РЕНАТА ЛИТВИНОВА: «КОЖНА ЗЙОМКА МЕНЕ СПУСТОШУЄ»

Глядач знову проголосував за «наше кіно», прийшовши, попри мороз і передноворічну біганину, у Великий зал Міжнародного центру культури та мистецтв, де продюсерська компанія «Альянс Шатро» спільно з «Кінотавром», за підтримки Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні Віктора Черномирдіна, за участі кінотеатру «Кінопалац» представляв у рамках «Російських кіносезонів в Україні» фільм «Небо. Літак. Дівчина». Глибоку пошану до кіно уже вдруге продемонструвала торгова марка «Олімп», виступивши ексклюзивним спонсором.

Радість зустрічі з Марком Рудінштейном — засновником «Кінотавра» і президентом групи компаній «Кінотавр», його надзвичайна людська чарівність, уміння спілкуватися з публікою цього разу були розкішною рамою для головного «портрета» акції — вродливої, культової, талановитої, земної-неземної Ренати Литвинової.

Любов до кіно вона успадкувала від матері, Аліси Михайлівни, хірурга за фахом. Із раннього дитинства Рената ходила з мамою на вечірні сеанси, на дорослі фільми, може, й не дуже цікаві та зрозумілі для неї, але вони зробили дівчинку справжньою кіноманкою. Вступати у ВДІК вирішила ще навчаючись у школі, але, на відміну від більшості дівчаток, які мріяли про акторську кар’єру, подалася на сценарний факультет. Вступила з першого заходу.

ВДІК давно вже зажив слави плекальні для дітей знаменитих батьків. «Дівчинка з вулиці» Рената Литвинова належала до «випадкової меншості». Манірні інтонації та картинна пластика — людська сутність Ренати, яка вміє насолоджуватися життям, працею, спілкуванням із людьми. Кіра Муратова вважає її «своєю акторкою» і любить як сценариста. Олександр Мітта, одного разу знявши Ренату у фільмі «Тайговий роман», підкреслив, що не зніме більше жодного фільму без Литвинової, у якої є шанс стати міжнародною зіркою. А Сергій Соловйов, із яким Ренату пов’язує давня дружба, підкреслює її силу і таємничість, таємницю, що нею «вона не збирається ні з ким ділитися». Нещодавно Рената закінчила роботу в картині знаменитого Грінуея. Має намір розпочати постановку власного фільму, пише, кохає, живе повним життям. Незрозуміло лише, де час бере на все, що робить.

У нас з’явилася можливість трохи підняти завісу цієї таємниці, не намагаючись втручатися в особисте життя Ренати, яке вона старанно оберігає від чужих очей.

— Ренато, як у ситуації загальної рівності виросла така екзотична квітка? Чи доводилося відстоювати себе, боротися?

— Адже народжуєшся всупереч усьому. Я не знаю легких шляхів. А ось екзотична я квітка чи ні — не аналізувала.

— Жінка — істота цільна і зазвичай присвячує себе чомусь одному: вона мати і дружина, вона в бізнесі, вона пише, вона акторка. А у вас — поліфонія. Це навмисне вибудуваний ланцюжок чи існують пріоритети?

— Ну чому ви мені хочете нав’язати щось одне? Можна, я робитиму все відразу? Це умова мого щастя. Звісно, може, й не виходить бути по максимуму скрізь, але я намагаюся. Не хочеться бути лише сімейною жінкою і лише в побуті. Люди дуже схильні до деградації. Людина без праці деградує, тому не можна зупинятися. Для мене це дуже важливо — працювати. І ніяку роботу не вважаю чорною або не чорною...

— Ви пишете, зайнялися режисурою, ви акторка... Не можете нікому довірити своїх задумів?

— Щоб зробити справу, ладна докласти максимум. Якщо відчуваю — можу більше. Навіщо ж себе стримувати? Не могла б — не робила б.

— Колись Кіра Георгіївна Муратова сказала, що акторку Ренату Литвинову відкрила і зробила вона...

— Так, безумовно. Вона в мене повірила. Я непрофесійна акторка. Не вважаю себе акторкою. І не можу працювати лише акторкою, оскільки кожна зйомка мене спустошує повністю.

— Професійні актори скидають із себе екранний чи сценічний образ, не переносять його в життя, у повсякденний побут. А на ваше життя впливає те, що ви робите на знімальному майданчику?

— Абсолютно не впливає. Я не можу себе заощаджувати на знімальному майданчику, викладаючись повністю. У побуті — ні. Кіра Георгіївна мене відкрила як акторку. Це було дивовижно. Була така дівчина-сценарист, і раптом у мені запідозрили акторський талант. Усі актори кажуть, що я поза професією.

— Що, на ваш погляд, професія і поза професією?

— Для мене це абсолютна загадка. Мені, наприклад, смішно, коли актори грають на крупних планах, масштабно, технічно. Коли видно техніку — для мене це поза професією. І буває дуже часто, коли всередині порожньо й прикриваються такою технікою. Йдуть штампи. Але кожній людині в житті потрібно закритися, ось вони й прикриваються. Мені здається, що гарно так, як роблю я.

— Ви потрапили в «акторську тусовку», яка за своєю природою недоброзичлива, там кожен захищає і відстоює себе. Якщо немає образу, флеру, дуже легко померти від недоброзичливості, кривд. Хіба можна бути настільки відкритою, показувати найпотаємніші куточки себе?

— Розумні люди ставляться до людської заздрості інакше. Я з нещасть, з випробувань узяла багато хорошого.

— У якому сенсі?

— У мене є теорія — випробування сильну людину зміцнюють. Намагаюся бути сильнішою, загартовуюся.

— За своєю людською природою ви ближчі до романтичного типу, ідеаліста чи раціо?

— Мені подобається в собі усе одночасно.

— Ви вірите в сьогоднішнього глядача й у сьогоднішнього читача?

— Я проходжу якусь межу в 30 років — зачаровуюся людьми. Раніше була критичніша до них. Ставилася так, ніби я не людина. Зараз ніби сама «олюднююся». Я їх люблю, а раніше вони мене дивували, здавалися мені загадковими. Тепер знаю — люди бувають різні. Є і хороші, і погані.

— Віра Сторожева, режисер картини «Небо. Літак. Дівчина», категорично заперечує, що фільм цей — ремейк відомої стрічки Георгія Натансона. Ви теж?

— Гарне слово, навіщо від нього відмовлятися? Але фільм абсолютно інший вийшов. Просто Віра боїться прив’язувати одне до другого. Вона ту картину спеціально й не переглядала. Я не відмовляюся від свого дитячого зачарування Дороніною.

— Що було спочатку — дружба з Едвардом Радзінським чи ідея перекроїти по-своєму його п’єсу?

— Ми були знайомі. Потім я раптом зрозуміла, що мушу взяти в нього права на «104 сторінки...». Написала якийсь текст, віддала йому, він був шокований. А потім прочитав удруге — сподобалося. Сказав, що дасть права на екранізацію, коли я гратиму головну роль. Він мій друг, дуже тонка людина. Мені здається: коли людина створила щось масштабне, планетарне, вона не барахло. Про Радзінського говорять різне. Але багато говорять і про Мордюкову. Коли ми зустрілися на зйомках, я була вражена — не бачила акторки розумнішої, тоншої, магічнішої, більшої. Такий же мудрий і дивовижний Едвард Радзінський. Хоча про нього відгукуються негативно. Це така несправедливість, яка переслідує людей успішних.

— Він давно вже не пише ні для театру, ні для кіно, ні для телебачення... Ви не надихнули його на «повернення до витоків»?

— Я з ним розмовляла по телефону, коли він був в Америці. І він зронив фразу, що треба б усе кинути й писати для мене.

— Давайте поговоримо про вашу режисерську роботу — документальний фільм «Немає смерті для мене»...

— Це геніальна картина. Оскільки там знімалася Нонна Мордюкова. І вона сама мені сказала, що це її найкраща роль. Мені здається, це жінка, яка вітер із півночі може змінити на південний. Сама поява Нонни Вікторівни в кадрі виправдовує існування решти акторок у світі. Вона вносить велике в поняття «актор». Можна говорити, що це професія блазня, що вона від лукавого, але така акторка, як Нонна Вікторівна, вносить особливий сенс у професію. Це її божественна сила.

— Чому було вибрано саме таку форму — кіноновел, чому саме ці акторки?

— Як завжди, спочатку майже випадково... Із Окуневською я товаришувала свого часу. Нонну Вікторівну страшенно любила. Віра Васильєва — дуже світла людина. (Про неї теж дуже багато гидоти чула. Але це все міф.). Тетяна Самойлова — образ із дитинства.

— І Лара — героїня з вашого дитинства. До речі, чим вас не влаштувало ім’я, дане своїй героїні Радзінським?

— Образ Лари ідеальний. Сама хотіла б бути такою жінкою, але мені це недоступне. А в імені спроба «зашифрувати» себе — Рената Литвинова, Ре-Ли. Ле-Ри, Ла-ра. Вона така правильна у Радзінського. А в мене абсолютно асоціальна.

— Скажіть, багато тих, хто пише, кажуть, що вони надихаються від літератури. Що для вас важливе, які орієнтири?

— Літературні пріоритети у мене не змінюються. Гоголь, Толстой, Достоєвський, Бунін, а далі — Томас Манн. Зараз страшенно люблю читати мемуари.

— А з сучасної російської літератури вас щось зацікавило?

— Покоління тридцяти-п’ятдесятирічних не заворожує. Бродський, Платонов дуже гарно пишуть... Читаю молодих авторів до 25 років — вони пишуть якоюсь дивною, чарівною, дуже гарною російською мовою. І для мене це дуже важливо. Отримую задоволення від прекрасної мови.

— А мова Акуніна?

— Акунін зібраний із багатьох авторів. Це такий постмодернізм у літературі. Я до нього дуже добре ставлюся. Але це белетристика. Коли читаю молодих невідомих авторів, бачу якісь відблиски Платонова, Лєскова... Хтось із них залишиться, хтось ні. Молодість потрібно пережити як щеплення, перехворіти. Це дуже складний період.

— Професія письменника потребує самоти, відмови від мирської суєти, акторська ж — навпаки. Як вони у вас уживаються?

— Самотність — це велика проблема. Це водночас дуже легко і дуже важко. Самотність — пристановище егоїстів. Ось, приміром, Шукшин не був ні егоїстом, ні одинаком. Писав на кухні видатні речі. Талант передбачає якусь незручність, дискомфорт.

— А як же Михайло Булгаков, який подарував Майстру можливість творити, не турбуючись про хліб насущний?

— Це дуже коротка мить. Мрія...

— А як же публічність іншої професії?

— Я маю намір перестати багато зніматися і вділятиму свій час лише чомусь вартісному. Вважаю, що мій справжній успіх криється в літературі. Всі знайомі літератори говорили мені, що коли прочитаєш мої тексти, розумієш — решта, що ти робиш, мала частка того, що ти можеш робити.

— Коли ви почали писати?

— По-справжньому — курсу з третього. Коли вступала у ВДІК, писала простими реченнями. А потім мені сказали, що я не сама написала свої вступні роботи, оскільки з третього курсу в мене начебто вселилася інша людина. Мені казали, що пишу не по-російськи.

— Є люди, котрі пишуть, а потім дуже довго просувають свій твір у життя. І на це йде набагато більше часу, ніж на саму творчість. А ви самі займаєтеся промоцією чи у вас є літературний агент?

— На мене ображаються багато редакторів, ніколи зробити книгу, а пропозицій маса. Зараз в «Искусстве кино» має вийти моя повість.

— У вас є маленька дочка Уляна і є певне творче напрацювання. Що було б не соромно Уляні показати, передати з цього напрацювання?

— Інколи думаю: «Боже, нічого показати!» Може, кілька фотографій, кілька фраз. Таке в мене до себе ставлення. Колосальний досвід — зйомки у Пітера Грінуея, але там такі шокуючі тексти... Він на мене дуже велике враження справив. Я там знімалася разом із кількома нашими акторками — Кристиною Орбакайте, Ларисою Гузєєвою — вони грали мій почет. Я грала аристократку. З акторками знімали мене — неакторку. Це, напевно, боляче.

— Фільм «Небо. Літак. Дівчина» брав участь у конкурсі «Нові території» на Венеціанському фестивалі, де дуже складно себе показати. Як ви вважаєте, ваш фільм — для фестивалю чи для людей?

— Для людей. Знаєте, для мене дуже важливо зробити картину, з якої не йшли б люди. Стояло завдання — зробити просто, але геніально.