Про Ріхтера без ретуші. Чи стане великий музикант «великим українцем»?

Сьогодні активно піариться новий проект Савіка Шустера «Великі українці» — про «найкращих із кращих» представників своєї батьківщини... І чомусь із сумом подумалося: навряд чи до цього «чарту великих» додумаються внести постать, яка випадає з усіх рейтингів та умовних контекстів — геніального Святослава Ріхтера. Народився в 1915 році в Житомирі, а з 1916-го до 1941-го разом із батьками проживав в Одесі (там він формувався, відточував свій дар, усупереч важким реаліям, які його оточували).

Зрозуміло, подій із ріхтерівської долі сюжетно вистачило б не на одну високу драму. Та й весь його одеський період було свого часу піддано такій собі «пластичній операції»: щось загубили, щось забули, намагалися було навіть посварити з містом... Парадокси ріхтерівських сюжетів навіть у хроніках останніх років дуже симптоматичні. Нагадаю, що ще в 2005 році було знайдено мармурову скульптуру Ріхтера (автор М.Цвєтков), котра 17 років (!) валялася в сараї в Яготинському музеї Київської області... І якоїсь миті навіть культчиновники злякалися цього кричущого факту. Але згодом всі спроби передати цю скульптуру в Одесу, щоб встановити її біля оперного театру — так і не увінчалися успіхом. Ця тема просто не пріоритетна для виконавчої влади. І Ріхтер (а вже десять років минуло, як великий музикант залишив цей світ) для багатьох і досі «чужий серед...»

Таємницю генія приховує одеська аура?

«Про мене кажуть і пишуть такі небилиці, таку нісенітницю, що я запитую себе, хто міг усе це вигадати», — скаржився С.Ріхтер Б.Монсенжону в його знаменитому фільмі «Нескорений Ріхтер».

Та коли вчитатися в публікації за десять років, які минули після відходу маестро з життя, то стає очевидним, що і нісенітниці, і небилиці продовжували множитися в заданому напрямі.

Особливо, якщо публікації «приурочені» до дат і подані в конгломераті «підігрітих» фактів. Але це ще півбіди.

Буває й так, що публікується мікст фактів, як це було зов­сім недавно в одній із київських газет, де автор проголосив: одеська «аура розкриває таємницю Святослава Ріхтера, про існування якої багато хто досі не знає...».

Непогано б довідатися, про яку «ауру» йдеться. І що про неї думає автор, стверджуючи, що «барельєф із факсимільним підписом Святослава Ріхтера, зроблений із бронзи, встановлено на стіні Пасторського будинку»? Схоже, що подана «одеська аура» з такої ж «бронзи», що й ріхтерівський барельєф.

«Блокада» колишніх взаємозв’язків, що зависла незримо: Ріхтера з Одесою й Одеси з Ріхтером, прорвати яку не вдавалося і після його відходу в 1997 році, продовжує існувати. Спроби його співучениці й друга по Одесі та Москві, по класу Г.Нейгауза, професора Одеської консерваторії, відомої української піаністки Л.Гінзбург, повернути Одесі Ріхтера, наштовхувалися на невидиму стіну негласного опору.

Протиріччя спалахнули знову, коли ініціативна група все ж поставила руба питання про меморіальну дошку своєму землякові, й на свої кошти, страх і ризик організувала перший «РІХТЕРФЕСТ-2002» — «Грудневі зустрічі». І обласна влада, й академічне середовище залишилися байдужими до цієї події. А керівники консерваторії чимало попрацювали, аби дискредитувати будь-якими засобами і фестиваль, і його організаторів. Це і пряма спроба зриву концерту молодих піаністів Одеси у філармонії відмовою брати в ньому участь семи учасників із 12; і демонстративна відсутність педагогів консерваторії, насамперед фортепіанних кафедр, протягом усіх десяти днів «ріхтерівських зустрічей», ухиляння від контактів із відомими колегами з українських консерваторій, які брали участь в концертах і зустрічах «РІХТЕРФЕСТУ»...

…Тож чи оцінимо, нарешті, значення Ріхтера і в Україні? І чи «прокинеться» із цього приводу «академічна Одеса»?

Не віриться, що в країні стало «менше геніїв». Питання в іншому: наскільки й кому вони потрібні...