ПРО МИНУЛЕ БЕЗ ЛЮБОВІ, АЛЕ З ГУМОРОМ

Наприкінці грудня 2001 року, напередодні відкриття Року України в Росії, Представництво в Україні Російського культурного центру міжнародного наукового та культурного співробітництва при МЗС Російської Федерації і Національна спілка кінематографістів України дали старт у Київському Домі кіно нової громадсько-творчої акції — «Російське кіно — прем’єра в Києві». Із завидною постійністю організатори цієї акції знайомили кінематографічну громадськість нашого міста зі свіжими новинками російських колег. Показані фільми не були рівноцінними за своїми художніми якостями, але давали досить повний зріз поточного кінопроцесу.

Рік по тому, напередодні відкриття Року Росії в Україні до славної компанії співзасновників приєднався Міжнародний конгрес «Злагода», з’явилися спонсори, і фільмом Івана Диховичного «Копійка» стартувала друга акція «Російське кіно — прем’єра в Україні».

Кінематографічна стилістика Івана Диховичного змінюється від картини до картини: від «кіно не для всіх» — тактовної екранізації чеховського «Чорного ченця» до спроби зайняти свою нішу в кіномаскультурі — «Хрестоносець-2». Про те, що режисер має завидне почуття гумору, добре знали телеглядачі, котрі дивилися його телепрограми про кіно, тепер Диховичний представив на суд кіноглядачів свій дослід у жанрі комедії — фільм «Копійка», сценарій якого написаний ним разом із модним російським прозаїком Володимиром Сорокіним. Останній теж у кіно не дебютант — кінематографічний досвід Сорокін набув у спільній роботі з Олександром Зельдовичем у роботі над фільмом «Москва». Цю стрічку постійні глядачі Будинку кіно бачили в рамках першої акції.

У своїх сценарних «студіях» популярний серед певної частини сьогоднішньої навкололітературної тусовки автор залишається вірний собі — він настільки ж невиразний у конструктивних побудовах сюжету, а мова його творів, як і раніше, густо нашпигована ненормативною лексикою, що зводить багатство російської мови до словника, який не перевищує інтелектуальний запас знаменитої Еллочки. Задля справедливості треба сказати, що в побутовому спілкуванні Сорокін милий, інтелігентний і мова його не засмічена його ж літературними «знахідками».

Якщо в «Москві» жорстка режисерська конструкція прикривала собою сценарні ляпи, то в «Копійці» за наявності чудової стрижневої ідеї — легендарна «копійка», «Жигулі» першої моделі, мрія про гарне життя мільйонів радянських громадян, перетворюється на найменшу дрібну розмінну монету, девальвуючи разом із колись «твердим карбованцем», — сценарій розпадається на дрібні, незрозуміло пов’язані між собою епізоди. Приблизно до середини картини сміятися вже зовсім не хочеться, неухильно насувається нудьга.

Безумовною удачею в даному варіанті стає режисерський хід — 64 персонажі, які населяють картину і «дотикаються» до «Жигульонка» у той чи інший час, виконують усього 10 артистів. Це своєрідне уособлення кліше нашого життя, нашої історії, наших взаємин неприємне, але цілком справедливе. Така «густота» перевтілень робить більшість акторських робіт безумовно гідними уваги. Тут і відомий своїми «серіальними» образами Андрій Цурило, і модний московський художник, естет-сміттяр Олександр Петлюра, і дебютантка Ольга Диховична, дружина і соратниця режисера. Багатогранний Сергій Мазаєв у ролі Бубуки, вічно п’яного, але рукатого пролетаря — саме він протягом тридцяти років під дзенькіт пустої тари реанімує дедалі втрачаючу товарний вид «копійку», — завдяки фантазії авторів і, певне, режисерській задачі, тут досить одномірний, хоч і цікавий.

Певне, сміючись, людство розстається зі своїм минулим лише в тому разі, коли готове до «космічного» погляду на нього. З «Копійкою» цього поки не сталося, хоч фільм і став лауреатом Виборзького фестивалю «Вікно в Європу» у номінації «найкращий сценарій». Ох уже ці «естети» з журі!

Хочемо ми того чи ні, спроба прощання з минулим зроблена, нехай не дуже світла, нехай гірка, нехай однобока, але це ще один крочок у бік звільнення. А організатори акції обіцяють продовження знайомства з російським кіно, за що їм окрема подяка.