Пристрасть у Венеції. Чому Тарантіно відмовився від російської «вівсянки»

Мабуть, це дуже смішно, проте заголовок попереднього матеріалу про Венеціанський міжнародний кінофестиваль (який анонсував основні події) багато в чому виявився «пророчим»: «Кого засудить Тарантіно?» Квентін як голова журі недавньої Мостри-2010 справді «засудив» багато достойних картин, віддавши головну нагороду слабкій і маловиразній картині, знятій дочкою великого Френсіса Форда Копполи.

Отже, під несхвальний гомін преси Тарантіно виходить звітувати за своє «генеральне» рішення. Головного Золотого лева великий і жахливий режисер присуджує нудній стрічці «Десь».

Власне, прізвище дівчини-режисера, а не екс-стосунки приватного характеру між Квентіном і Софією (що їх багато фестивальних романтиків висунули як виправдання), вирішило долю Мостри-2010.

Цей рік в історії кіношної Венеції символічно можна назвати роком «Десь». Фестиваль увійшов у штопор невизначеності. Чи то через загальну кризу. Чи то в передчутті близької розлуки зі своїм харизматичним арт-директором Марко Мюллером (його контракт спливає 2012-го).

Так чи інакше, за 11 вересневих днів не вдалося розібратися ні з векторами сучасного кінематографа, ні з більш локальним питанням — що є конкурс цього компромісного між Каннами й Берлінале кінофоруму?

У параді 23 відібраних фільмів домінували сюжетна похмурість і якісь надто очевидні сюжетні переклички. Як, наприклад, пов’язані з мертвими тілами. Такої кількості трупів і некрореалізму-романтизму-абсурдизму за один фестивальний присід уже давно не спостерігалося. Глядацький подив у зв’язку з фестивальним вибором також виявився на висоті: чи тільки завдяки гучним іменам сюди потрапили останні роботи Тиквера й Озона? Смаківщина Тарантіно того причина, що ввели в конкурс не найбільш вдалий римейк «13 убивць» від Такаші Міїке чи казкові небилиці від Тсуї Харка? Чим виправдана присутність на фестивалі відразу чотирьох італійських опусів (один гірший від іншого)?

І, нарешті, невже неталановита туга в картині дочки Копполи краща за талановиту й програмну тугу російських «Вівсянок»? Із приводу останньої ворожити можна тільки на кавовій гущі.

Взагалі, розміреність оповіді, недомовки й медитативний ритм — один із хитрих коників авторського кіно. Під цим заведено розуміти глибокий плин режисерської думки. І тут уже — в якому настрої сядеш дивитися. Можливо, у день прем’єри «Десь» Тарантіно саме й перебував у меланхолії. І близька тема зоряної голлівудської самотності зачепила його за живе. Ну що, власне, ми бачимо в «Десь»? Короткий період невпевненості й безцільності життя кінозірки у виконанні Стівена Дорфа, який сумно курить, засинає на стриптизі й милується своєю ангелоподібною дочкою. Коли захотіти, в цьому можна узріти тонке дихання якоїсь оповіді — гру на одній струні, яку старанна дочка талановитого батька зобов’язана була знайти, щоб залишитися і в професії, і в кінематографічній системі.

Коппола, вигравши у Венеції, все-таки утвердила в «Десь» свою авторську манеру. І чогось радикально нового в майбутньому від неї не слід очікувати. Але хто б дав за такий фільм хоч цент, читаючи в режисерських титрах прізвище «Сміт» замість «Коппола»?

Якщо американській душі маятися не личить (може, тому й не звучить копполівська єдина струна?), то для російської тут справжнє роздолля. Особливості національного кінематографа з Росії на західних кінофестивалях, зокрема у Венеції, сприймають виключно через призму загадковості... ну, самі знаєте чого. Впродовж останнього десятиліття росіяни зміцнили свої позиції на Мострі. 2003-го це був тріумф «Повернення» Звягінцева. Два роки тому Герман-молодший вивіз дві нагороди за «Паперового солдата». Призи за багатозначність збирали «Безмовні душі».

Власне, це західний варіант назви — лобовий. В оригіналі свою першу ігрову картину Олександр Федорченко назвав «Вівсянки» — на честь птахів, які мало що пояснюють навіть носієві мови, але у фіналі вистрілюють не гірше за чеховську рушницю. У центрі уваги — нанизана на історію з обрядом поховання покійної дружини міфологія північного народу меря, який уже зник. Міфологія, взагалі-то, вигадана (чим і пишається режисер), узята з тексту казанського письменника Дениса Осокіна. Цей текст уперто зачитується на тлі прекрасних операторських планів, неймовірно перевантажує фільм літературністю й абсолютно не зчитується іншомовним глядачем. Потішна етнографія і до болю знайома кінопоетика в дусі Тарковського. Хто ж ще?! Тому «Вівсянкам» і дісталися 10-хвилинні овації Тарантіно, які розрекламували фільм у всіх російських ЗМІ, а також приз за операторську роботу і ще три неважливі визнання від громадських організацій, хай навіть серед них і асоціація кінокритиків ФІПРЕССІ. Всі знають, думка критика працює саме від протилежного. Скажуть «погано» — треба йти, «добре» — краще не дивитися.

Втім, за незначними винятками і не беручи до уваги основного призера, венеціанські леви потрапили в достойні руки. Одним із фаворитів минулого кінофестивалю був дуже навіть привабливий для мас гротескний карнавал злобного іспанського ексцентрика Алекса де ла Іглесіа «Сумна балада для труби». Цирк, клоунада, абсурд, насильство не гірше від тарантіновського, все разом — карнавальний тоталітаризм. Атракціонний (та аж ніяк не ейзенштейнівський) монтаж, непередбачуваність сюжету, багато мелодрами (любов білого й рудого клоунів до акробатки Наталі), трохи епосу (історія починається в доленосному для Іспанії 1937-му, хоча принципового приводу до цього немає) презентують знайомого й цього разу трохи серйозного Іглесіа. Такого, якого можна виставити на фестивалі і дати Срібного лева за режисуру. «Балада» трохи пожвавила тягучу й гнітючу атмосферу конкурсу. Але незаперечним лідером щодо барв і сміху виявилася комедія Франсуа Озона, де Катрін Деньов знову з парасольками і знову співає. Фільм Озона — абсолютно непридатний для серйозних кінофестивалів. Не беруся адекватно давати визначення фільму «Ваза», тому що Potiche прямолінійно французькою — «порцелянова ваза», якою й виставляють героїню Деньов, а переносно — «весільний генерал». Утім, не генералом, а мером міста в результаті стає буржуа-домогосподарка. В Озона абсолютне відчуття жанру, трохи забутого в масовому кіно. Водевіль, стилізований так само, як і
«8 жінок», демонструє на диво гармонійну в комедійній ролі Катрін Деньов. Гадаю, Лев їй за жіночу роль нікого б не засмутив. Але журі воліло цей гумор проігнорувати. І нагородили акторським призом Вольпі дебютантку Аріане Лабед із украй старомодної інтелектуальної грецької сінемапритчі про «розрив пуповини» — «Аттенберг». Річ у тому, що за режисером картини Афіною Цангарі тягнеться непоганий шлейф каннської слави за фільм «Ікло», в якому вона була одним із продюсерів. Сама ж акторка поза межею критики: відверто повторює уроки театральних шкіл, хоча можна припустити, що вона в них ніколи й не навчалася.

***

Нинішнього року на Мострі був і більш вражаючий приклад дебютанта-непрофесіонала. Як історія, так і персонаж фільму «Чорна Венера», що об’єктивно претендував на серйозні нагороди фестивалю. Французький режисер туніського походження Абделлатіф Кешіш (фаворит Венеції-2007 за фільм «Кус-кус і барабулька») взяв за основу документальну історію чорношкірої Саарті Баартман. Це легендарна доля так званої Готтентотської Венери, яка брала участь у фрік-шоу Лондона й Парижа на початку ХІХ ст. з відлунням у столітті ХХІ. Африканку, яка мала незвичні для європейців форми, демонстрували як дикунку й піддавали анатомічним дослідженням, базуючись на теорії переваги білої раси. У 2002-му,
після тривалої кампанії в ПАР, її останки було вилучено з французького музею, перевезено й поховано на історичній батьківщині. Сам фільм — не так історичний факт, як гадане життя Саарті, дуже драматична й узагальнююча розповідь про зламану особистість, приниження жінки, інакшість «чорного», гіркий хліб паяца. Кешіш працює великим планом. І за байдужою маскою екранної Саарті в гру вступають глядацька фантазія і глядацьке серце, готове відчути всю напругу та біль героїні. Мистецтво режисера створює Чорну Венеру, і знайти правильну (анатомічно насамперед) акторку на цю роль Кешішу було нелегко. Проте на обрії з’явилася кубинка «з вулиці» Яхіма Торрес — і для Венеції-2010 був шанс заявити нове яскраве обличчя сучасному кінематографу. На жаль, журі й цим шансом не скористалося.

Зате не залишився без уваги Вінсент Галло — музикант-актор-режисер, який засів на фестивалі як скалка. Він зіграв у Єжі Сколімовського безсловесного таліба, що втікає в засніжених лісах від погоні. Доволі абсурдний сюжет «Потрібного вбивства» компенсується добротною олд-скул режисурою Сколімовського (журі віддало йому власну премію) і виразною роботою Галло-актора, який поїхав додому з призом Вольпі за чоловічу роль. На жаль, цим таланти Галло й закінчуються. А належало ж витримати його режисерські опуси в головному конкурсі («Обіцянки, писані на воді») і в конкурсі «Горизонтів» (короткометражка «Агент»): фільми, над якими відверто потішалася фахова публіка.

Ще один акторський приз для молодого обдарування імені Марчелло Мастроянні заробила висхідна зірка Міла Куніс, яка мужньо стала на пуанти на пару з Наталі Портман. Ідеться про фільм-відкриття фестивалю «Чорний лебідь» Даррена Аронофскі, на щастя, забутого журі, бо всерйоз кувати з «Лебединого озера» трилер із двійниками можна тільки для відчайдушних шанувальників Портман, які прагнуть побачити, як у неї прорізаються крила.

І, за суб’єктивною традицією, хотілося б назвати найяскравіший фільм нинішньої Мостри. Це музична, авторська, документальна «Пристрасть» Джона Тортурро до Неаполя. Його спроба показати нерв і життєву силу цього дивного міста через музику: фахову, вуличну, сучасну, що творила йому славу в минулому.

На перегляді серед італійської публіки «реставрувалося» забуте відчуття енергетики залу, коли натовп аплодує і зітхає на кожному новому повороті сюжету. Звісно, таких фільмів не беруть у конкурс, а залишають як події-десерти. Але саме з ними не соромно закривати ще одну особисту главу найстаршого європейського кінофестивалю.