ПОХВАЛЬНЕ СЛОВО ХРЕСТОМАТІЯМ

Запровадження курсу зарубіжної літератури українською мовою викликало чималі технічні ускладнення для вчителів. Йдеться не про відсутність добрих українських перекладів вершинних надбань українського письменства. Ні, зусиллями когорти наших класиків — Панька Куліша, Івана Франка, Миколи Зерова, Максима Рильського, Бориса Тена, Миколи Бажана, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та багатьох інших — такі переклади маємо. Й вони нічим не поступаються за своїм рівнем перекладам російським чи польським.

А от розшукати ці переклади сьогодні у давніх і не дуже тиражних виданнях, чи й просто у періодиці — морока. Для вчителя, який не має доступу принаймні до обласної бібліотеки, таке завдання і взагалі нерозв‘язне.

Тому на допомогу приходять хрестоматії.

Сам жанр підручника-хрестоматії може викликати в когось заперечення. Не секрет — великі твори до такої книжки можна включити лише в уривках. А відтак є ризик, що знайомство учня з твором і обмежиться цими уривками, а також упорядницьким коментарем. Але за наших реалій відсутність бодай такого подання твору в хрестоматії тягне інший, значно суттєвіший ризик — що учень взагалі не матиме жодного уявлення про програмовий твір. За таких умов навіть фрагментарне подання великого роману в хрестоматії має свої переваги. А вже від вправності упорядника залежить — чи викличуть подані уривки бажання розшукати й прочитати колись увесь роман.

Завдання, що стояли перед упорядниками хрестоматії-підручника з зарубіжної літератури для одинадцятого класу, знаними літературознавцями, працівниками академічного Інституту літератури Тамарою Денисовою та Галиною Сиваченко, ускладнювалося ще й тим, що йдеться про тексти двадцятого століття. Тут неминуче виникає проблема з авторськими правами письменників (вирішити яку за умов нашого безгрошів’я практично неможливо). Тут з’являється й інша, значно суттєвіша складність — відсутність на сьогодні усталеного «канону» подання такої літератури для школярів. А відтак упорядники змушені діяти на власний страх і ризик в доборі й авторів, і текстів.

Хрестоматію Т.Денисової та Г.Сиваченко побудовано за хронологічно-стильовим принципом. У вступі подано уривки з класичних текстів Ніцше, Фрейда й Бергсона, без ознайомлення з якими годі сьогодні уявити собі освіченого гуманітарія. Розділ 1 присвячено поезії першої половини ХХ століття (хоч відкривають його постаті зі століття ХІХ — Бодлер, Верлен, Рембо, а завершують — уривки з прозового «Портрета Доріана Грея» Оскара Вайлда).

Розділ 2 має характерну назву «Розчарування й надії реалістів». Тут в уривках вміщено тексти А.Франса, Т.Драйзера, Р.Роллана, Б.Шоу, Г.Манна, Д.Лондона, Е.М.Ремарка, Шолом-Алейхема, Я.Гашека. Наступний розділ присвячено «батькам» модернізму, за яких обрано М.Пруста, Д.Джойса, Ф.Кафку, В.Єйтса й Т.Еліота.

Чи не найбільший за обсягом четвертий розділ з назвою «В зоні експерименту і пошуку» об’єд- нує таких різностильових авторів, як Т.Манн, Д.Лоуренс, Л.Піранделло, Б.Брехт, Г.Гессе, Ф.Г.Лорка, У.Фолкнер, Е.Хемінгуей, Ф.С.Фіцджеральд, А.Екзюпері. Наступний розділ знайомить з антиутопіями О.Хакслі, К.Чапека, Дж.Оруелла, Рюноске Акутагава.

«Другу половину ХХ століття» в розділі 6 відкривають класичні «Мур» Ж.Сартра, «Чума» А.Камю й «Людина-коробка» Кобо Абе. Далі йдуть корифеї абсурдизму С.Беккет та Е.Йонеско (розділ 7), й знов-таки доволі різностильові Г.Белль, Д.Селінджер, У.Голдінг, Дж.Апдайк та Дж.Болдуїн, об‘єднані в розділі 8 «Моральність літератури та умовність форми».

«Магічний реалізм» (розділ 9) у гордій самоті представляє Г.Маркес. Розділи 10 і 11 присвячено фантастиці (Г.Уелс, К.Воннегут, С.Лем) та «літературним ілюстраціям» (Х.Л.Борхес, Е.Берджес, Д.Вассерман). Отже, попри певну (очевидно, неминучу) строкатість розміщення матеріалу, маємо доволі повну панораму літературного процесу принаймні до початку 60-х років.

Все це, разом зі статтями-довідками про письменників та бібліографією до кожного автора (подано джерела, доступні для абонента, знов-таки, принаймні обласної наукової бібліотеки), займає 768 сторінок доволі щільного друку.

Звичайно, будь-який упорядник, який береться за укладання такої хрестоматії, заздалегідь наражається на небезпеку критики насамперед щодо добору авторів. Скажімо, мені особисто бракує в ній італійських поетів-«герметиків», чий вплив на літературу ХХ століття був вельми відчутний. Майже «випали» з поля зору упорядників слов’янські літератури (не кажучи вже про росіян, з якими — справа окрема, так хотілося б бачити бодай поезії Ю.Тувіма чи К.Гальчинського). А можливість легального видруку Ч.Мілоша й В.Шимборської (так само, як і інших авторів останніх десятиліть) практично виключає проблема копірайтів...

На всі ці зауваження можна відповісти дуже просто: це — авторська книга Т.Денисової й Г.Сиваченко. Здійснивши по-справжньому титанічну працю, авторки вільні запропонувати читачеві саме власне бачення літератури ХХ століття. Нехай їхні критики спробують запропонувати колись щось інше. І дай Боже, щоб у них вийшло краще...

Очевидно, дехто нарікатиме й на послідовне дотримування упорядниками норм старого, «радянського» принципу транслітерації іншомовних прізвищ. Отже, досі маємо Уальда, Шоу, Хемінгуея, а не Вайлда, Шова, Гемінгвея, як то радять останні правописні рекомендації. Але, за умови невнормованості українського правопису, цю особливість книжки ледве чи можна однозначно вважати її недоліком.

Та є в мене й інше, посутніше зауваження до авторок. Стосується воно ставлення до українських перекладачів, тих імен, набраних «нужденним петитом» наприкінці кожного тексту.

Аксіоматично: переклад в Україні був «більше, ніж переклад». В ненормальних умовах нашого суспільного буття українські перекладачі не лише знайомили рідномовну аудиторію з чужими текстами. Ні, їхнє завдання, по-суті, було значно амбітніше: створити альтернативну історію власної літератури, дати рідному письменству такі мовні можливості, яких просто не могла виробити «література для хатнього вжитку».

Тому українські перекладачі не меншою мірою, ніж оригінальні письменники, виводили національну літературу з рівня загумінкової колоніальності на вселюдські обшири. Мова, що мала переклади такого рівня, вже не могла бути «малоросійським наріччям». Здається, це розуміла й влада — і царська, й згодом радянська, — яка неодноразово піддавала український переклад заборонам та жорстоким нагінкам, а самих перекладачів — без жалю репресувала. Лише з поданих у хрестоматії перекладачів Микола Зеров був розстріляний 1937 року в Карелії, Василь Стус помер 1985 року в перм- ському концтаборі, Григорій Кочур пройшов пекло сталінських таборів, а потім, разом з Миколою Лукашем, був відлучений від друку на сімдесяті—початок вісімдесятих...

Тому дуже прикро, коли натрапляєш у хрестоматії на безліч помилок саме щодо цих перекладачів. Скажімо, переклад «Осінньої пісні» Верлена, підписаний «Пер. Максим Рильський», насправді належить Миколі Лукашеві (а для зіставлення варто було б дати не відверто слабший текст «діаспорника» Святослава Гординського, а конгеніальну, але виконану з зовсім інших вихідних позицій версію Григорія Кочура). Взагалі Миколі Лукашу в цій хрестоматії не пощастило найдужче — ще кілька його текстів або спотворено довільними й ніяк не застереженими скороченнями (як-от «Відповідь запорожців турецькому султанові» Аполлінера), або приписано іншим перекладачам (ще 8 віршів того ж автора помилково названо перекладами Миколи Бажана.

Але, на щастя, ці недоліки не знижують суттєво вартості книги в очах головного її споживача — нашого учительства, яке нарешті отримало безпрецедентну за повнотою антологію зарубіжної літератури ХХ століття в добрих українських перекладах (частина з яких спеціально для неї й робилася — як-от блискучий переклад «Пігмаліона» Б.Шоу пера молодого Миколи Павлова, де «кокні» Елізи Дулітл передано не так примітивним суржиком, як тонкою грою з українською фонетикою). А всі зазначені вади можна буде виправити при другому виданні хрестоматії, яке, безумовно, невдовзі знадобиться.