно гучніше в усіх регістрах, розширила діапазон, з’явилася можливість міняти тембри, тепер можна завдяки системі приглушення управляти звуком, його довжиною. Нова бандура перетворилася на своєрідний оркестр, для неї стало цікаво писати музику.

Роман Гриньків створив цілу сім’ю сучасних експериментальних інструментів — для дітей, юнацтва та дорослих. Але, але, але… Що більших він успіхів досягає, то потужніше держава переходить у глухий захист байдужості. Хоча «Центр бандурного мистецтва» — це справа не тільки однієї людини, хай і дуже талановитої.

«Ми зробили раніш небувалу бандуру»

— Пане Романе, від багатьох музикантів чув про феномен бандуриста Гриньківа…

— Я не знаю, хто перший цей вислів запустив, можу тільки здогадуватися, але в тому є певна правда. В мені зійшлися дві якості, які в інших музикантах докупи не збираються через лінощі й обставини, — я паралельно розвивався як конструктор бандур, не шкодував на це часу та сил. Звісно, ви можете запитати, а чи розібрав би хто зі скрипалів свою скрипку, прагнучи її вдосконалити. Ні, тому що цей інструмент вже досконалий, і коли когось його скрипка не влаштовує, то збирай гроші і купуй кращий за звучанням інструмент.

Отже, якщо ситуація навколо академічних інструментів є стабільною і майже всіх задовольняє, то з бандурою справа видається занедбаною. Ми ніби й знаємо, що це унікальний інструмент, що він є візитною карткою України, а насправді його занехаяли.

За радянських часів були створені бандурні школи, ансамблеві форми (передусім тріо), але владою відфільтровувався репертуар, в якому національне нівелювалося до рівня соціалістичної ідеології. Це стримувало великою мірою і розвиток самої бандури. Прийшли інші часи, а нічого не змінилося на краще. Нині ніде бандури не вдосконалюють, а тільки говорять про вдосконалення.

Маємо нового президента, нову політику, та в такій ніби локальній галузі, як бандурне мистецтво, панує законсервованість і протидія. Держава начебто уже й гроші виділила на розвиток бандури, але — зась, усе вивернулося в чиїсь кишені.

— Що конкретно маєте на увазі?

— Так сталося, що я викладав бандуру дітям президента — Софійці й Христинці. Спілкувався з Віктором Андрійовичем не раз, ми обмірковували розвиток бандурної справи, він казав: «Добре, добре». Передав у Кабмін наказ, але зрадливі чиновники так навмисно сформулювали статтю витрат, що ті гроші на конкретну справу дістати неможливо. Замість «на розвиток і виробництво бандури» написали «на придбання інструментів». А їх не можна ніде придбати, адже їх ніхто ще не виробляє! Отака казуїстика вийшла.

Усьому цьому передувало те, що я одного разу засукав рукава і заходився вдосконалювати конструкцію бандури. Знаючи всі її нюанси, історію, традиції, я, звісно, одразу відмовився від того, щоб зробити з бандури інший інструмент. Але! Коли я був студентом, мене не влаштовувала ні форма інструмента (треба було дуже викривляти хребет і плечі, щоб зіграти деякі ноти), ні якість звучання. Тому я поїхав на відому Чернігівську фабрику музичних інструментів, бо на кухні складні технологічні операції не дуже-то подолаєш. Чернігівська фабрика, на превеликий жаль, доживала свої останні місяці (початок дев’яностих років), усе трималося на ентузіазмі старих майстрів, які працювали за копійки. Зрештою спільними зусиллями ми зробили раніш небувалу й нечувану бандуру. Коли привіз її до Києва, всі ахнули — бандура звучала дивовижно красиво, об’ємно і глибоко.

Нова бандура «підказувала» нові прийоми гри, відгукуючись колоритним звуком. Якщо я, наприклад, грав якісь сонористичні ефекти — тремоло і глісандо, вони казково-цікаво відзвучували в інших струнах, а на звичайному інструменті це видається якимсь шкряботінням.

Перетворення інструмента з бридкого каченяти в лебедя згодом спонукало мене писати музику. Але це окрема тема.

Три останні роки я фактично витратив на моделювання й обчислення параметрів похідних моделей бандури, додав чимало «тонкощів», аби всі недоліки інструмента приховати, а всі чесноти, які я вважаю естетично самодостатніми, вип’ясти.

Добиваючись створення Центру бандурного мистецтва, я потрапив на прийом в столичну держадміністрацію (ще за часів Олександра Омельченка). Для цього я спеціально зробив бандуру-зразок, інкрустував і відлакував її як нову копійку, аби вона і за звучанням і зовні була ідеальною. Вдягнув фрак, метелик і продемонстрував нову бандуру в мерії всім начальникам і заступникам, щоб вони відчули це диво. Всі захоплено аплодували, подарували мені величезний букет, який я не міг двома руками обійняти, і сказали: «Навіщо тобі такий інструмент, коли ти вже його маєш?». Вони перекреслили всі мої пропозиції і попередні кроки. Адже я все робив публічно, заручився підтримкою в консерваторії, налаштовував громадську думку на те, що кожний бандурист зможе вдосконалювати свою майстерність, коли буде налагоджено виробництво бандур нових моделей.

«Ну як можна з однією пісенькою виходити на сцену і вдавати з себе кобзаря?»

— Як сприйняли нову бандуру колеги?

— У цілому дуже позитивно, адже вона відкриває виконавські та репертуарні перспективи. Звісно, знайшлися й опоненти. На жаль, деякі кобзарі, прикриваючи деклараціями свою бездіяльність і лінощі, по суті, спекулюють національною ідеологією, всі новації сприймають у багнети. Голова Спілки кобзарів Володимир Йосипок поводиться так, ніби соромиться своєї консерваторської освіти. Він глумиться, твердячи, що класично-академічна бандура в руках Гриньківа перетворилася на мутанта, що це взагалі не бандура. А я вважаю, інструмент еволюціонує, він і раніше набував нових цікавих рис по ходу свого розвитку, як це відбувалося, наприклад, зі скрипкою, арфою, цимбалами…

Розумію тих критиків, котрі самі щось уміють і роблять. Інакше вони нічим не відрізнятимуться від старого діда, який говорить про молодих дівчат, а сам нічого не може вдіяти такого, щоб дівчат зацікавити. Видимість діяльності такого штибу триває роками. Музичні діячі розпорошуються на дрібниці, зрештою виходить, що легше назватися кобзарем і грати одним пальцем, запевняючи, ніби це найприродніше для інструмента. Отже, навіщо вдосконалювати механіку, струни, акустику, коли достатньо відростити вуса.

Ну як можна з однією пісенькою постійно виходити на сцену і вдавати з себе кобзаря? Так лише відлякують публіку від кобзарського жанру. На щастя, серед молоді є бандуристи, які вирвалися з того баговиння: талановиті самобутні студенти є в Києво-Могилянській академії, у старосвітській школі Володимира Кушпета, у Вищій школі кобзарського мистецтва — вони цінують традиції і водночас видумують щось нове, цікаво цей «синтез» подають. Їхня творчість теж викликає великі ревнощі з боку музикантів-догматиків, які вважають неприпустимим відходити на півміліметра ліворуч і праворуч.

Добре, якби все це відбувалося на рівні наставника й учня, коли б кабінетний кобзар показав свій виконавський рівень творчістю, а не язиком і словесними фантазіями. На базі словесних мережив організовуються дитячі конкурси, причому Спілка кобзарів славетна тим, що «вплітає» в них бандуристів (так легше, напевно, вициганювати гроші в Міністерства культури). На тих конкурсах відверто торгують місцями, бали ставлять за принципом «ти мені родич». Я не хочу з цього приводу мовчати, бо всі такі толерантні, мовляв, не варто сміття з хати виносити. Мене запрошували в журі, але після того, як я прямо заговорив, уже не запрошують. Не можна на святій території топтатися у брудному взутті.

«Приміщення, в якому я протримався три роки, — забрали»

— У давні часи бандурист був по суті Божим молитовником, котрий доносив до людей слово правди. А якою є роль і місія бандуриста в наші дні?

— Для мене головне — бути на бандурі сучасним, щоб на ній можна було відтворювати теперішній час. І тільки високою естетикою можна через бандуру щось довести і донести.

Кобзар-бандурист аж ніяк не має права бути частиною біомаси (хай вуса до пояса, оселедець до плеча), тобто в ньому повинен горіти вогонь патріота-громадянина. Тоді він здатен змусити людей слухати й задуматися над змістом проспіваного. І вже байдуже — то є християнська тематика, народне джерело, авторський твір. Усе, що складалося з любов’ю, спроможне людину очистити, але за умови — якщо донесене високохудожньо і переконливо.

Скажу про другий бік медалі. На вулиці кобзарське мистецтво затопчеться й перетвориться на жебрацтво. Колись із таким жебрацтвом боролися самі кобзарі, в них були потужні братства, деякі багаті кобзарі мали маєтки, туди забирали з базарів жебраків, котрі грою на бандурі заробляли собі на хліб. Братства утримували своїм коштом цих кобзарів, щоб вони не принижували кобзарську гідність і честь.

— Яку частку у вашому творчому житті посідає створення музики і де ті ноти можна купити?

— Тут замкнене коло. Від наявності вдосконалених бандур залежить, чи гратимуть нові твори взагалі. Я дуже хочу, щоб моя музика підштовхувала виконавців і композиторів до творчості, щоб вони по-інакшому подивилися на бандуру.

А поки мої композиції матимуть вигляд спортивних змагань: на інструменті Гриньківа їх зручно грати, а на старому інструменті той самий твір неможливо виконати. Саме тому я так настирно намагався організовувати виробництво сучасних бандур своєї конструкції фактично вже після закінчення консерваторії. Коли в Україні це нікого не зацікавило, поїхав до Канади. Попередньо заробивши гроші в проекті знаменитого гітариста Ела ді Меоли, я відкрив в Торонто майстерню, але з українцями довго каші не варив, оскільки в них нема інституцій з бандури, вона там на рівні самодіяльності, перспективно хіба що розраховувати на дітей. Я розробив дитячі бандури, але знов-таки побачив: крім мене, це нікому не потрібно на чужині, тому я сорок тонн обладнання завантажив у контейнер і привіз до Києва. Почав гарячково шукати приміщення, натикаючись або на якийсь підвал сирий зі щурами, або на астрономічну орендну плату. Та ось пощастило — в Аграрному університеті мені надали приміщення. Тривалий час я своїм коштом робив ремонт, а щойно зробив, одразу ревнощі і заздрощі виникли, мене почали звідти виживати. Крім концертів і уроків з бандури, я нічого не міг запропонувати, а прислужувати принципово не хотів: робити стенди, столи, шафи, виконувати оперативно послуги типу: відріж, постругай, полакуй… Приміщення, в якому я протримався три роки, забрали. Я встиг змайструвати кілька бандур нової конструкції для своїх студентів і колег, а все решта — із «старої баби нову дівку робив», тобто ремонтував старі бандури: клеїв, міняв підструнники, струни… Паралельно розробив і принципово нові моделі: дитячу, юнацьку і дорослу бандури. Одна з таких бандур є в президента Ющенка. З цього я і почав його дітям викладати.

— Але навіть президент не допоміг.

— Так. Хоча все можливе я зробив: ось є нові моделі бандур, є розроблена документація. Я винайшов безліч всяких пристроїв і «приспособ», які дозволяють виготовляти бандури серійно. Але все дороге обладнання я по людях розвіз, тепер воно лежить у підвалах та гаражах.

Звісно, хтось може сказати: «А ти сам роби бандури і продавай їх, приміром, за дванадцять тисяч доларів». Але ж хто купить за такі гроші? Студент і за п’ятсот доларів не «потягне». Інша річ — державний грант, тоді можна було б інструменти продавати за доступними цінами, дарувати найкращим з кращих, забезпечувати навчальні заклади (вони самі розберуться, кому насамперед цей інструмент потрібний).

Крім того, що була б робота у майстрів-виробників, з’явився б імпульс композиторам писати принципово нові твори і видавати ноти, фахівцям-музикантам створювати нову методичну літературу, оновлювати посібники «Школа гри на бандурі». Ланцюгова реакція розвитку. А чом би не створити ансамблі бандуристів у музичних школах? На жаль, із цим ситуація більш ніж сумна: нема дитячих бандур узагалі в природі! Крім мене, ніхто цим серйозно не опікувався, були поодинокі невдалі спроби. У такий ніби невинний спосіб у дітей відібрали право на бандурну творчість.

Чорнив я папери на адресу Фонду «3000», там обіцяли, що ось-ось дадуть сто тисяч євро на розвиток бандури. Ні, «завалили» цей проект. Правда, попередньо затребували купу «аналізів»: бізнес-план, проектну документацію щодо виробничої бази. Я домігся приміщення в музичній академії, витратив сім тисяч власних доларів на експертну оцінку приміщення, поетажну документацію, безліч всяких БТІ-довідок… Ректор підписав дозвіл, я всі документи віддав, а у Фонді «3000» після того палець об палець не вдарили. І повна мовчанка.

До речі, замовники з Москви пропонували мені гусла зробити, до Києва приїжджали. Я сказав: «Добре, я зроблю, але хай тоді Міністерство культури Російської Федерації надішле листа на наше Міністерство культури, що вони зацікавлені в нових моделях, а я вам зроблю супергусла». Сам пішов у наше Міністерство культури, бо маю там друзів, і запропонував: «Давайте відродимо старокиївські гусла, які в Росії називають староруськими, аби росіяни знали, звідки той інструмент родом, тим паче що Гриньків зробить найдосконаліші українські гусла». Кращої політики вже не придумаєш, нехай всі знають і цінують традицію й українське. Ви думаєте, хтось зацікавився? Ні! Хоча з Росії надійшов на Міністерство культури чудовий лист-пропозиція, потім я ще їздив до Росії на конкурс-фестиваль, де всіх «поклав на лопатки» бандурою, оскільки на тлі балалайок, домр і гусел вона мала вигляд королеви інструментів. Я їм зіграв Баха і свою віртуозну п’єсу, ще й сказав: «Якщо хочете, то і гопак станцюю».

Зазначу ще таке. Поринувши у столярство і виготовлення бандур, я три роки не виходив на сцену. Та сталося диво — я не втратив виконавської форми, мої руки не втратили музикантську техніку. Значить, щось мене охороняло-оберігало?

Із досьє.

Випускник Київської консерваторії, клас професора С.Баштана (1993). Викладач Національної музичної академії імені П.І.Чайковського з 1995 року. Гриньків багато гастролює із сольними концертами. Брав участь у фестивалі Ієгуді Менухіна All the World’s Violins у Брюсселі (1994), виступав з концертами у Сполучених Штатах, Канаді, Голландії, Німеччині, Латвії, Бельгії, Новій Зеландії. Грав концерти «Бандура і гітара» разом із видатним гітаристом Елом ді Меолою (Al di Meola), з яким продовжив співпрацю і видав у США спільний альбом Winter Nights (1999). Працював у групі піаніста Анатолія Алексаняна (з басистом Володимиром Сороченком та барабанщиком Олександром Даровим (1997). Тривалий час грав і викладав у США та Канаді. Учасник проектів «всесвітнього фолку» британця Пітера Гебріела (екс-Geneziz) у 1996—98 рр.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі