Погляд Василя Портяка

Коли розтоплюються сніги обставин, єдиною реальністю світу залишаються наші рішення... Правильні чи ні — інше питання. Та й чи може хтось передбачити, як впишеться у контекст подій рішення певної людини.

Лише письменник міг сформулювати цілковито безглузду думку про те, що добрими намірами вистелено дорогу до пекла. Але слово сказане, і його парадоксальність підштовхує здатних чути до індивідуального чину. Більшого, схоже, не дано нікому.

В українській літературі пошуки сенсу буття людини, на жаль, здебільшого перебували на маргінесі. Надто багато проблем буття народу стояло перед вітчизняними літераторами, аби звертати увагу на конкретну людину. Був Сковорода. Був Стефаник. Був Яцків. У новітні часи був Василь Стус. Нині є Василь Герасим’юк та Леонід Кононович. Сьогодні постав Василь Портяк, який писав свої новели 15 років.

Книжка «У снігах» — химерна книжка. Вісім новел. Найкращі, як на мій смак, пов’язані з темою УПА. Але коротенькі новели — не про історію. Вони про людське буття, про потребу, ба, навіть необхідність, зберігати віру й людяність у ситуаціях, де потоптано віру й знищено саму пам’ять про людяність. На межі поміж життям і смертю існує лише прагматика епізоду, в якому домінуючим стає тваринний інстинкт фізичного виживання.

Хтось за цих обставин залишається людиною, хтось — ні. Це — вибір. Вільний вибір кожного. Але в одному разі світ стає кращим і теплішим, а в другому в душах оселяється безнадія.

Античний бог із машини, який у давні часи допомагав героям, давно перероджений на злого демона смерті. Саме так стається в новелі «У неділю рано», в якій Василь Портяк змальовує два середовища — стареньких селян, які ховаються від заметілі в порожній печері, та радянських солдатів, що полюють за бійцями УПА. Смертниками, які свідомо й романтично залишилися в радянській Україні, аби померти на батьківщині. Йде боротьба і, паралельно, триває життя людей. Радянський капітан наказує солдатам закидати печеру, до якої ведуть незнайомі сліди, гранатами. Минулого разу він виявив слабкодухість, пославши бійців до такої ж печери на розвідку... Партизани вбили їх, а потім — себе... Тепер він хоче зберегти життя солдатів...

Абсурдна ситуація, абсурдне рішення, абсурдні наслідки... Немає добра і зла, є сутінки ситуацій, заручниками яких надто часто стає кожен із нас.

У новелах Василя Портяка багато снігу. Але коли сніг зійде, єдиною реальністю світу залишаться наші рішення...

Дмитро СТУС

У неділю рано

— Нико й Анно, ви ще спите?

— Де там... Наше, Дми, вже давно відіспалося.

— Бо мені щось таке приснилося... Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання... Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася...

— Я чую-чую, старий безустиднику!

— О, видите...

— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.

— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!

— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.

— Зараз, сарака, за... а, хороба на тебе, йка пітьма! О!

— Готово! З днинкою Божою вас!

— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. Ати, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить...

— Та й визирни, братчику, як там... Отче наш, іже єси на небесі...

— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасти, від кулі, облави та неволі...

— Богородице Діво, радуйся...

— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока...

— ...і Сина, і Святого Духа. Амінь!

— Амінь!

— Амінь... Що там, Нико?

— Мете — світу не видко.

— Вітер? Із снігом?

— Но... Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.

— Гм... Добре мете... Як думаєш?

— Думаю, сьогодні можна.

— Нико, я не позволю!

— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.

— Правда, Анночко, най сходять. Може, у світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші...

— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.

— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.

— Ти, жінко, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру...

* * *

— ...а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави...

— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.

— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди та на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку...

— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.

— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!

— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.

— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам...

— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре, діди наші при нас... Але й правда, щось довго нема їх...

— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні...

— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!

— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо лиш за то, що їх породили.

— На все Господня воля. Я не нарікаю...

— Агій, дурна бабо!

— ???

— Та то я про себе. Вже скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.

— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? Най, каже, хоч трохи буде здаватися, що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив; аби глину не видко.

— А чуй, тепер таки йдуть!..

* * *

— ...та й у Федевої хата згоріла.

— Йой! Таки геть?

— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.

— Недавно... А Грицунякова?

— Ціла. У ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали...

— …

— …

— …

— …

— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть...

— Голова дорожча. Ти як, Нико?

— І я тої гадки.

— Рихтик!

— Но...

— Але ноги, холєра би го..

— То й мої заціпли.

— Що т-ти!.. Роки наші...

— Йо...

— Вмучилися, бідаки...

— Що хочете, по чагарях та заметах.

— Та й до села кілький світ!

— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.

— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.

— Та й я тої...

— А про хлопців нічого...

— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо...

— Ає, най посплять.

— Но, ціхо...

— Вже...

* * *

— Дмитрику, а котра вже година?

— За квандрас дванадцята.

— Уполудне чи д’опівночі?

— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?

— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює... То вже ніч, питаю?

— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.

— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо запутаємось.

— Я си, Нико, не запутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати...

— …

— Яка вже там, Дмитрику?

— Двадцять і третя днина падолиста.

— Боже!

— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.

— Як доти нам не заколядують...

— Анно!

— Та я що...

— А ото! Приприся!

— Йо... напудив.

— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!

— Та бо най не каркає!

— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими ґавами та й вас ухоплять.

— Вам ще, Євдо, до жартів...

* * *

— Гов, сусіди!

— Гов! Як спали, Дмитрику?!

— Добре, як ви?! З неділенькою вас!

— Дякувать, і вас також!

— Чуєте, що мені снилося...

— Мой, ти знову?

— Не заважай, стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло...

— Це на слабість.

— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!

— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке... І якась така тривога, така, чуєте... Євдошко, Доцьку, ти чого?

— Дмитрику-у-у!..

— Ади! Таже ти ще не дослухала...

— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.

— Про мене... Світло світити?

* * *

— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…

— Жди, псе, доки кобила здохне!

— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…

— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по першій світовій…

— Тепер не той ряд...

— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій.

— Уже є!

— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.

— Отак, Нико, і тут нема свободи. Біда їх бери, давай карти.

— А-а... Я вже ними згидив.

— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю...

* * *

— А след-то, судя по всему, вчерашний?

— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник...

— На то й рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно...

— Разговорчики!

* * *

— «...бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить зі своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої...»

— Дми, там наверху. Як би що хрупнуло.

— Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть...»

* * *

— А может, все же, товарищ, капитан?..

— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере... Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..

* * *

— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!

— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку...

Перед косовицею

Мама верталась від воза з військовим, який туди її, на дорогу, забирав з хати, але він маму назад недопровадив, а звернув під яблінку, де кружка сиділи солдати. Солдати полуднували, галасуючи, розмахували руками й кидали позад себе в траву бляшанки з-під консервів.

Нечемні, подумав Процик. Дідо буде косити траву й кричати. Відколи немає дєді1, траву приходить косити дідо й дуже сварить Процика, як на щось покинуте серед царинки натрапить. Дєдя ніколи Процика не сварив.

Настуня вирвалася з Процикових рук і хотіла бігти мамі назустріч, але зашпорталася, впала і заголосила. Голосила, лежачи на животі й дивлячись на маму знизу. «Зараз буде! Що я турок вісімнадцятий, не можу дитину забавити». Процик чекав нагінки, але мама взяла Настуню на руки й мовчки сіла коло нього на призьбу.

— Ей, хазяйка! — крикнув з-під яблінки військовий, котрий забирав маму, але мама, видно, не чула.

Тоді він сказав щось. З гурту звівся й подався до хати Федьо з Прислопа. Федьо також мав військове вбрання і зброю, ходив по лісах з солдатами і називався «стрибок».

— Оглухла? — сердито запитав ще здалеку Федьо. — Дай соли!

Доки мама ходила в хату по сіль, Процик бачив, як два солдати привели до воза старих Повшуків.

Федьо присів навпочіпки перед Проциком.

— О, який ти вже виріс! Видиш, уже більший від мене, — сказав, дивлячись на малого знизу.

— Бо я на призьбі, — сказав поважно Процик.

— А скільки тобі рочків?

— Шість... Скоро буде.

— А дєдя давно до вас приходив?

— Нема дєді, — відповів Процик.

— А де він?

— На Донбасі, — сказала мама, виносячи сіль.

— Ага!.. Так, як отой, що на возі?

Мама побачила коло воза старих Повшуків:

— Господи, чо’ ви людей мучите? Хто його без лиця впізнає!

— Не твойо дєло! — беручи сіль, гримнув Федьо.

Мама знову сіла на призьбу.

Солдати чогось зустріли Федя криками і сміхом.

— Ей! — встав один і махнув рукою. — Іді к нам!

Мама дивилась десь попри них. Кудись далеко.

— Що то — ідікнам? — спитав Процик.

Мама не відповіла. Настуня вилізла їй на коліна і, висунувши язичок, смикала силянку на маминій шиї.

— Урвеш! — застеріг Процик і глянув на маму, аби потвердила. Та мама й далі мовчала.

Повшуки рушили від воза. Старий ішов попереду, а Повшучка, низько зігнувшись, ніби щось видивляючись на дорозі, за ним. Однією рукою спиралася на ціпок, а другою все хрестилася.

— Мамко, хто там?.. На возі?

— Убитий, — відповіла мама.

— Наш хлопець?

— Не кажи так! Нікому не кажи!..

Процик задумався. Від дорослих чув, що солдати — «совіти», а в лісі «наші хлопці». То як тепер казати?!

Нитка нарешті не витримала. Бісеринки порснули на призьбу, а Настуня, затиснувши в кулачок решток силянки, злякано витріщилась на маму. Ой, буде зараз бита, подумав з острахом Процик, але мама не зважала, і вже другий солдат щось крикнув, підвівшись, потім ступив кілька кроків до хати. Мама підхопила Настуню й зникла за дверима, солдат вернувся, а всі решта знову зареготали.

Процик почав збирати розсипані по призьбі пацьорочки, але вони були такі дрібні, що випадали з пучок, а як назбирав трохи в жменю, половина тут же висипалась. Аби й решта не пропала даром, він розмахнувся і кинув їх у безовий кущ. По листю гарно залопотіло.

Мама не виходила з хати. Процик глянув на двері, потім на солдатів під яблінкою і поволеньки рушив з двору. На перелазі трохи посидів, а тоді, ще раз озирнувшись на хату, зістрибнув і прудко побіг до воза.

Коні дрібно переступали, стригли вухами й косували на малого блискучими очима. Один гнідий, другий — сорокатий. Процикові сподобався сорокатий. Торкнувся долонею до лискучого боку — шкіра сорокатого сіпнулась і затремтіла.

— Астарожно, малчік! — сказав солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом.

— Астарожно, — сказав він, — конь баітса.

Він сидів коло воза на купині, підмостивши під себе жовту куфайку. Поруч лежала «пепешка» з чорним кружком. Процик її не боявся. Недавно в них були у хаті «наші хлопці» й Процик бачив, як один з них закладав у кружок маленькі кулі з круглими вершками. А потім приходили отакі, як тепер, «совіти», були п’яні і стріляли з пепешок у небо. Пепешки лускотіли, з них сипались маленькі гільзочки. Зовсім не страшно.

— Тібя как зовут? — спитав чорновусий солдат.

Чогось усім конче треба знати його ім’я, чий він і скільки має років. Солдат орудував маленьким ножичком. Крутив у руках якийсь патичок і обережно його поколупував, поглядаючи на Процика. Потім узяв двома пальцями, обдивився з усіх боків і простягнув малому:

— Са-абака. Дарю!

Уламок смерекового корінчика, ледь поправлений солдатовим ножиком, справді нагадував собаку. Дивлячись на гострий ніс, Процик вирішив, що то лисиця. Хотілося сказати про це солдатові, а також, що він, Процик, називається «Прокіп, син Петра», але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами.

Тут надійшов Федьо з Прислопа.

— Леван, — сказав до солдата, — а ти чого не з усіма?

— Не хачу, — відповів солдат.

Процик, затиснувши в кулачку «лисицю», рушив уздовж воза. Віз був без скрині, лише низькі дошки по боках, і Процик, зайшовши ззаду, побачив висунуті з-під верети ноги. Без чобіт, у вовняних шкарпетках-капчурах. Капчури з поясочками і зірочками.

— Хочеш подивитися? — спитав Федьо і взявся з другого кінця за верету.

— Ти что, дурак? — сердито озвався солдат.

— А чого... Пусть смотріт!

— Не нада!

Федьо послухався й почав щось шукати в передку воза. В одному капчурі була дірка, крізь неї визирала сіра п’ята. Процик недовірливо озирнувся довкола. Під яблінкою так само галасували солдати, чорновусий добув з кишені куфайки ще один сучок і почав його дзьобати й стругати ножиком, за чимось порпався Федьо у возі... А по голій п’яті в подертому капчурі прудко бігала муха.

— Чуєш, Леван? Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату, — сказав Федьо. — Тепер попробуй вищітай родствєнніків!

Чорновусий необережно відтяв щось не те від сучка, бо глянув на нього з жалем і кинув під ноги. Процик бачив, що той не любить Федя, а Федьо кричав на маму. Тепер йому ще й сучок зіпсувався... Процик забув про засторогу і ступив до солдата:

— Мама також плела такі капчурики, із звіздами, — показав на кінець воза.

Чорновусий зморщив чоло, намагаючись зрозуміти малого. Раптом, зиркнувши на Федеву спину, сердито нахмурився й сказав:

— Молчі, малчік!

Видно, не зрозумів, подумав Процик. Йому стало прикро від такої переміни солдатового настрою.

— Казала, що дєдеві на Донбас.

Федьо обернувся від воза:

— Оп’ять Донбас? Шо он тебе врьот? — спитав солдата.

Чорновусий встав на весь зріст і гаркнув, люто витріщившись на Процика:

— Ану, марш отсюда!

Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами.

А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці.

Солдати нарешті рушили з-під яблінки на дорогу. Без дороги, толочачи траву, підходили до загорожі й гуртом перелізали, так що тріщало під ними вориння, а декотрі спритно перескакували. Знову щось кричали мамі, та ні вона, ні малий не дослухалися. Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п’яті — і він заплакав.

Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін.

Оточений солдатами, віз покотив униз, до села.

«Хованець»

З ним увійшла до хати далека й давня дорога. Від темно-синього плаща й портфеля на дві застібки Васюта вловила твердий запах призабутого — школа, директор, уповноважені «з району» по хатах.

— Тут жиют Городенчуки?

Тутешнє «жиют» здалося їй нарочитим. Як і перед цим «Слава Йсу!» — тепер уже кожен при Бозі.

— Тут, проше сідати.

Кинула оком по хаті. Ніби в порядку, лиш бахур машинки свої на лавиці порозмітував. У п’ятому класі, а ще тим бавиться!

«Бахур» мучив за столом книжку й стриг скоса, з-під лоба, на гостя. А коли той, сидячи вже на лаві, досяг велетенськими пальцями найближчу до себе модель, Бодьо совгнувся і не втерпів:

— То «Вольво».

Старий одвів трохи руку, далекозоро примружившись.

— Файне авто... Шведське?

«Ну, дідо!» Бодьо й не кивнув, а лише згідно кліпнув.

— Ліпше би хімії брався, з бідою трійку за чверть витягає. Вибачайте, я зразу не... Давайте плащ і капелюх!

З ванькирчика, крізь зачинені двері, почувся глухий, як спросонку, голос.

— Ні, мамо, — крикнула, — не Дмитро!

Без плаща — трохи сутулий, але плечистий і ще досить рухливий.

— Ви, певно, Васюта?

Тепер сів поближче до малого.

— Що читаєш, парубче?

— А-а... Леся Українка. Нудне.

У ванькирчику зачовгало, потім на палець прочинилися двері. І стихло. Старий не повернув голови.

— Я вас пам’ятаю. Лиш маленьку — два чи три рочки.

Васюта як мала в руках каструльку, так і пройшла з нею від печі до бічної лавиці, сіла на краєчку.

— Ще мав бути ваш братчик. Скоро по тому, як ми з татом, з вашим дєдем, тут були. Дуже він хотів сина.

— То також мала бути дівчинка.

— Мала бути?

Васюта глипнула на двері ванькирчика. Старий теж обернувся. Двері тихо причинилися, лунко клацнувши заскочкою.

— Солдат ударив маму чоботом у живіт.

— Тоді?..

— Так.

— Прошу вибачити...

— Не шкодить. Я й так не затямила, знаю від мами. А ви?..

— Я був з ним. Того разу!

За вікнами мигнула тінь. Бодьо зиркнув, вислизнув з-поза столу й кинувся в сіни.

— Чоловік мій.

Вона вернулася до печі, присунула горшок на гаряче і, не випускаючи свою каструльку, сіла на табурет.

— Мама вчула стріл, вихопилася з хати — дєдя вже лежав. Упала на нього, тут один і підскочив...

Вернувшись, Бодьо бігцем махнув знову за стіл. Спробував примоститися так, аби мож крадьки спостерігати за гостем, а що не виходило, лишив книжку, відсунувся й витріщився на нього відверто.

Увійшов Дмитро. Коли привіталися й потиснули собі навзаєм руки, старий кивнув на хлопця:

— Син уже вам, певно, розказав про мене?

— Так, менше-більше...

— Я був ранений того самого дня. Пси звідси займили слід...

— То ви — «Арсен»?

— Тепер уже просто Михайло.

Малий не ворушився і не кліпав.

— А казали, вас нема, — озвалася Васюта, йдучи до ванькирчика на кволо чутий голос.

— Слабує? — тихо спитав старий у Дмитра.

— Та так ніби ні... Лиш небилиці почала нести, фантазії всякі... У нас за всі часи нічого про вас не чули.

— Навіть рідня довго не знала, що я живий. А вернувся, коли впав Союз.

— Дми! — покликала Васюта.

Бодьо провів тата поглядом, а тоді висипав:

— Бабі нічого не було а як перехоронювали недавно стрільців УПА була музика і багато народу молилося і стріляли салюти то бабі стало лихо і зробився склероз такі приступи але мама каже то не склероз. А ви яку мали зброю?

— Всякої було. Тобі як на ім’я?

— Бодьо... Богдан.

— Ця поетка не нудна, Богданку, — перегорнув кілька сторінок, глянув на зміст. — Але це скупа книжка. Візьми собі в читальні більшу, де є про короля Роберта Брюса. Почитай, може, щось зрозумієш. Добре?

— Добре. А пістолет мали-сте?

З ванькирчика повернувся Дмитро:

— Або вона бесіду вчула, або як...

— Пізнала?

— Це, каже, від Петричка чоловік.

— Ага, від Петричка...

— Ні, вона пам’ятає. Але так сказала.

* * *

Як випили Дмитро з гостем по чарці, Петриха осміхнулася:

— А ви ж тверді були, друже «Арсене». Що, порушили заповідь?

«Арсенові» — він було вмовк і обережно до неї приглядався — відлягло. Пожартував:

— Тепер можна — я в запасі.

— А що, — живо запитав Дмитро, — в УПА дійсно був геть сухий закон?

Васюта блимнула на чоловіка й відвернулася. Старий спостеріг і, заким відповісти, зжував під вусом посмішку.

— Чого ж, у свята... Скажемо, на Великдень.

— То для простих стрільців, — озвалася Петриха, — а старшина й так собі попускала потрохи. Ніде нема правди.

— Може, й нема, — ніби скрушно сказав старий. — Лиш я нічого не казав твоєму Петричкові, коли приходили сюди і ти йому в коморі... або отам, — кивнув на двері ванькирчика, — наливала крадьки погарчик.

— І ви знали? — аж сплеснула. — Він же ж так боявся!

— Вчися у мами, Васютко, — тихо сказав Дмитро.

— Й-йой, мовчав би!

А що вона при цьому рвучко відвернулася, Дмитро швидко налив і заохочуючим жестом підняв свою чарку.

* * *

Фотографії переглядали, вмостившись на лаві коло вікна. Переглядали гість і Дмитро з Бодьом. Петриха лишилася за столом, а Васюта прибирала посуд.

— А це «Скорий», Васютин вуйко.

— Пам’ятаю, командир нашої мінометної чоти. Впав у сорок сьомому.

— Це все його сестра зберегла, у слоїку ховала, ми вже перефотографували. Файні знимки.

Дмитро на хвилю вмовк — Васюта саме приймала зі столу недопиту пляшку. Що ж, старий першу випив, а другу вже лиш пригублював... «Ще мені ці ідейні діди!»

— А ви сотнею командували? — насмілився Бодьо, зауваживши, що тато вже трішки в гуморі. — Бо я чув, казали: сотник «Арсен».

— Я мав рангу поручника.

— А сотня?..

— І повнив функцію сотенного.

— Люди не розуміють, — пояснив поважно Дмитро, — сотенний і сотник — то ружні речі.

— А це мій дідо! — тицьнув Бодьо пальцем у фото, яке вийняв із купки старий.

І тут же винувато вмовк, діставши від Дмитра штурханця. Васюта тривожно глянула на маму. Стара сиділа за столом і незмигно дивилась у вікно.

— Ми їй не показуємо, — кивнувши на тещу, тихо пояснив Дмитро, — їй стає лихо.

— Тепер усьо можна, — сказав чомусь Бодьо. — А як ви тоді прийшли, то де була сотня?

Старий глянув на Петриху.

— Вона вже не чує, — тепер уважніше на неї зиркнувши, заспокоїв Дмитро.

— Вона тепер слухає барабашку, — пояснив Бодьо.

— Яку... барабашку? — вражено шепнув старий.

— Не яку, а якого, — поправив Бодьо. — По телевізору показували — нічого не видно, а гупає в хаті, всяке виробляє... Баба також чує. Отам, — показав на стелю.

— Було мені сказати, я би не...

Старий відклав світлини, хотів устати.

— Не переживайте, — якраз підійшла Васюта. — То не через вас, це в неї мало не кожен день. Скоро проходить.

— То де була сотня? — нагадав Бодьо.

— Сотень уже не було, Бодику, — відповіла за гостя Васюта.

Говорили все ж упівголос.

— Це була моя охорона, п’ять чоловік.

Васюта жадібно розглядала старого.

— Я лиш пам’ятаю мундири і зброю. Всі сміються, а я високо — на руках. — Зітхнула.

— Так само й тих — лиш зброю, сукно і страх... А чого дєдя вернувся? Тоді? Всі пішли, а він потому вернувся...

— Ми мали трохи грошей. Я знав, що тут скоро треба буде пелінок, сього-того... Може, молока не буде, а корову забрали на позику. Хотів дещо лишити вашій мамі.

— І забули подати! — здогадався Дмитро.

— Я не мав права пустити його назад, звідки ми йшли. Тим більше, самого. Якби мене не поранили, був би пішов під суд.

Помовчавши, сказав до Васюти:

— Але хлопці перемучені, а він так просився! Не так, думаю, через гроші — хотів ще раз, ще на мінуту до вас.

— Ви не зчаста приходили?

— Певно що! Але тоді, у п’ятдесят другому — кілька разів. Одна хата в цім керунку, що не боялися зайти, навіть попоїсти.

— А в другі — боялися?!

Видно було, що Бодьо не знає, як цей факт оцінити.

— На той час так. Нам навіть було заборонено. Чекісти вже багато навербували, застрашили. Появилися радіопередавачі. Був такий дід у вашому селі, Тимощук. СБ в нього виявила.

— І дідо що, вмів тим користуватися? — не повірив Дмитро.

— Що там уміти! Радіомаяк, настроєний на хвилю. Натиснув на кнопку — підключилося живлення й сигнал пішов. А на гарнізоні приймач. Зразу тривога — у такій-то хаті «бандери»!

— Мудро.

— А снотворне в їді? (Ми називали це «наркоз».) Не один попоїв у хаті, а проснувся в камері. Так що не мали права... От лиш тут, — роззирнувся по кімнаті, — порушував наказ.

Осміхнувся:

— Добрий був у Петрихи бануш! Дотепер пам’ятаю.

— А я тому лейтенантові казала, —озвалася раптом Петриха, не зводячи погляду з вікна. —«Не пхайте мені того! Якби й прийшли, самі знаєте, їсти не будуть».

Усі знишкли. Старий виразно глипнув на домашніх: «Нічого собі, не чує!»

Баба ж подивилася йому просто в очі й запитала:

— Йой, Петричку, чого ти вернувся?

Михайло отерп.

— Ти видиш, кілько їх набігло? Уб’ють! І донечку нашу вб’ють, а вона ще світа не виділа.

Звикла, здавалося, до всього Васюта видихнула:

— Мамо!

— Петричку-Петричку!.. — болісно приповідала до гостя Петриха й раптом здригнулася, ніби її вдарили, ввібрала голову в плечі і з жахом глянула на стелю.

Васюта заметушилася, майже силоміць попровадила її до ванькирчика.

Старий знічено встав.

* * *

На призьбі Дмитро обернувся до хлопця:

— Вернися! Може, мамі що треба буде.

А вже на подвір’ї спитав сам себе, без нотки хмелю в голосі:

— І що їй там, на стриху, вчувається? Вже другий рік ця біда.

— Вони дуже любилися, — сказав Михайло.

Роззирнувся по обійстю.

— Де він упав?

— Отам, коло грушки.

* * *

Петриха з надією і недовірою прислухалася:

— Вже не чути.

— Не чути, мамко, не чути, — заспокійливо сказала Васюта. Стояла коло ліжка й пестила мамине плече.

— Аби ти знала, — таємничо заговорила Петриха, — ЙОГО приносять молоді лейтенанти.

— Кого, мамко?

— ЙОГО, — показала на стелю. — Приносять і кажуть десь заховати. Показують, де натиснути...

Васюта завмерла.

— ВІН такий був там, на стриху, маленький, а здавалося, що хату притис. Але сидів тихонько, не то що тепер!

— Мамо, то ви?!.

— Хитрий! — плела, не чуючи, стара. — То ВІН Петричка завернув, покликав. Я мусила, бо від тих Кантарів з-поза потоку нічо не втаїш. Але я цілу годину заждала, як вони пішли...

Коли Бодьо, почувши крик, притьмом ускочив до ванькирчика, мама притискала до себе бабину голову і кричала без слів, а баба спокійно дивилася з-під її рук.

— Тихо, Бодику, — сказала.

Васюта замовкла і зі стогоном упала на ліжко.

— Тихо, Бодику! Видиш, як ВІН маму напудив?

На темну землю летів дрібний колючий сніг, біг до хати Дмитро, зачувши галас, а під голою грушкою молився «Арсен» — старий сивий Михайло.