Про неможливість любові

Уперше я покінчив з Росією одинадцять років тому. Всю зиму і першу половину весни 1992 року я провів за писанням «Московіади» — безумовно, не найкращого, але все-таки найпристраснішого з моїх романів. Діялося це на старомодно-фешенебельній і по-буржуазному затишній віллі «Вальдберта», неподалік Штарнберзького озера, в околицях Мюнхена з його механічними ляльками та багатьма іншими принадами. Геополітичний вибір, таким чином, було зроблено без особливих вагань: Захід, Захід і ще раз він. Оскільки писаний мною роман я сам означував як «роман жахів», Росія і передусім Москва мусила поставати в ньому жахливою. Вся напруга романної пристрасті, як мені здається сьогодні, виникала від зіткнення реального (західного, баварського) та уявного (східного, московського) світів. Останній, хоч і зовсім ще свіжий у моїй пам’яті, вже зазнавав неминучих авторських спотворень. Можна припустити, що я енергетично підживлювався тим контрастом.

Драматизму додавали передачі російської служби радіо «Свобода», яке тоді ще базувалося в Мюнхені. Я слухав їх переважно вечорами, спустошений цілоденними блуканнями мене і мого героя уявною та напіврозваленою Москвою. Вісті з колишнього СРСР були загалом тривожні. Божевільні інфляційні стрибки, брак паперу, електрики, сірників і борошна — для України це могло закінчитися приблизно так само, як у 1918—1920 роках. 23 лютого якась «група офіцерів Радянської Армії» проголосила відновлення Союзу. Імперія прагнула зростися знову, що зовсім не потребувало якихось надприродних пасіонарних зусиль. Іноді здавалося, що це справа кількох тижнів або й днів. Із цим слід було щось робити — я робив що міг.

Отоді я й покінчив з Росією вперше.

Удруге я зробив це під час першої чеченської війни, утретє — під час другої.

З часів першої запам’ятався виступ якогось найвищого державного силовика у програмі «Час» (в нас тоді ще показували програму «Час»). Він казав, що після взяття Грозного війна переходить у наступну стадію — партизанську. Але ми готові до такого повороту подій, запевняв він, будемо застосовувати західноукраїнський досвід кінця сорокових, там є досить багато напрацьованих нашими батьками методів.

При слові «методи» мені згадалися розповіді одного старезного московського професора-пушкініста. Наприкінці сорокових, коли він ще не був професором (але, вочевидь, уже був пушкіністом), він потрапив на дійсну службу до винищувального загону десь у Карпатах. Серед інших там була історія про «банду», що засіла в печері і люто звідти відстрілювалась, просто-таки плювалася вогнем, аж поки в бічних стінках печери не було попросвердлювано шурфи, крізь які пущено газ. Усі без винятку «бандити» позасинали навіки у страшних судомах. Ідея полягала в тому, що принаймні частина з них складе зброю і дасть викурити себе назовні. Але серед них не виявилося такого жодного, про що старезний професор відгукувався з повагою. Позбавлені будь-якої воєнної леґітимності «бандити» на очах перетворювались у цілком респектабельних «воїнів». Щоправда, в мертвих.

Я здогадуюся, навіщо мені був потрібен цей спогад. Можливо, мені йдеться передусім про себе самого. Я хочу любити Росію — ось у чому річ, мене вельми непокоять прояви моєї злостивості щодо братньої країни, яка — чого вже там відмовлятися? — давно стала суттєвою частиною нас самих. На жаль, Російська держава не залишає мені шансів, час від часу здійснюючи чергову газову атаку і паралізуючи в зародку себе інакшу — ту, що нею я прагну захоплюватися. Щоб мій ідеал Росії став яснішим, окреслю його більш точно, але все ж не без деякої приблизності: мені йдеться про її, Росії, іншу, неімперську можливість. Невже з цього так ніколи нічого й не вийде?

Я по-дитячому розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини і намагаюся вписати в одну з них «позитив», а в іншу «неґатив». Це стосується Росії, тобто що я про неї думаю. Колись у школі ми саме в такий спосіб аналізували образ Гомерового Одіссея — розумний, але хитрий, кмітливий, але підступний, цілеспрямований, але безжальний, герой, але сволота. Цього разу в позитивній частині аркуша в мене «інтелектуально-душевна широта, глибина і відвага», «чудова не-від-світу-цьогошність», «особлива анархічна здатність літати над побутом і дрібнотою», «незаперечна культурна самодостатність та інтенсивність». У неґативній частині — «поліційний/спецслужбістський характер влади», «маніпулятивно-дезінформуючі ЗМІ», «цинічно-технологічний політикум», «ксенофобська — расова, релігійна, національна — нетерпимість загалу». Неважко зауважити, що все позитивне корелює з індивідуальним, з окремо взятими особистостями, тоді як усе неґативне — з суспільним, із системою в цілому. Іншими словами, залишається визнати рацію чи то де Кюстінову, чи то ще чиюсь — зараз уже не пам’ятаю точно, чию, — в тому, що «вони [росіяни] викликають захоплення як окремо взяті люди і відразу — як суспільний, об’єднаний у державну цілість організм».

Для України перебування в «російській зоні світу» обертається копіюванням передусім російського «неґативу». Генетична близькість нинішньої української державно-владної верхівки до «російського естетичного ідеалу» передбачає не тільки щирий захват від фільму «Брат 2» чи салонно-блатнякової попси, а й — що неминуче випливає зі специфіки смаків — уперте намагання «стабілізувати» свою власну державу за російським зразком, досягнути путінської непохитності та безальтернативності. Для втілення цього проекту не вистачає лише такої дрібниці, як наявність цього самого крихітки «українського Путіна». Таким чином, залишається цілком реальною перспектива остаточної здачі свого містечкового суверенітету — ясна річ, в обмін на певні майнові та, сказати б, юридичні ґарантії — в руки Путіна справжнього і єдиного.

Те, що трапилося минулого вересня в Ялті, робить цю перспективу настільки очевидною, що якось навіть безглуздо закінчувати ці рядки оптимістичним «Я дуже хотів би помилятися».