ПРО ТИХ, ХТО НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ 10 РОКІВ ТОМУ БУЛО ЗАСНОВАНО ФУНДАЦІЮ «МАРТИРОЛОГ УКРАЇНИ»

Кажуть, що справжні інтелігенти: діячі мистецтва, науки, культури, — завжди в опозиції до правлячого режиму. Навіть коли самі вони вважають себе непричетними до політики — про їхню опозиційність режим згадує сам.

153 коротких есе про трагічні долі українських письменників, які стали жертвами сталінських репресій, увійшли до поминальника «З порога смерті». Книга побачила світ у 1991 році завдяки ретельній архівній праці письменників і журналістів — членів комісії СПУ «Меморіал», очолюваної письменником Олексою Мусієнком.

Це був лише початок роботи. Перед заснованою 31 березня 1992 року благодійною фундацією «Мартиролог України», яку теж очолив
О. Мусієнко, стояло ширше завдання: згадати жертв усіх каральних режимів, які свого часу панували в Україні: від царських і австро-цісарських репресій, білого та червоного терору — до гітлерівської окупації, хрущовської «відлиги», брежнєвського «застою». І не лише письменників, а й діячів культури та науки, журналістів, жінок, дітей, які втратили батьків... За десять років «Мартиролог» підготував двотомник «Олтар скорботи», матеріали до жіночого мартиролога «Тернова ружа» і поминальника української журналістики, випустив у світ книгу «Чорні тюльпани», де пом’януто українців, котрі загинули в Афганістані.

Планів було більше, ніж матеріальної можливості їх реалізувати; втім, здійснювалася ця невдячна і психологічно тяжка праця практично на ентузіазмі. Але в останній день лютого нинішнього року головного ентузіаста справи — Олекси Григоровича Мусієнка — не стало.

Олекса Григорович Мусієнко

(25.02.1935 — 28.02.2002)

Народився у селі Велика Павлівка Зіньківського району на Полтавщині. У роки сталінського терору втратив усю родину: батько, мати, дід, старша сестра і чотири дядьки були репресовані. Опинився у спецпатронаті для дітей «ворогів народу».

Закінчив школу з золотою медаллю, вступив на перший набір факультету журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. Закінчивши навчання з червоним дипломом, пішов у газетну журналістику, був редактором газети «Київський комсомолець», потім працював у видавництві «Радянський письменник». Написав у співавторстві з Іваном Головченком історико-документальні романи «Золоті ворота», «Чорне сонце», «Білий морок», «Голубий берег».

Перебував на посаді секретаря приймальної комісії Спілки письменників, а згодом зайнявся виключно творчою роботою, видав книжки «Багряна вежа», «Перевал», «Спалах», збірки есе «Пересвіти», «Український етноцид». У 1990 році очолив комісію СПУ «Меморіал», а з 1992-го — фундацію «Мартиролог України».

«Сотні людських трагедій пройшло через його руки»

— Він несподівано помер, — розповідає вдова Олекси Мусієнка Галина Петрівна. — Того вечора наша дочка повернулася з відрядження і подзвонила, що вона вже в Києві. Я зайшла до нього в кабінет, сказала: «Оксанка вже вдома, не хвилюйся, лягай спати». Він відповів: «Усе, скоро ляжу». О пів на сьому ранку я виявила, що його вже немає.

Лікарі сказали, що в нього згоріло серце. Я думаю, це пов’язано з тим, що він весь час працював з дуже тяжким матеріалом. Він не писав про те, як цвітуть троянди і хто кого кохає. Сотні людських трагедій пройшло через його руки.

— Тато пішов із життя передчасно, йому щойно виповнилося 67 років, — Оксана Олексіївна, розповідаючи про батька, досі не може втримати сліз. — На його похоронах один письменник сказав: «Він з собою забрав зиму». Це правда: його ніколи не полишала зима в серці, пов’язана з його дитинством.

Він часто подумки повертався до тих часів. У два роки залишився сиротою, а коли йому було шість із половиною рочків, почалася війна. Діти зі спецпатронатів були кинуті напризволяще. Взимку 41-го ці дітки, нікому не потрібні, гуртувалися в зграї і шукали якусь можливість прожити. З тих часів у батька під серцем залишився шрам, бо коли дітей проганяли від поїздів, його штрикнули багнетом. Як він вижив — невідомо. Може, це була одна з причин, що в нього не витримало серце.

Я одному дивуюся: як батько не озлобився. Він мав сили вірити в людей, хоча його все життя зраджували, часто наближені до нього люди. Він ніколи ні перед ким не виправдовувався, він просто йшов. Писав книжки, а з 1992 року знайшов себе, зайнявшись «Мартирологом України». Він казав, що книжки ще напишуться, а людей, яких не стало, ніхто не згадає, бо це неприбуткова справа, яку можуть робити тільки ті, в кого болить щось у душі.

Докладніше про те, як виникла ідея створення «Мартиролога», розповідає Галина Петрівна Мусієнко:

— Коли мій чоловік зрозумів, що ніколи вже не піде служити, щокроку зустрічаючи зраду і нещирість, він вирішив останні роки життя присвятити тому, щоб донести до нашого народу імена знищених: починаючи від білого терору і до брежнєвського. Бо інколи нас попрікають, що в Україні немає літератури, мистецтва, кіно належного рівня. Олекса Григорович хотів показати, що тому є глибока причина: цвіт української нації планомірно викорінювали. Він говорив, що відчуває величезний борг перед своїми батьком, дідом, дядьками, сестрою, яких знищили.

В архівах він знайшов справу свого батька. Знайшов фотографію, зроблену в тюрмі, — з порваними вухами, розбитим обличчям — і вона весь час стояла у нього в кабінеті біля книжок. Я питала: «Навіщо ти ставиш цю фотографію?» — «Тому що, дивлячись на батька, я розумію, що повинен, навіть не маючи підтримки, зціпити зуби і зробити все для увічнення пам’яті тих, хто безвинно загинув».

Він підібрав колектив письменників, журналістів, істориків, які працювали фактично за добре слово. Спочатку складали списки — через знайомих, через архіви. Після виходу першої книжки «З порога смерті» на адресу «Мартиролога» надійшло багато листів: не згаданий такий-то письменник. Олекса Григорович давав завдання своїм «однокашникам» з «Мартиролога», вони надсилали листи до СБУ, щоб отримати доступ до архівів. Писалися есе, і всі вони лягали на стіл мого чоловіка, який дуже детально їх редагував. А багато есе написав особисто.

За сприяння Міністерства оборони було видано книжку «Чорні тюльпани» — поминальник українських хлопців, котрі загинули в Афганістані. Ця книжка не підлягає продажу, вона через військкомати розсилалася близьким загиблих в усі міста і села України.

Двотомник «Олтар скорботи»: перший том — поминальник письменників, другий — діячів культури, — фактично вже готовий. Якщо у попередній книзі письменників було 153, то тепер їх буде 365. Ми з Галиною Каплюк, аспіранткою Київського університету, мусимо звірити, хто з авторів есе живий, а хто вже помер, і зазначити це у книзі. Адже том, присвячений письменникам, був готовий років два тому. Олекса Григорович хотів видати обидва томи разом, і воно лежало. Потім не було коштів на видання: йому обіцяли допомогу і там, і тут, але обіцянки залишалися обіцянками. Я гадаю, місяців через два цей двотомник буде готовий до друку. Залишиться тільки знайти фінансування.

Ще були плани зробити мартиролог науковців, а також дітей, батьки яких були знищені. Окремо — мартиролог «Тернова ружа», присвячений незаслужено покараним і знищеним жінкам, — він уже на 80 відсотків готовий. Ще — мартиролог журналістів, він зроблений відсотків на 60.

Я сподіваюся, що люди, які займалися цією справою безкоштовно, не відійдуть від неї, не зрадять ідею. Доведеться і мені докласти багато зусиль, бо треба зв’язатися з тими людьми, перереєструвати «Мартиролог», поставити когось на його чолі. Олекса Григорович був унікальною людиною: він жив цим. Може, й знайдеться друга така людина, не знаю. Але я думаю, що справа буде завершена.

Після «Мартиролога» Олекса планував обов’язково написати про своє дитинство, про батьків, про голодомор в Україні, про 37-й рік. Я йому казала: «Льошо, побережи себе. Хай напишеш — знайдемо ми кошти на видання чи ні — для внуків, для правнуків, хай буде пам’ять». Він збирався. Він не планував помирати.

«Він віддав мені всю душу»

Оксані та її матері залишився величезний архів, розібрати який поки що бракує фізичних і моральних сил. А ще — спогади. Не лише про «письменника і громадського діяча», як пишуть у некрологах, а перш за все про людину, чоловіка та батька.

— Одного разу під час застілля він жартома сказав, — згадує Галина Петрівна, — «Оксаночко, я п’ю за тебе все гірке, щоб тобі залишилося лише солодке». Усе життя він керувався цим принципом. Він не вмів сюсюкати, але дуже любив Оксану. З трьох років почав її привчати до історії, читав їй міфи і легенди Стародавньої Греції. Коли дочка трошки підросла, почав їй багато розповідати з історії України: про козацтво, про гетьманщину — в нас було дуже багато літератури цього плану.

Олекса був вимогливим батьком. Він навіть міг картати її за те, що вона некрасиво пише, і зараз Оксана має дуже гарний почерк, який не відрізнити від батькового. Він добре малював і переймався тим, щоб вона теж малювала. Ходив з нею в театри. Нашій онучці зараз вісім років, він і її водив по Києву, розповідав його історію. І все мріяв: ось Галочка підросте, і ми почнемо з нею ходити в театри.

Він дуже турбувався про те, щоб Оксана виросла освіченою людиною і громадянином. Я пам’ятаю, коли вийшла стаття Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», донька була ще малою, але він однак читав їй цю статтю.

— На першому курсі, — продовжує Оксана, — коли у 83-му році я розповіла на семінарі про колективізацію, про голодомор в Україні, про людей, яких тут загинуло понад шість мільйонів, стояло питання про виключення мене з комсомолу і відрахування з інституту. Я подзвонила з Москви додому і батько одразу спитав: «Що в тебе сталося?» Він завжди відчував, коли в мене щось траплялося.

Мені пощастило зустріти в житті справжнього чоловіка — мого батька. У свята він завжди встане зранку, принесе квіти. Сильний, мужній. Він завжди допомагав людям: влаштуватися на роботу, видати книжку, отримати гонорар, вступити до університету. А мені казав: «Єдина людина, якій я ніколи не допомагав, — це ти. Ти можеш сама». Ці слова — «ти можеш сама» — стали для мене життєвим девізом.

Я можу довго згадувати різні епізоди. У дитинстві всіх нас ображають, немає нічого жорстокішого за дитячий колектив. Я говорила батькові: «Я їх поб’ю». Він відповідав: «Не бий. Примусь себе поважати». — «Як?» — «Вчися краще за всіх. Примусь поважати твою голову. Коли ти будеш їм потрібна, вони самі тебе захищатимуть». І справді, хлопці мене захищали. Мені завжди було комфортно в чоловічому колективі. І захоплення в мене були чоловічі: я змалку ходила на шахи. Пам’ятаю, найкращим подарунком на Восьме березня для мене було, коли я в одинадцять років виграла у батька в шахи. І тепер ці «шахи» потрібні мені щодня, бо постійно мусиш робити свої кроки у партії, яку грає з тобою доля.

Зараз я вкотре перечитую його книги. Батька вже немає, тому можу сказати: нечасто мені траплялися такі твори, а читала я дуже багато. Для мене існує один неперевершений новеліст — Цвейг. Я б сказала, що батько — Цвейг української літератури. В нього є душа у кожному слові.

У його книзі «Золоті ворота» є слова про те, що люди — як зорі, що падають. Вони згорають, і на Землі нічого від них не залишається. І лише дуже небагатьом вдається залишити по собі слід. Мені здається, батькові це вдалося.

Коли мені було років три-чотири, він співав мені пісню, яку сам склав:

Моя донечко маленька,

Я віддам тобі всі сили,

Я віддам тобі всю душу,

Лиш була би ти щаслива…

Мені здається, в цих словах — усе його ставлення до мене. Він мені віддав усю душу, все, що міг.

Тато дуже боявся за людей, яких любив. Він дуже багато працював в архівах, бачив, що робили з людьми у катівнях, і мимоволі починав дивитися на цей світ з острахом: що чекає на його близьких. Він сварився, що моя донечка дуже тремтить за мамою, бо рідко її бачить. Казав мені: «Не прив’язуй надто до себе дитину. Сильна любов — це сильна радість, але і дуже сильний біль».

Тепер я це розумію.