Рецензія без рецензії

Гостра рецензія Катерини Ботанової «Книжка, якої не існує» на український переклад роману «Сніг» Орхана Памука, вміщена в нашій газеті (№ 3 (632), 27 сiчня — 2 лютого 2007 року), дістала неабиякий розголос у перекладацьких колах України. Пропонуємо не менш гострий відгук перекладача роману Олеся Кульчинського.

Критичний матеріал Катерини Ботанової налаштовує на висновки: його, по-перше, підготовлено, на жаль, далеко не з досконалим знанням української мови, по-друге, як гадає перекладач, авторка, не володіючи турецькою мовою, просто порівняла український переклад з російським. Отже:

1. Наводячи приклади таких «незугарностей» як: «гарний на вроду», «кивати пальцем або рукою», «кличка та прозвисько», «шерстяне пальто», критик, претендуючи на філологічну обізнаність, могла б зустріти їх як у вітчизняних класиків (Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Ю.Збанацький), так і в одинадцятитомному тлумачному словнику української мови, якого, здається, ніхто не скасовував. Ще якби Катерина Ботанова помандрувала центральною Україною, то не сахалася б висловів: «Така вже гарна на вроду, хоч з лиця пий воду»; «А він тільки пальцем киває»; «З нас прозиваються Мельники; через те, що діда звали Кіндрат, то й прозвисько — Кіндратики». Це мова простих людей з простих українських сіл і містечок, де здебільшого й мешкає в цій країні україномовне населення, — як би вона не звучала на тлі «укрсучліту». Щодо «сорокадвохлітнього парубка», то це словосполучення зліплене вже самою журналісткою (дослівно в перекладі вживається «сором’язливий парубок»). Але й тут їй не завадило б знати про стійкі українські фразеологізми «старий парубок» і «сивий парубок». «Дівчата в тюрбанах» — теж не висмоктані перекладачем з пальця, а перенесені в текст безпосередньо з мови оригіналу. Отож «тюрбан» — пряме запозичення в українській мові з тюркських мов і означає як чоловічий, так і жіночий головний убір. Це саме той випадок, коли буквальний переклад слугує перекладачеві помічником, передає етнічний дух, колорит, і аж ніяк не дозволяє йому переінакшувати автора. Як і не дозволяє перекладацька етика переінакшувати розкидані по Туреччині й описані Памуком чайхани на які-небудь бари чи «бістро». Дискусійним є і вжитий критиком вислів «петербурзька архітектура» — в турецькому тексті, буквально, — «балтійська».

Між «отрутохімікатами» й «добривами», які Катерина Ботанова пропонує як альтернативу першим, — суттєва різниця, зрозуміла кожному: отрутохімікатами знищують бур’яни, гризунів, комах, а добривами поліпшують живлення рослин. Як і існує суттєва різниця між «скотопромисловцем» (той, хто скуповує скот з комерційною метою) та значенням слова «скотобій», запропонованого критиком взамін, хоч його в українській мові немає взагалі. Правильно — скотобоєць (робітник, що займається забоєм скоту). Це нагадує колись почутий комічний діалог: «Что такое «жайворонок?» — «Это такой украинский соловей, который поет по утрам над полем».

Щоправда, на загал такі хиби критика на «хибний» переклад ставлять серйозні запитання: хто в цій країні знає українську мову? Хто критикує? І хто редагує? І тут перекладачеві, як не прикро, варто зазначити, що його праця таки видрукувана без «усевидющого ока» літературного редактора. Це буде, звісно, наукою — розраховувати тільки на власні сили, що, втім, не ставить під сумнів згаданих вище запитань.

2. Тепер щодо виявлених критиком нелогічностей у перекладі, мабуть-таки, в порівняні з російським текстом.

Тут потрібно наголосити, що самогубства дів­чат у творі саме ввірвались у «плин звичайного буденного життя», а не просто «додалися до загальної сірості». Це якщо відштовхуватися від оригіналу. Калькувати турецьке «зненацька ввійшли» перекладач, безумовно, не наважився. Це ж і стосується такого принципового бачення критиком образу терориста Ладжіверта. Людина самовпевнена, що наскрізь прочитується в тексті, він насамперед довіряє сам собі. Тому виявлена журналісткою «недоречність» про «довіру інших» замість «довіри до самого себе» бачиться як своєрідна підміна понять. Недоречним є радше її сарказм з приводу лідера Молодотурецької революції Енвера-паші: «революціонер-якобінець» — ужите щодо Енвера-паші як узагальнення, а не у вузькому вимірі Французької революції, і власне перенесене в переклад безпосереднього з оригінального тексту. Якобінцями в такому розумінні можна назвати й більшовиків, і турецьких революціонерів, як, зрештою, і називає їх сам Орхан Памук.

Не зовсім доцільним є й зауваження авторки матеріалу, що стосується Чехова. У романі зовсім не йдеться про «надмірні чесноти», а говориться, що персонажі Антона Павловича «нерішучі й (буквально) неуспішні в особистому житті» через «риси», «особливості» характеру, якими володіє головний герой Ка, — оці «риси», «особливості», щоб надати милозвучності тексту, й були пропущені перекладачем, позаяк зрозумілі з контексту. Щодо рис Ка, суперечливої центральної постаті роману, то критик висловлюється сама, називаючи його «переляканим зрадником». Де логіка?

Безперечно, деякі закиди К.Ботанової небез­підставні й прикрі для перекладача, за них хочеться тільки приязно подякувати й запевнити, що будуть взяті до уваги при перевиданні твору. Але в цілому, не зупиняючись конкретно на всіх закидах критика, бажано зазначити, що коли вже порівнюють український текст з російським, від­верто про це не говорячи (за здогадом перекладача), то не завадило б знати, що в російських перекладах, наприклад «Чорної книги», взагалі змінена кінцівка, а в романі «Мене називають Червоний» не тільки викинуті цілі речення, май­же абзаци, а й трапляються такі ляпсуси, як заміна всіх «кипарисів» на «тополі», а «страу­синих яєць», що їх розписують малярі, на «верблюжі яйця». Що ж до стилю Памука, то він якраз-таки, здається, й максимально збережений в українському перекладі з усією складністю й подекуди різкою уривчастістю його довжелезних речень. Зрештою, український перекладач ставив собі за мету видати не «адаптованого» чи «спрощеного» Памука, що теж трапляється в зарубіжних перекладах на тлі зваблення читача легкою і доступною літературою, а Памука в усіх його турецьких реаліях, лінгвістичній та світоглядній багатоплановості.

Утім надрукований у «ДТ» критичний матеріал спонукає й до інших, далебі, невеселих роздумів про те, що в українській літературі, зокрема в перекладній, складається мовний дискурс панічного страху перед живим українським мовленням, який формує своєрідну рафіновану мову, подекуди з надмірними ухилами до правопису 1928 року, подекуди з претензією на якусь «вишуканість» чи «самозвеличення», подекуди ж навпаки — з максимальним сленговим ухилом, але в кожному разі — мову заздалегідь знешкоджену як від «страшних русизмів», так і «класики», як від неординарних конструкцій, так і — як би це не було банально сказано — вербального розмаїття безпосереднього носія мови, самого народу. Звідси, здається, й витоки нашої загальної лінгвістичної зашореності — як письменників, перекладачів, так і редакторів із критиками.