Режисер Андрій Білоус: «Якщо в нашому житті є секс, то чому ж його не має бути в українському театрі?»

Поділитися
Сьогодні Андрій Білоус один з найяскравіших театральних режисерів так званої нової генерації.

Андрія Білоуса багато хто пам’ятає як козака Мамая в однойменному нашумілому фільмі Леся Саніна. Але не з кіно згодом пов’язав своє життя Білоус. Сьогодні він один з найяскравіших театральних режисерів так званої нової генерації. У київському Театрі на Лівому березі з успіхом поставив Набокова, Ростана, Шодерло де Лакло. Величезний успіх у середовищі професіоналів мав його спектакль за п’єсою Андрія Платонова «Щастя» (Новий театр на Печерську), увінчаний «Київськими Пекторалями». Нещодавно Білоус у театрі Едуарда Митницького по-своєму перечитав і тургенєвський «Місяць у селі», назвавши його «Найвище благо на світі». Що за «благо», запитаєте? Любов, звісно. Про любов до театру і любов «у» театрі режисер і розповів в інтерв’ю DT.UA.

- Андрію, ви відразу ж після закінчення акторського факультету вирішили вступати на режисуру. Чому?

- Так, вступив на курс до Едуарда Митницького. А він поставив двійку, вирішивши, що я профнепридатний. Сказав тоді: «Такий гарний хлопчик повинен бути не режисером, а грати в театрі».

Я тоді не зрозумів цієї логіки. Адже й Богомазов симпатичний, і Одинокий - красень, а це все його учні... Коли ж пізніше він подивився мою студентську режисерську роботу «Украдене щастя», то запросив у свій театр на постановку «Веселіться! Все добре!» за «Аделаїдою» Унгарда. Це така «чорна» п’єса, в естетиці Коляди.

Я прибрав звідти матюки, чорнуху. І залишилася цікава сучасна конструкція… Про жінку, яка в переломний період не може вирішити, залишатися з коханим-алкоголіком чи виходити заміж за «нового русского»?

У цьому спектаклі було багато ностальгії: радянські пісні, музика з мультфільмів... «Веселіться!..» ішов усього два сезони, а потім його зняли. Якби він ішов на малій сцені, збирав би своїх 100 глядачів. А для великої сцени - не той «формат»...

- Ви згадали якусь «сучасну конструкцію». Що ви вкладаєте в це поняття? Що сьогодні є сучасним?

- Технологія сучасної режисури передбачає розвиток багатьох шарів одночасно. Що їх більше, то краще. Це філософія постмодернізму.

Труднощі полягають у тому, щоб дати по «ниточці» кожному глядачеві. Щоб він намотував свій клубок спектаклю. Хтось бачить сюжетні перипетії. Хтось стежить за почуттєвим рядом, для інших важлива візуальна, пластична складова. Як правило, далеко не всі здатні сприймати всі ці пласти одночасно.

- А для вас який із пластів спектаклю найцінніший?

- Я не можу дивитися спектакль як звичайний глядач: автоматично розкладаю його на складові, аналізую. Особливість професії...

- Як ви знаходите «свої» п’єси? І як визначити: п’єса призначена для великої чи для малої сцени?

- Спочатку в мені визріває якась проблема, яка не дає спокійно жити. А потім знаходиться матеріал, інструмент для її розкриття.

Якщо ця тема цікавить вузьке коло глядачів, тоді потрібен невеликий майданчик. Якщо проблема «масова», таким має бути і зал.

Припустімо, коли я робив спектакль «Сволота», то орієнтувався на зал Театру маріонеток (50 місць). Тепер же, коли граємо його на Малій сцені палацу «Україна», дуже складно продати 200 квитків.

«Щастя» за Платоновим можна було поставити на великому майданчику. Але навіть крихітний зал Нового драматичного театру на Печерську, де він нині іде, ледь продається: хоч би які гарні артисти там грали... Спектакль «Жінка в пісках» (театр «Сузір’я») теж починався з проблемами, але поступово сам себе розкрутив, набирає обертів. Люди приходять, дивляться, розповідають іншим.

Ну а такі спектаклі, як «Небезпечні зв’язки» або «Лоліта», з аншлагами йдуть уже кілька сезонів у великому залі Театру драми і комедії на Лівому березі.

- На «кого» йде сьогоднішній глядач - на драматурга, назву, режисера, акторів?

- А ви подумайте, чому Голлівуд, ця фабрика ідей, за кілька минулих років не випустив жодного оригінального фільму, а робить лише сиквели?

Відповідь проста: у певному сенсі мистецтво, культура вичерпали себе, нічого нового зробити вже не можуть. А поєднати старе, щоб вийшло щось нове, поки що ні в кого не виходить. Використовувати відомі розкручені бренди - загальна тенденція. Якщо в людини на слуху «Дон Жуан», то він думає: «Щось я таке чув, треба піти подивитися». А якщо пропонуєш щось нове, доводиться пробиватися до глядача складними шляхами. Бренд - це і розкручений автор, і популярна тема, і режисер.

- За кордоном зараз модно виставляти напоказ суспільні нариви і демонструвати їх публіці. З іншого боку, театр політизується, перед ним ставляться й актуальні завдання. Наскільки це все може бути цікавим українській публіці?

- Театр локальне і принагідне явище, яке належить тільки тому місцю, де народжується. Навіть якщо київський спектакль повезти в Білу Церкву - всього 100 км! - його не сприйматимуть так, як у Києві. Спектакль робиться з того матеріалу, в якому ми живемо, з нашого енергетичного й інформаційного поля.

Європейський театр відповідає на ті питання, які хвилюють Європу. Якщо в них життя нудне, їм, щоб викликати в глядача емоції, треба показувати відрубані голови, кров, випорожнення... Не певен, що наша публіка сприйме таке. Вона живе в іншій системі координат. Її хвилюють зовсім інші питання.

Насправді робити «європейські» спектаклі з погляду режисури досить просто. Але, зробивши такий спектакль, ти прирікаєш себе на «неуспіх» у свого глядача.

З політикою - та сама історія. На Заході театр - це трибуна. І в нас у радянський час був період політичного театру, який існував у площині тонких натяків. Тепер же в телевізорі такий «політичний театр», з яким нам, театралам, конкурувати неможливо.

- Якщо глядач шукає в театрі те, чого йому не вистачає в реальному житті, то, судячи з ваших спектаклів, українському глядачеві бракує сексуальних відчуттів. Адже саме цю тему ви планомірно розробляєте в багатьох своїх постановках...

- Ніколи не ставив перед собою мети робити спектаклі, загострені на цьому! Просто, який я сам - влюбливий і велелюбний, - такі й мої спектаклі. «Найеротичніші» з них - «Небезпечні зв’язки», «Лоліта». Почасти - «Найвище благо на світі», де я намагався все це «бажання» завуалювати, вбрати в сукню під горло... Я завжди спостерігаю за глядачами. Підглядаю, хто приходить у театр, з якими обличчями.

У день прем’єри «Лоліти» я вийшов за годину до початку спектаклю на вулицю і побачив юрбу «маніяків»! Сказав собі: «Що ти накоїв! Кого ти привів у театр?!». На другому спектаклі їх уже не було. Вони прийшли на прем’єру, зрозуміли, що нічого тут для себе не знайдуть, - і автоматично «відпали». Якщо в нашому житті є секс, чому його не має бути в українському театрі? Інша річ, що він повинен бути естетичним, красивим. У моїх власних постановках ніколи не було натуралістичних, вульгарних і лобових проявів сексу, я завжди шукав якесь поетичне вирішення...

- Поетичне, але песимістичне...

- Кохання - наркотик. А що веселого може бути в наркотику? Якщо людина вже потрапила в тенета, вибратися звідти неможливо, руйнується геть усе. Нещасне кохання знищує, вбиває, спустошує людину. У цьому сенсі з ним нічого не можна порівняти. Хоча, якщо чесно, я розділяю поняття «любов» і «кохання».

Любов - це вершина еволюції свідомості людини. Це не кожному дано, не кожен здатен її відчути. Любов у собі треба виховувати, культивувати, це моральна категорія.

А що таке «кохання»? Це те, що не дає життю померти. Енергія космосу, яка вселяється в людей і змушує їх відтворювати собі подібних. Якщо цього не буде - усе, життя зупиниться.

- А глядачі здатні оцінити режисерську копіткість? Чи немає тут ризику, що зайва увага до деталей, їх надлишок підуть не на користь цілісності спектаклю, природності його дихання?

- Мало який глядач може це оцінити, більшість сприймає загальний результат. Тут важливо визначити, в якій площині відбувається головна дія спектаклю. Якщо у сфері психологічного проживання, то така копіткість не може завадити. Чому у Станіславського не виходив Мольєр чи Шекспір? Він тоді думав, що п’єси Шекспіра можна в такий от спосіб сидіти й розбирати, вишукуючи підтексти й виправдання кожному слову. І тільки через роки зрозумів, що у світі Шекспіра працюють зовсім інші механізми, що там треба орудувати іншими інструментами.

Зараз на заняттях зі студентами педагоги багато часу приділяють тому, щоб пояснити, чому один стиль чи автор відрізняється від іншого, на що треба звертати увагу, як працювати з акторами. Не можна однією відмичкою відкрити всі двері, немає такої відмички. А якщо ломиком відкривати, то й результат буде відповідний...

- Ви п’єте горілку з акторами?

- Не п’ю. Бо завжди за кермом. Раніше вони ображалися, але тепер, здається, змирилися. У мене з акторами завжди ніжні дружні стосунки. Доки вони не сідають на голову. Головний критерій - це робота. Доки те, що вони творять (читайте: витворяють), не заважає роботі, можу вибачити все - запізнення, примхи, лінощі - та будь-що. Розумію: якщо він учора увесь день був на зйомках, а ввечері грав дуже складний спектакль, то вимагати від нього сьогодні на репетиції чогось надприродного неможливо. Але дехто починає цим користуватися. Я довго терплю. А потім починається війна. За природою я людина жорстка. Тому, хоч який той актор талановитий, більше я з ним не працюватиму.

- Тобто у вас уже склався акторський «чорний список»?

- Так, кілька сторінок, перев’язаних червоною ниточкою.

- А «білий список» є?

- Звісно! Є люди, які не підведуть за жодних обставин. Для них дружба - дружбою, а робота - роботою. У Театрі на Лівому березі для мене найближчі за духом - це Боклан і Озирська. Знаю, що на цих людей можу покластися, вони ніколи не обмануть, не схалтурять.

- А в інших театрах?

- Актриса Катя Кістень. В інституті ми разом робили мій дебютний спектакль «Украдене щастя». Усі поїхали на зимові канікули, а ми залишилися працювати, два тижні буквально ночували на сцені. Грали Суржиков, Стрельников і Кістень. Напрочуд так склалося, що всі вони сьогодні дуже затребувані в кіно, усі знімаються в Росії.

У Кістень - складний характер, дуже дивна психіка. Але всього цього не помічаєш. Бо людина вона надзвичайно талановита. Для неї не існує нічого, крім роботи.

...Насправді я не так багато ставив в інших театрах. Припустімо, коли бачу список спектаклів, поставлених Митницьким, то розумію, що мої двадцять - це далеко не ті двісті, які можуть бути...

- Ви є засновником театрального центру B.Room на базі Малого залу палацу «Україна». Як там просуваються справи?

- Ця історія народилася зовсім випадково, стихійно. У якийсь момент два мої спектаклі - студентський «Валентин і Валентина» і «Сволота», які йшли на сцені Театру маріонеток, - залишилися без даху над головою. Тоді й з’явилася Театральна майстерня Андрія Білоуса «А.Бетка». Саме тоді Малий зал «України» відкрився після реставрації.

Власне, я перший почав грати там спектаклі. Один сезон пограли і зрозуміли, що зібрати публіку в нерозкручений зал складно (а оренда надзвичайно дорога!). Наступного року оренда стала ще вищою: щоб бодай «відбити» зал, вийти на нуль, треба продати сто квитків. Тоді я пішов до керівництва палацу й сказав, що в Києві досить багато театральних труп, яким потрібна сцена. Керівництво палацу пішло мені назустріч. Так з’явився B.Room. Спочатку показували по 15-20 спектаклів на місяць. Але квитковий ринок у Києві дуже складний, пробитися на нього практично неможливо. Маленькі театрики почали прогоряти і, по суті, вмирати…

Чому я створив «А.Бетку»? Щоб дати можливість молодим акторам і режисерам зачепитися, створити для них якусь буферну зону, де вони могли б пересидіти якийсь час, спробувати щастя, а не відразу йти у взуттєві магазини зав’язувати шнурки покупцям. Талановита актриса, вражає у головних ролях на сцені театрального інституту, а в театр потрапити не може...

- Тобто навіть для найкращих у наших театрах не вистачає місць?

- Якщо з курсу одна чи дві людини потрапляють у театр, це успішний курс. Інші розчиняються, зникають, хоч би якими талановитими були. На жаль, сімнадцять театрів для Києва - дуже мало. Тих людей, яких готують і випускають, у десятки разів більше, ніж театри спроможні переварити.

Якби в нас було як мінімум сто театрів, як це має бути в європейській столиці, ці люди знайшли б свою нішу.

Те саме з режисерами. Адже їм пробитися практично неможливо. Щороку випускаються десять режисерів, які зможуть стати справжніми режисерами тільки в театрі. А якщо в них немає такої можливості, вважай, що п’ять років на них держава даремно викидала гроші. Усе настільки непродумано, недолуго й бездарно! Щойно замислюєшся про це, відразу зникає настрій жити. Я «народився» тільки завдяки тому, що Едуард Маркович Митницький випадково побачив мій спектакль і запропонував роботу. Якби не він, не знаю, чи став би я взагалі режисером.

- Кажуть, що режисер повинен виховувати свого глядача. Але насправді - хто кого виховує в театрі: глядач і критик режисера чи навпаки? У вас є взагалі така мета- виховати?

- Це відома просвітницька ідеологія: виховувати розважаючи. Звичайно, виховую, але тільки в сенсі виховання почуттів.

- Михайло Угаров, головний ідеолог документального напряму в російському театрі, нещодавно сказав про те, наскільки важливо й захопливо показувати на сцені щоденне життя звичайної людини. Що думаєте про це?

- Якщо є древо театру, то Театр.doc, який представляє Угаров, - одна з його гілочок. Невідомо, чи виросте вона в більшу гілку, чи поступово всохне? Але те, що це не основний стовбур дерева театру, - однозначно. Навіщо ж наступати сто разів на ті самі граблі? Історія театру подібне вже проходила. Ми читаємо, що Станіславський їздив по селах, збирав реквізит, одяг, вивчав звичаї і намагався з усього цього зробити «документальний театр»... Бігати з диктофоном і записувати за бомжами їхню мову? Це сьогодні цікаво? Який новий досвід людина може з цього для себе почерпнути?

- Але ж ми уявлення не маємо, яким життям живуть ці люди. Зустрічаючись з ними на вулиці, у транспорті, ми намагаємося навіть не дивитися на них. Може, ми їх просто боїмося?

- Ми тому й відвертаємося, що нам їхнє життя нецікаве. Глядач не хоче бачити чорнуху на вулиці, і він не прийде дивитися на неї в театр. Це головна проблема нової драми, якої я, якщо чесно, не сприймаю.

Щоб не бути голослівним, візьмімо, наприклад, драматурга Ворожбит. Талановита жінка, з гарним стилем. Я не ханжа. Сам знаю всі слова російської мови. Мене цим складно здивувати. Але після прочитання її п’єс хочеться вимити руки. Як мені спілкуватися з таким драматургом і з такою драматургією?! Я до таких текстів не можу ставитися серйозно, вони мені неприємні, відторгнення йде на якомусь біологічному рівні.

- У такому разі яких саме театрів не вистачає в Києві?

- Їх не вистачає в принципі. Щоб країна змогла виграти лігу чемпіонів, треба дати дітям футбольний м’яч і майданчик. А в нас - випалена земля. Влада в принципі не розуміє, навіщо їй витрачатися на театр, філармонію чи галерею - усе те, що не приносить доходу. В 1930-ті роки Сталін поіменно знав усіх режисерів і власноруч підписував накази про їх розстріл. Наші ж політики, якщо навіть захочуть когось розстріляти, не знатимуть, кого…

Складніша ситуація з Жолдаком... Його постановки можна сприймати чи не сприймати, але це - великі здобутки, гідні поваги. Цього не можна не помічати. У такого мистецтва є свій глядач. Чому б таким режисерам не дати театр? Створити для них театри на п’ятсот місць було просто необхідно. І вони були б заповнені. А ще їздили б на фестивалі і прославляли Україну. А так - усе це розбазарювання «природних ресурсів», це не по-хазяйськи...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі