Пристрасті «у кошику»

Ірина Волицька: «У Львові, на жаль, ми так і не знайшли свої театральні стіни»

«Театру у кошику» — десять років. За цей час було немало прем’єр і гастролей. Не менше і тривог, пов’язаних із пошуками сценічних майданчиків. Зовсім недавно театр перейшов під патронат Центру Леся Курбаса і став частіше грати в Києві. Але знову ж таки ситуація навколо самого Центру лишається тривожною... Всі десять років осередок «У кошику» очолює Ірина Волицька, театрознавець і режисер. Ще коли Ірина була підлітком, в їх сім’ю увійшов В’ячеслав Чорновіл, одружившись з її матір’ю — Атеною Пашко. В інтерв’ю «ДТ» Ірина Волицька поділилася спогадами про В’ячеслава Чорновола і розповіла про один особливий спектакль у репертуарі театру, присвячений митрополитові Андрею Шептицькому.

— Знаєте, ще коли ми випускали нашу першу виставу, то весь реквізит у нас поміщався у кошику. І цей кошик справді існує! Коли у нашої актриси Ліди Данильчук народився син, то вона клала його до того кошика і часто брала з собою на репетиції, на гастролі. І вже згодом, коли дискутувалося питання щодо назви нашого театру, то я запропонувала саме цю назву — «У кошику». Адже «кошик» асоціюється з чимось рукотворним, теплим і рідним. А наші перші вистави — це Стефаник, це Франко, це Леся Українка, це Шевченко. І класична українська драматургія... Для нас було важливо зібрати у свій «кошик» саме свою літературу. Деякі мої вистави сприймаються критиками як своєрідний протест. Але я завжди казала: візьміть «Украдене щастя», воно ж нічим не поступається Стрінбергу, а про Лесю Українку взагалі говорити не будемо!

— Хоч нині ми справді позиціонуємося як творча майстерня «Театр у кошику» Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, але не маємо наміру змінювати свою назву. По-перше, вже є своя історія... Адже рівно десять років тому — у червні 1997 року ми зробили свою першу виставу «Білі мотилі, плетені ланцюги» за творами Стефаника. Сім років працювали як незалежне творче об’єднання. А з 2004-го стали однією зі структур Центру Курбаса. Тобто зберегли назву — творча майстерня.

— Я давно знала Лідію. Ми познайомилися ще в Одесі. Я була студенткою Ленінградського інституту театру музики і кіно. І в той час у нас була практика на одеському телебаченні. Нас поселили разом з Лідією у гуртожитку. А коли ближче познайомилися, то виявилося, що ми ще й землячки. За розподілом вона потрапила до Одеського драматичного театру. І ми тоді заприятелювали, багато говорили про мистецтво, ділилися останніми театральними враженнями. Вже пізніше на хвилі національного відродження Ліда залишила Одесу, переїхала до Львова, почала працювати в штаті театру Леся Курбаса у Володимира Кучинського. Але минав час, і я бачила, що як акторка вона майже не реалізується. Причини цього були різні. Потім у Лідії народився синочок, і вона змушена була їхати на заробітки до Америки, залишивши однорічну дитину... Вона поїхала за океан, доглядала там літню пані. А вже після повернення ми зустрілись, і Лідія запропонувала щось робити самостійно. Сказала, що її улюблений автор — Василь Стефаник, вона його знає напам’ять. Мені ж натякнула: «То, може, ти сама спробуєш себе як режисер?»

— Так, я кандидат мистецтвознавства, захистила дисертацію по Лесю Курбасу — причому захищала її в Росії. Уявіть, що на той складний період саме цю тему в Росії було легше підняти, ніж у нас... Адже для України Курбас — політика! А Ліда гарно читала Стефаника. Проте моє бачення цього автора було дещо іншим. І я пояснила, що хочу робити виставу не в традиційному ключі. Отак і почалася режисура... Це стало моїм життям. З виставою за Стефаником ми об’їхали півсвіту, саме ця робота здобула дуже багато міжнародних театральних нагород. У Польщі у Вроцлаві є фестиваль моновистав «Вростія». Куратор цього форуму запросив нас до себе. І там ми завоювали і Гран-прі, і нагороди за акторські роботи, за режисуру. Цю роботу бачили і в Нью-Йорку, і в Чикаго.

— Ні, ми працюємо без перекладу. Просто робимо лібрето, роздаємо кожному глядачеві текст. По-перше, є мова театру, зрозуміла без слів. Тобто проблем зі сприйняттям не виникало ніколи. Адже в принципі ця вистава — і пластична, й естетична. Наш театр — це рух у бік метафоричності, філософічності, антиреалізму. У нас камерні вистави, яким притаманні мінімалістичні засоби.

— Але ж ми вже маємо його у Києві! А от чому були у Львові бездомними майже сім років? Ну, по-перше, ми всі живемо у Львові. Коли в рідному місті показали одну виставу, далі другу, третю, то спочатку до нас колеги гарно поставилися. Можливо думали, це все випадково. А пізніше, коли зрозуміли, що то є закономірність, виникло багато «підводних течій». І у Львові, на жаль, ми так і не знайшли свої театральні стіни... А зустрічалися на репетиціях у Ліди вдома — в її однокімнатній квартирі. І вистави випускали своїм коштом. Мій вітчим — В’ячеслав Максимович Чорновіл, — коли ми вперше приїхали до Києва, витягнув зі своєї кишені сто доларів і заплатив за оренду Молодого театру... Це була така перша найбільша для нас пожертва. Але інакше ми б не змогли нічого показати в Києві. І за ті роки, поки ми не були в Центрі Курбаса, не відчули ніякої допомоги з боку «культурної влади». Звісно, часто ходили в управління культури — і обласне, і міське. Їх представники приходили до нас на вистави. Але жодної спроби допомогти не було. Спочатку грали у театрі «Воскресіння» у Ярослава Федоришина. Потім у театрі Леся Курбаса у Володимира Кучинського. Пізніше, на жаль, не було можливості працювати в жодному з цих театрів. І зацікавленості допомогти також не було.

Хочу сказати кілька добрих слів про Ярослава Федоришина — режисера театру «Воскресіння». Їх театр утворився на зорі нашої незалежності. І саме в цьому театрі відбулася наша перша прем’єра — ще десять років тому. Ми зіграли 15 своїх вистав за повного аншлагу. У Львові запрошуємо до себе на вистави відомих і владних людей. Але, на жаль, не всі не приходять. А от приходить у повному складі польське консульство, і їх дипломати говорять: «Якби ми мали такий театр у себе, то не знали б як його на руках носити...»

— На жаль, у Львові вже майже виросло покоління, яке нічого не знає і не чуло про наші вистави. І вони кажусь: «А де ж «Кошик»? Чому вони не приїжджають? Чи, може, зовсім нас покинули?» Не наша в тому вина... Але я дуже вдячна Неллі Корнієнко, котра запропонувала статус творчої майстерні в Центрі Курбаса. Тут багато цікавих проектів, тут вирує життя, тут працюють науковці. Це своєрідний науково-практичний центр. В Україні подібного немає. А в Польщі його можна порівняти хіба що з Центром Єжи Гротовськи.

— Насправді ми хочемо розширити акторський склад. Звісно, Лідія Данильчук — це наш талісман. Та й Володимир Губанов майже в усіх виставах задіяний. Але, звичайно, хотілось би залучати і київських акторів. Думаю, якщо існуватиме Центр Леся Курбаса навпроти Софії Київської, то ця історична святиня й надалі буде його оберігати.

— Як виживали? Дуже тяжко... Родини наші несли великі жертви, адже вони майже все, що заробляли, віддавали в театр. Ми самі робили костюми (вони в нас дуже скромні), декорації. А от барабанну установку для «Украденого щастя» нам подарували хлопці з «Мертвого півня». У нас є вистава «На полі крові», де жовте коло і жовтий квадрат. У «Білих мотилях...» у нас коник, якого теж подарувала одна приятелька. Але в цьому щось є, я вважаю, коли хочеш робити, ти можеш робити незважаючи ні на що, навіть без коштів. Я не розумію, коли людина говорить: «Хочу щось зробити, але мені не вистачає коштів». Якби я чекала і не робила вистави, то ми б і досі тільки жили мріями.

— Вистава створена за мотивами твору Григора Лужницького «12 листів Андрея Шептицького до матері». Загалом він дуже відома постать — театрознавець, письменник, історик церкви. Він працював з архівом Шептицького. І зрозуміло, Григор був знайомий з листуванням митрополита Андрея Шептицького з його мамою. І на основі цих листів він написав дуже цікаву книжку. Коли я вперше її прочитала, то заново відкрила для себе цю людину. Відкрила через його стосунки з мамою, які були надзвичайно духовні, високі. Хочу зазначити, що Софія Шептицька була дочкою класика польської драматургії Олександра Фредра. А батько походив зі спольщеного українського роду. Отже, потяг до України був глибинний. Тому нам і хотілося зробити за цим твором виставу. Мені здається, вона вийшла людяною і «позаконфесійною».

— Дуже добре сприйняли — і у Львові, і в Києві. Цю виставу може дивитися і християнин, і мусульманин, і буддист. І митець, і лікар, і бізнесмен. Там йдеться про засадничі речі.

— Насамперед нас підтримав і фінансово, і духовно кардинал Любомир Гузар. Ще дуже допоміг Український католицький університет на чолі з його ректором Борисом Гудзяком, саме там і відбулася прем’єра. «Я іду, Христе…» — дуже чиста історія, про юність, про молодість митрополита. У виставі задіяні два актори — Лідія Данильчук і Володимир Губанов. Вони на сцені проживають ці дивовижні тексти-листи про вибір шляху, про певні сумніви, які були у його батьків. Звісно, вони не хотіли, щоб їхній син був ченцем. Для родини це стало майже трагедією. Думаю, їм важко було віддати сина Богові. Графиня Шептицька спілкувалася переважно французькою мовою. Потім листи були перекладені польською, а згодом і українською. Останнім часом я не читала кращої мемуарної літератури, ніж ця.

— В’ячеслав Максимович зрадів, коли дізнався, що я вирішила спробувати себе в режисурі. Він знав усі мої театрознавчі роботи, підтримував. Він мені говорив: «Режисура — це треба, це ж все таке живе!» То була людина дії, людина практики. Чорновіл якихось особливих порад не давав, але встиг побачити наші перші вистави — «Білі мотилі, плетені ланцюги» й «Украдене щастя». І це теж підтвердило правильність обраного шляху.

— Я була підлітком, ще школяркою, коли він увійшов у нашу сім’ю. А потім в 1972 році його заарештували. І він тільки в 80-х роках повернувся. Але мама завжди писала йому про мої справи... Моя мама — Атена Пашко — нині президент Міжнародного благодійного Фонду імені В’ячеслава Чорновола, який був створений спеціально для того, щоб випустити у світ десятитомне видання В’ячеслава Максимовича. Вже видано п’ять томів, а четвертий — це його листування. Можу сказати, що Чорновіл — надзвичайно жертовна особистість, незламна. В нього цілковита самопожертва Україні. Сьогодні вже немає таких політиків. Тому й буксує наше життя політичне. Україна не змогла зберегти його...