Репетиція маестро. Диригент Фуат Мансуров: «У Львові ще не вбита любов до музики»

Диригент Фуат Мансуров — особистість легендарна. Він народний артист трьох країн, вільно володіє дев’ятьма мовами. Він — єдиний у Росії академік серед диригентів (в Україні ж, як відомо, скоро буде набагато більше «академіків», ніж просто музикантів). В інтерв’ю «ДТ» Мансуров згадав про своїх українських колег-музикантів і зізнався, чому у Московській філармонії «ненавидять» музику.

Зауважу, що Фуат Кашимович у Львові не вперше. Познайомитися з нашим містом мав нагоду ще півстоліття тому. Тоді ж спілкувався і співпрацював із Миколою Колессою. Добре запам’ятав останню зустріч із 90-річним Миколою Філаретовичем. «Пригадую, — розповідає маестро, — це було 1993 року. Пан Колесса зайшов до мене у диригентську і сказав: «Ви — великий музикант. Приїжджайте до нас частіше». Я відповів, що буваю у Львові з періодичністю у 25 років, тобто наступний приїзд планується на 2018-й. І запросив: «Приходьте!» Микола Філаретович тоді засміявся й пообіцяв: «Обов’язково прийду!» На жаль… Вічна йому пам’ять. Це світла, знакова особистість, яка зробила неоціненний внесок у розвиток української культури».

— Фуате Кашимовичу, а кого ще з наших музикантів, крім Миколи Колесси, ви знаєте особисто?

— Перший, із ким я познайомився, — Стефан Турчак. Це було під час Декади української культури в Казахстані. Жаль, що він так мало прожив — усього 50 років. Дуже талановитий. Самородок. Кажу так тому, що диригентом стати важко, цього практично неможливо навчити. З цим треба народитися. А крім Турчака… Знаю Кожухаря, Гнідаша. Коли випадає нагода, знайомлюся й тепер…

— А як вам недавно працювалося зі Львівським філармонійним оркестром?

— Чудово. Відразу знайшов із музикантами спільну мову. Працювали плідно й успішно. І взагалі, мені дуже сподобався ваш симфонічний оркестр — тим, що тут ще не вбита любов до музики… Так-так. Не дивуйтеся.

…Прийдіть, припустімо, в нашу Московську філармонію. Вони з дитинства ненавидять музику і дуже болісно сприймають будь-яке зауваження. Зрештою, стосунки диригента з оркестром — це ланцюг конфліктних ситуацій, з яких диригент має вийти гідно. Якщо він винахідливий, розумний, достатньо освічений — це вдається. Якщо ж ні, це інколи закінчується ганебною поразкою. Сім років тому я був у Санкт-Петербурзі і виступав із заслуженим колективом республіки — оркестром Ігоря Мравінського. При Мравінському це був зразковий колектив, на мою думку — найкращий у країні. Але поступово він почав втрачати свої позиції. За один раз із ним тепер симфонії, наприклад, не запишеш. Треба репетирувати принаймні тиждень, щоби домогтися певної кондиції. Більше того, там погані справи з дисципліною. Це неприпустимо. Такого немає ніде у світі. Вправний і успішний керівник знає виробництво від початку до кінця. Тому й має повне право вимагати. Мені в цьому сенсі поталанило. Я максимально «озброєний». Кожне моє зауваження не лише ставить перед окремим музикантом чи оркестром певне завдання, а й пропонує його вирішення. Я з дитинства грав на віолончелі. Потім вивчив багато інструментів. А в духовому оркестрі грав ще одинадцятирічним. Там мені дали кларнет, і я тижнів за три навчився на ньому доволі пристойно грати. До речі, перший твір, який ми виконували у шкільному оркестрі, — «Марш слов’янки». Й досі, коли чую цю музику, плачу, бо багато про що згадую. Я — дуже вразливий. Крім того, цим маршем у
1941-му ми проводжали на фронт бригаду генерала Панфілова. Тоді на вокзалі зібрали всі цивільні оркестри і кілька військових…

— Ви — знаний у світі диригент. А чи є в диригентському середовищі особистість, на яку вам хотілося б бути схожим?

— Безумовно. І не одна. Найперша й найголовніша — мій учитель Ісидор Аркадійович Зак, який свого часу очолював Новосибірську оперу. Саме Ісидор Зак втлумачив мені, що хорошому немає меж. Є межі поганому. І людина, яка знає, що не можна робити поганого, і прагне цим керуватися, — вже талановита.

У моїй книжці є глава, яка називається «Дебют». Там я згадую епізод, що стався під час виконання «Вальсу» Хачатуряна в Алмати, де я був художнім керівником і диригентом оркестру. Одному зі скрипалів (до речі, досить досвідченому музикантові) закортіло стати за диригентський пульт. Я не зміг його переконати, що цього не слід робити. Він, у повному сенсі слова, «дістав» (даруйте за сленгове слово) мене: «Зроблю це ліпше за всіх ваших асистентів!». І я пообіцяв: «Гаразд, у найближчу неділю, на підмостках Будинку уряду», де мав просто неба відбутися концерт. Знаєте, недаремно кажуть, що диригентом треба народитися. Бо диригент відчуває передудар оркестру. Якщо ж не відчуває, то приречений. А мій новоспечений «колега», при метелику і в лакових туфлях, диригував у музику. І поступово оркестр почав зупинятися. Концертмейстер не витримав, підняв смичок і сам довів вальс до кінця. Коли ж музика була дограна, з’ясувалося, що «вправний маестро»… зробив під собою калюжу. Тому я й кажу, що диригентом треба народитися.

— Скільки років ви у професії?

— Ой, довго! Тільки у Большому театрі працюю 40 років. І мене ніхто не жене. Я там дуже потрібен. Скидається, не лише як диригент. Часто їм кажу: «Вам має бути дуже соромно, що я, нащадок Чингісхана, навчаю вас російської мови».

— Тобто?

— Псували і псують російську мову не лише Єльцин та Горбачов. Усі мову псують. Грамотна мова — привілей інтелігентної людини. А так, як тепер говорять, — це ганьба.

— До Москви де працювали?

— В Алмати, очолював Оперний театр і симфонічний оркестр. Я завжди працював у кількох місцях. До речі, подейкують, Герберт фон Караян обіймав шість посад.

— А ви?

— Чотири. Основне місце роботи — Большой театр, а також симфонічний оркестр у Казані (Татарстан). Ще — я головний диригент Саратовського оркестру. І викладаю в Казанській консерваторії. Але річ не в кількості посад. Треба вміти так розподілити свій час і навантаження, щоби всюди встигати. Ось тепер і міркуйте, як я поважаю Львів та львівську публіку, що спромігся-таки знайти шпаринку в своєму щільному робочому графіку і приїхати до вас.

— Не підраховували, з якою кількістю колективів працювали?

— Ой, не злічити! Світ я об’їхав разів із шість. Я постійно працював в Аргентині, чотири рази бував в Австралії, дуже багато — в Європі. Тільки торік мав п’ять поїздок у різні країни — в Іспанію, Італію, Німеччину, Голландію, Великобританію.

— Диригентська справа — нелегкий хліб. А якщо взяти до уваги ваш поважний вік… Не втомлюєтеся?

— По-перше, я вже звик працювати в такому темпоритмі. По-друге, найстрашніше в моїй професії — незатребуваність. Хоча, поклавши руку на серце, нарікати — гріх! Запрошували, запрошують і, сподіваюся, запрошуватимуть. Не забракнуло б здоров’я. Інша річ, що часом доводиться працювати з посередніми колективами. Але це вже питання професіоналізму. До речі, мене часто називають державним тренером.

— Що це означає?

— Тільки одне: моя кваліфікація дозволяє й посередніх музикантів підняти до рівня високопрофесійних.

— Яка музика вам особисто найбільше подобається?

— Є музика хороша. Є погана. Є технологічна, яка мене не дуже спокушає. Таку музику не хочеться грати. Передовсім тому, що бракує часу. Шуман написав десять чудових постулатів. (Тут, очевидно, слід нагадати, що переклав їх Чайковський. Ці постулати можна погортати у будь-якій консерваторській бібліотеці. Будь ласка, напишіть про це... Бо про них, на жаль, мало хто знає). Отож, один із постулатів — «Не поширювати поганих творів». Тобто треба прагнути грати хорошу музику. А найголовніше — її треба добре грати. І це моє життєве кредо. Я завжди стараюся відповідати йому. А взагалі, люблю музику романтичну. Таку, в якій є почуття, велика емоційна база, що сприяє удосконаленню. Це твори Рахманінова, Брамса, Бетховена.

— Щось є у вашому житті поза професією? Чи тільки музика?

— Не тільки. Наприклад, я плакав, коли Олена Ісимбаєва встановила рекорд, стрибнувши із жердиною більш як на п’ять метрів… Хіба це не геніально? Мене до сліз розчулюють вдалі виступи акторів, а особливо вокалістів. Це ж така складна професія, ви навіть не уявляєте!

Зараз моє найулюбленіше заняття — будівництво під Москвою дачі. Подивіться на ці руки. Я ними побудував триповерховий будинок. До речі, в мене дуже хороший дім. Десять кімнат. І (не дивуйтеся) 58 вікон! Весь свій вільний час проводжу вдома. Там працюю. Там прибудував спортивний зал. Граю з онуком у настільний теніс.

— Що вважаєте найбільшим досягненням?

— Я майстер спорту з альпінізму. Подолав чотири семитисячники. Бачите, я сиджу перед вами і досі не розвалився. Це результат занять спортом. Ви знаєте, скільки мені років?

— Знаю.

— А чому не непритомнієте?.. (сміється).

ДО РЕЧІ…

Фуат Мансуров за музичною освітою — віолончеліст. Решту інструментів, каже, «вивчив між іншим, від нічого робити». Щодня старається прочитати бодай одну сторіночку кожною з мов, які знає, аби «освіжити пам’ять»… Щоби потім, перебуваючи на будь-якому континенті, вільно, не марнуючи часу на перекладачів, спілкуватися з музикантами. Добре знається на літературі. І класичній, і сучасній. Розуміється на живопису. Викладає. Має аспірантів. Щоби підтримувати фізичну форму, досі, попри вік (пану Мансурову через місяць виповниться 80 років), бігає на ковзанах і ходить у гори. Залюбки грає у шахи (сміється: «Час від часу підтверджую свій перший розряд»).

Унікальність маестро і в тому, що практично всю музику він диригує без партитури — напам’ять. А ще його називають красивим диригентом. Бо красиво диригує. І на це, кажуть, дивитися так само цікаво, як на балетну виставу.

Колись паралельно з консерваторією Фуат блискуче закінчив фізико-математичний факультет. А ще — художнє училище. І певний час вагався-таки, який фах обрати. Навіть викладав математику у Казанському університеті. Хоча на той час уже закінчив Московську консерваторію і працював диригентом. Остаточно вибрати музику допомогла зустріч на початку 1960-х років із професором Паризької консерваторії Ігорем Маркевичем. «Коли ми зустрілися з паном Маркевичем, — згадує Фуат Кашимович, — він відразу ошелешив мене запитанням: «Ви справді хочете бути диригентом? Тоді виконуйте вашу роботу напам’ять…»