«Пробачити, але… не забути!» Лист здалеку — від письменника Амоса Оза

Моїм гідом у меморіалі пам’яті жертв Голокосту Яд-ва-Шем 2009 року був один із найвідоміших перекладачів з івриту, професор російської мови та літератури Єв­рейсь­кого університету в Єрусали­мі Віктор Радуцький. З паном Ра­дуцьким ми познайомилися за кіль­ка років до того, в Києві, на одній із книжкових виставок. Зав’я­залося багатолітнє листування.

Після відвідин Яд-ва-Шем у нормальної людини відбувається тривалий збій світовідчуття і параліч усіх рецепторів радості. Із лабіринтів жаху ти виходиш розчавлений малістю людини перед оком Ненависті. Можливо, саме через це після шестигодинного ходіння «пеклами минулого», зафіксованого у цьому комплексі, зворушений, як і я, професор відвіз мене в зелену зону Єрусалима - Земельний фонд: мій тодішній стан реально потребував лікарів…

Там, серед шуму сосен і гонитви мурах, міститься могила всесвітньо відомого піаніста Артура Рубінштейна. Але яка то могила: у формі піаніно. Ходиш чи сидиш на білих клавішах - і, о диво! - думаєш не про смерть, а думаєш про життя.

І ось саме там, на дивній білій могилі Рубінштейна, у час величезного емоційного потрясіння і фізичного сум’яття, ми вперше заговорили з п. Віктором про одного з моїх улюблених сучасних письменників - Амоса Оза.

Нагадаю, що Амос Оз - сучасний ізраїльський класик (1939 р.н.), основний претендент на Нобелівську премію 2009 року. Учасник арабо-ізраїльських воєн 1967, 1973 рр., пізніше - діяч антивоєнного руху за примирення між двома народами. Професор університету Бен-Ґуріона в Беєр-Шеві. Твори перекладені 38 мовами світу. Наго­роджений президентом Франції орденом Почесного легіону. Лау­реат премії Ізраїлю з літератури, премії Гете та премії ім. Бялика. Його роман «Мій Міхаель» за версією Міжнародної асоціації видавців увійшов до списку ста найкращих романів ХХ століття. Амосу Озу належать слова: «Навіть вимушена окупація - розбещуюча окупація».

…Отже, з’ясувалося, що мій гід і є отой пречудовий перекладач, завдяки якому Амос Оз приходить до російськомовного читача, і до мене зокрема.

Відтоді ми пінг-понгом і за посередництва професора Радуцького дізнаємося одне про одного з листів - я про Оза, він дещо про мене… А коли в січні ц.р. міліцейське відомство Могильова отримало директиву української Генпрокуратури також «ознайомитися» з моєю творчістю, реакція Амоса Оза настала миттєво: він був дуже стурбований ненормальністю ситуації і питав, чим може допомогти, ба більше - пропонував при потребі прихисток. Тоді ж він висловив бажання поспілкуватися зі мною під час моєї чергової поїздки до Єрусалима. На щастя, це запрошення залишається актуальним, але на один мій лист, який вийшов за рамки розмови про літературу, Амос Оз відповів дуже докладно, хоч і з великим запізненням. Він не знав, звісно, якою вчасною й актуальною є звістка від нього: моя наступна книжка називається «Армагеддон уже відбувся».

Отже, епістолярій…

«Минуло чимало часу відтоді, як я отримав Вашого чудового листа, що зігрів моє серце. Я жалкую, що відповідь моя трохи запізніла, я був занурений у написання книжки (мовою моїх домашніх - «наглухо закритися в підводному човні»), через те мені не вдавалося відповідати на листи впродовж досить тривалого часу.

Віктор Радуцький, дорогий мій друг і чудовий перекладач моїх книжок російською мовою, який багато розказав мені про Вас і Ваші книжки, сидить поруч і записує…

Воістину, у мене є українське коріння. Мій батько народився в Одесі, а мама - в Рівному. В моєму дитинстві я чув багато розповідей про Україну - про її поля, безкрайні простори, про її степи, про суворі зими, про квітучі весни, про чудове літо…

Потім у моє життя увійшов Микола Гоголь, його описи України, української природи, Дніпра, запорозьких козаків, жителів хуторів і маєтків. М.Гоголя я вже читав, зрозуміло, івритом, як «свого»: у мене з ним «спільна» країна - Україна…

А тепер я відповім на Ваші запитання.

Ви запитуєте, чи відтворена новітня історія людства в сучасній художній літературі, світовій та ізраїльській. Чи цікавить сучасного читача історичне тло як таке, чи читача цікавлять тільки вчинки і почуття героїв книжки поза історичним тлом?

Правда полягає в тому, що неможливо розділити, розмежувати, відірвати одне від іншого. Ні про що неможливо написати, не переповівши про історичне тло. Нема розповідей, які відбуваються поза часом і простором, окрім тих випадків, коли це було особливим задумом автора.

«Час» і «Місце» - невід’ємні складові будь-якої розповіді.

А похідними цього «Часу» і цього «Місця» є «Часи» минулі й наступні, а також «Місця» сусідні.

І «Час», і «Місце» - в широкому значенні цих понять - неодмінно присутні в будь-якій оповіді.

Цікаве Ваше запитання про історичні образи окремих народів чи окремої людини: наскільки можливе подолання, прощення таких образ посередництвом мистецтва?

Я думаю, що це - цілком можливо, але до певної міри. Наша спроможність прощати аж ніяк не безмежна. Але я завжди проводжу чітку межу між «пробачити» і «забути». «Пробачити» - це одне, але «забути» - це зовсім інше.

«Пробачити» - ми повинні, а ось «забути» - нам категорично ЗАБОРОНЕНО. Якщо забудемо, то втратимо і наше минуле, і нашу особистісну самоідентифікацію.

Адже ви пам’ятаєте: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, забудь мене, деснице моя». (Мій друг Віктор нагадує мені, що Псалом, з якого я наводжу ці відомі всьому світові рядки, блискуче переспівав український національний поет Тарас Шевченко.)

Але одна обставина в долі та історії мого народу, як я це бачу, незаперечна: євреїв, моїх сучасників і ровесників, життя нагородило і тим, про що ніколи не варто забувати, і тим, що, можливо, треба пробачити.

Біль і страждання, пережиті поколінням моїх батьків і у Вашій країні, шановна Маріє, і в інших країнах, які спричинили багато народів, назавжди врізались у народну пам’ять. Ні стерти це, ні забути - неможливо.

…Але треба спрямувати наш погляд у майбутнє.

Спробувати побачити наше «Завтра».

Спробувати зрозуміти, чи зможуть біди і жалі, пережиті «Вчора», забезпечити нам краще взаєморозуміння в наступаючому «Завтра», щоб не повертатися до того, що робили ми в минулому. У це я вірю.

Вірю, що історичні образи - чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини - завжди були і будуть темою для літератури.

Але чи загоює література образи?

З цього приводу існують різні думки, однак особисто я схильний думати, що література сприяє тим, хто сам для себе вирішив подолати свої образи…»

Ви питаєте, чи достатньо в модній нині світовій літературі психологізму? Чи не відстає література, чи не відстають письменники в освоюванні проблем психології людини ХХ століття?

Це примусило мене замислитися.

Правду кажучи, неможливо дати однозначну відповідь на Ваше запитання, тому що література - вона багатогранна, це величезний корпус текстів, багатий найрізноманітнішими відтінками, і неможливо дати тільки одну відповідь, яка могла би охопити все, що відбувається у світовій літературі, чи, для прикладу, тільки в літературі ізраїльській.

Явища, які відбуваються у світовій літературі, - до речі, і в нашій ізраїльській літературі, - надзвичайно обширні, глибокі, різноманітні, іноді - полярні!

Але я переконаний, що література - це універсальний, безкінечний людський досвід (і експеримент, і випробування) в усіх глибоких смислах цього слова.

Література - це спроба зрозуміти наші глибини. Зрозуміти, звідки ми прийшли і куди ми йдемо, зрозуміти, що трапилось із нами, що ми пережили, і що пережите сотворило з нами. І наше намагання зрозуміти, осягнути базується, на мою думку, і на співчутті, і на відомій частці гумору, але головне - і понад усе - на непідробній цікавості, на допитливості у кращому розумінні цього слова, на жадібному прагненні пізнати істину.

Я вірю, що жадоба знань, допитливість - це насамперед якості моральні. Я вірю, що людина цікава, допитлива, безпереч­но, відрізняється від людини, яка цими якостями не наділена.

Вірю, що людина допитлива, цікава, запитує себе: «А що вчинив би я, коли б опинився на Його місці? Як вчинив би я, коли б опинився в ситуації, в якій опинилася Вона?»

Схожі питання - правильний шлях до того, що людина, котра їх формулює, навчиться розуміти свого ближнього, поставиться до нього з більшою симпатією. Ось чому я вважаю, що жадоба пізнання, цікавість - якості моральні.

Ви кажете, що вплив науково-технічного прогресу на особистість - руйнівний, що технічно-технологічний прогрес надзвичайно згубно діє на особистість людини…

Не можу цілком погодитися з Вами, хоча поділяю тривогу з приводу згубної дії на людську особистість окремих аспектів технічно-технологічного прогресу.

Технологія - це інструмент. І все залежить від того, що з цією технологією роблять, у чиїх руках вона перебуває.

Я не думаю, що в технології як такої є руйнівний вплив на людей. Руйнівні сили були в руках людини і до епохи розвинених технологій. Жорстокість була в руках людських до того, як світ оволодів технологіями, які Ви вважаєте руйнівними.

Нестримне дикунство проявлялося і людиною, яка тримала в руках ломаку, а не клавіатуру комп’ютера. І все це існувало у світі як невід’ємна складова людського буття задовго до того, як були відкриті найбільш неймовірні, приголомшливі технології, котрі дали в руки смертоносну зброю, що вдосконалюється з кожним роком.

…Однак сили, які ми повинні зрозуміти, пізнати і приборкати, - це сили Зла, що є в нас самих, сили Зла, що гніздяться в серці людини, і від сплеску цих сил ніхто не застрахований.

Поле боротьби між Добром і Злом - наші серця.

Добро ніколи не буде посилатися на Зло, утверджуючи свою правоту. А ось Зло, намагаючись виправдати себе, обо­в’язково зішлеться на те чи інше Добро, яке буде результатом нібито тимчасово заподіяного Зла.

На жаль, і Вашому, і моєму народам ця позиція Зла відома на моторошному особистому досвіді, коли в ім’я вселенського Добра творилося страхітливе Зло…

І все ж вірю, що Добро в людині - непереможне.

У цьому спасіння.

І особлива сила літератури - уміння бачити національне життя «зсередини» і «зовні» одночасно. Бачити національне життя «зсередини» в найбільш інтимному й інтенсивному аспектах, але й бачити його «зовні» - саме так, як бачить його решта.

З гумором, з іронією, подеколи - з певною часткою здорових сумнівів, із нещадною самокритикою.

І якщо ці компоненти - це і є складові творчості «серйозного», як Ви пишете, письменника, то вплив його, безумовно, і просвітницький, і творчий. І ще нікому не зашкодила нещадна само­критика. В нашій івритській літературі ця традиція обов’яз­кова ще з біблійних часів і до наших днів.

Цю самокритику завжди супроводжував гумор як один із аспектів самокритики, гумор, що допомагав вижити народу у тяжкі часи, що тішив у часи більш спокійні. Тут, я думаю, і євреї, і українці відомі своїми досягненнями в царині гумору, який, на мою думку, всебічно розкриває національний характер…

Запитуєте, чи актуальний для мене процес руйнації моїх ілюзій дійсністю.

І я відповім так: безумовно, актуальний, так само, як актуальний він для кожної людини. Життя - це процес руйнування ілюзій нових, тих, що прийшли на зміну колишнім. Наші сили і можливості з леліяння ілюзій нічим не поступаються напору життя, яке ці ілюзії й руйнує. Однак варто зруйнуватися одній ілюзії, як на її місці неодмінно виростають нові ілюзії, наче голови драконів, зрубані мечем героя. Така вона, трагікомічна гра життя: ілюзії розцвітають і руйнуються, розцвітають знов. Але знов руйнуються, і процес цей безконечний!

Мені би хотілося побувати в тих місцях, де народилися мої батьки і… побачити їх такими, якими вони були у дні дитинства і юності моїх рідних, а не такими, якими ці місця є тепер. Сьогодні - це надгробний пам’ятник моїм батькам, що вже відійшли, моїм близьким, усій моїй розгалуженій сім’ї, яка жила на українській землі, тим, хто розтерзаний, убитий там.

На жаль, навіть найдальших родичів не залишилося у мене в Україні. Всі, хто, як обидва мої діди, мої батьки, не прибув в Єрец Ісраель, - загинули від рук німецьких фашистів та їхніх пособників.

Україна, яка живе в моїй пам’яті, яку я знаю з багатьох розповідей моєї мами, народженої в Рівному, і яка принесла це місто в Єрусалим, - це величезний цвинтар, це насамперед трагедія моєї родини. Але, звичайно, я з цікавістю стежу - наскільки це для мене можливо - за тим, що відбувається в Україні. І це не тільки через допитливість, через сентимент до країни, в якій жила свого часу вся моя родина, а ще й завдяки тим надіям, які, на мою думку, свідчать про майбутнє України.

Я вірю, що народ України піде шляхом прогресу, він знову «створить себе» в новій незалежній державі.

Ми просто зобов’язані говорити одне з одним. І чим інтенсивнішим буде наш діалог, тим краще складеться життя наших онуків і дітей.

Ви також запитали, чи не здається мені, що кінець світу - Судний день - уже прийшов до нас, що він заполонив усю землю, а ми - просто дійові особи в останньому дні нашої планети. Адже та інтенсивність, із якою люди удосконалюють знаряддя самознищення, - якраз і свідчить про завершальний етап Армагеддону.

Правду кажучи, немає у мене чіткої відповіді…

Все залежить від нас: ми можемо бути й останніми акторами в завершальному акті, але можемо стати й тими, хто відіграє НОВУ РОЛЬ у НОВІЙ дії. Все залежить ТІЛЬКИ від нас. Я думаю, що ХХ століття було найбільш брутальним століттям за всю історію людства. Більш брутальним, ніж епоха Чингізхана, ніж часи Ганнібала.

Немає іншого визначення ХХ століттю, крім одного - «найбільш брутальне століття за всю історію людства».

ХХІ століття тільки почалося, і це століття - арена протистояння двох сил: фанатизму і толерантності.

У фанатизму багато облич. Є мусульманський фанатизм, є фанатизм християнський, і, на жаль, є фанатизм іудейський. З фанатизмом можна зіштовхнутися я в будь-якій точці земної кулі: є фанатизм ліворадикальний і фанатизм правоекстремістський, націоналістичний і фанатизм релігійний.

Вірю, що люди, наділені почуттям гумору, люди допитливі, ті, хто зважає на оточуючих, - такі люди, безумовно, володіють імунітетом проти фанатизму.

Всім серцем вірю, що ми можемо боротися з фанатизмом і перемогти його.

Я вдячний Вам, дорога Маріє Матіос, за Ваші мудрі запитання, в яких я відчуваю справжню глибину Ваших думок, Ваших почуттів.

Я бажаю Вам і всім Вашим численним читачам усього найкращого!

Прийміть і мої теплі почуття, мої найкращі побажання, які я посилаю із розпеченого сонцем Араду, мого міста в пустелі, в Негеві, в Ізраїлі.

Амос Оз. 2011 рік»