ПРО МОЖЛИВІСТЬ НЕМОЖЛИВОГО

У сусідній з нами країні нині відбувається суд над одним з її найкращих і — це вже в будь-якому разі — найживіших, найяскравіших письменників. Ім’я цієї країни Росія, а ім’я цього письменника — Едуард Лімонов.

Його було схоплено російськими спецслужбами у квітні 2001 року на Алтаї. Йому інкриміновано тероризм, заклики до насильницького повалення існуючого конституційного ладу, а також участь у несанкціонованому придбанні вогнепальної зброї. Процес відбувається в Саратові, куди Едуарда Лімонова переведено після 15 місяців Лефортовської в’язниці. Йому світить до 20 років ув’язнення, хоча згідно з останніми поворотами судового сюжету, прокурор нібито вимагає вже тільки 14-ти. Так, уже не 20-ти, а всього тільки 14-ти. Тобто безмежно багато як на майже 60-літнього чоловіка. Іншими словами — не виключено, що прокурор вимагає пожиттєвого ув’язнення. І він цілком ясно здає собі з цього справу.

Зрештою, процес над Лімоновим та кількома його однопартійцями досить широко висвітлюється російськими ЗМІ, тож, мабуть, немає особливої потреби зупинятися тут детальніше на всіх його перипетіях. Особисто для мене вся ця історія була ще донедавна цілком незнаною, тим-то й переживається нині як одкровення. А було все так.

Кілька тижнів тому в Харкові С.Ж. сказав, що Лімонова судять. Той факт, що про це говорилося саме в Харкові — цілком невипадковий. (Але залишаємо етнічного українця і войовничого українського націоналіста Едварда Савенка в порожнечі нездійснених біографічних можливостей і повертаємось до його першого «я» — скандально-блискучого російського письменника і войовничого-таки націонал-більшовика Едуарда Лімонова).

Приблизно в ті самі хвилини, коли С.Ж. говорив мені про той судовий процес, точніше, про те, що він невдовзі має відновитися, А.Б. — діло було у книгарні — купував найновіші лімоновські книжки, написані вже у в’язниці. Зануритись у його «Книгу води» я щасливо зміг за якусь годину після цього. Виявилося, що мені в ній дуже добре. Трепет життя, винятковий (але ніяк не естетський) смак деталі, неймовірно вигострена чуттєвість і — якщо вже ненависть — то з тих її різновидів, котрі неможливо відрізнити чи принаймні відокремити від любові. Хотілося читати далі.

Далі було ще.

4 лютого я випадково дізнався про наглу смерть від «невідомої нічної хвороби» Наталії Медведєвої — свого часу дружини Лімонова і водночас, здається, найважливішої жінки його життя, принаймні дотеперішнього.

6 лютого я отримав за електронною розсилкою чергове число московського анархо-орієнталістського вісника «Гетто», оглядач якого дослівно зауважує таке: «Суд у справі Е. Лімонова багатосторонньо висвітлюється різними ЗМІ і єдине, на що мені хотілося б звернути увагу, — це замітка журналістів ТВС, які зустрілися з ним у в’язниці. Зараз Едуард Лімонов у Саратові готується вислухати вирок і хоча, на його думку, сили нерівні, здаватися він не збирається, а смерті не боїться. Єдиний випадок, коли письменник похолов від жаху, то це від останніх рядків власного вірша, написаного ще 1968 року: «Все слабые за сильного держались, // И никогда их пальцы не разжались. // И сильный был в Саратове замучен, // А после смерти тщательно изучен».

Для мене все це разом складається у щось велике і знакове. Це прояви чогось, що більше від нас. Як мені знайти своє ставлення до всього цього?

Ні, мені не треба шукати якогось особливого власного ставлення до заснованого Лімоновим на початку 90-х націонал-більшовизму. Після всього, що ми знаємо про минуле століття № 20, подібного кшталту утворення мусять перебувати поза дискусією. Я згоден зрозуміти цю квазіполітичну химеру лише як один із варіантів російського антиглобалізму. Не беруся судити, чи у випадку Лімонова це справді смертельна гра красивого ніцшеанського самця за романтичне (тобто революційне) переоблаштування світу і повернення до диктатури пролетаріату як єдино справедливої політичної системи. Натомість я беруся судити про інше: тримаючи в руках його, Лімонова, «Книгу води», я не думав про глобалізм, антиглобалізм, диктатуру пролетаріату чи інші ідеологічні фішки, я просто був захоплений читанням.

Майже всі мої друзі по інших країнах є або переконаними ворогами глобалізації, або принаймні скептиками щодо її благотворних наслідків. У листопаді 2001-го, коли Штати все ще гатили зусібіч по Афганістану, я в Мюнхені виходив з підземки на Марієнплятц і відразу бачив пікетників із транспарантами «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ = ТЕРОРИЗМ!». Це були переважно зелені, червоні й анархісти.

Я анархістам і зеленим симпатизую, а червоним — історично — не дуже, хоч усе можливо в цьому найдивнішому зі світів. Але мої сумніви навіть не в цьому. От, думав я собі, є Америка і є її вороги ісламські фундаменталісти. В Америці я жив, маю там купу друзів і знайомих, мені там добре писалося, вільно дихалося, я мав уважні аудиторії, розуміння, невдовзі там вийде друком мій роман. А як у мене з ісламськими фундаменталістами? А ніяк. Хоч, напевно, коли б вони мною зацікавилися, то швидше за все те, що я думаю про світ, як і те, що намагаюся в ньому робити, вони визнали б злочином і по змозі замочили б мене де-небудь згідно з вимогами джихаду. («І добре б зробили», — напише у відгуку майбутній Читач цього тексту, на що в мене, власне кажучи, відсутні якісь більш-менш поважні контрарґументи).

Але чому тоді в цьому протистоянні я підсвідомо співчуваю тим ісламістам якось більше? Може, тому, що вони беруть на себе функцію опору, без якого не буває нічого? Прагнуть довести «можливість неможливого»? Чи, як сформулював це після 11 вересня Салман Рушді, «вищість світу невидимого над світом видимим»?

Отак десь і з Лімоновим. 22 лютого, себто за якийсь тиждень, йому виповниться шістдесят. Тобто все могло бути значно паскудніше, як, до речі, у випадку десятків інших російських опозиціонерів, дисидентів і еміґрантів. Наприклад, ювілейний вечір лауреата-класика, привітальні промови найвищого державного керівництва, орден Героя Росії, вручуваний самим Улюбленцем Нації, нагрудний знак від ФСБ, врочисті молебні держзамовленого духовенства і апокаліптичний кабацький бенкет, на якому знову всі повжираються і повпиваються у драбадан.

Я дуже вдячний Едуардові Лімонову. Він зробив, що міг, аби цього НЕ сталося.