Починається театр із вішака, а розвалюється — із софітів?

Поділитися
Будівля Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, якій у жовтні 2005 року виповниться сто років, перебуває у катастрофічному стані...

Будівля Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, якій у жовтні 2005 року виповниться сто років, перебуває у катастрофічному стані. Щоб її врятувати, директор закладу Юрій Марчак навіть обіцяє встановити поруч із меморіальною дошкою австрійським творцям цього храму для муз ще одну — цього разу новітнім меценатам, які не пошкодують коштів на ремонт іміджевого для Чернівців об’єкта. Адже уявити собі столицю Буковини без збудованого за громадські кошти віденською будівельною конторою Фердинанда Фелькнера та Германа Гельмера театру — все одно що позбавити Нью-Йорк статуї Свободи, Париж — Ейфелевої вежі або Москву — Кремля. Легенду про те, що у світі існують лише два схожі на чернівецький театри — народний у Відні та оперний в Одесі, корінні мешканці головного міста Буковини засвоюють, так би мовити, ще з молоком матері. Проте ті кілька десятків буковинських мільйонерів, які офіційно задекларували свої доходи, поки що не поспішають переказувати кошти на оприлюднений у січні нинішнього року розрахунковий рахунок театру. Очевидно, чернівецькі нувориші сподіваються потрапити в історію рідного міста як власники шикарних автомобілів, а не як якісь там банальні рятівники унікальної будови. Саме тому, зробивши кілька кіл пеклом чиновницьких кабінетів та досхочу наволавшись у пустелі, пан Марчак тепер більше розраховує на заплановану зустріч із міністром культури та туризму Оксаною Білозір, а якщо й там не знайде розуміння — вже як фізична особа домагатиметься прийому у прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Втрачати директору справді нічого, адже якщо фундамент театру розсиплеться, а його стіни тріснуть, то винуватцем усе одно буде стрілочник. До того ж, якщо врятувати театр не вдасться тепер, то після відзначення сторічного ювілею його вже точно ніхто не ремонтуватиме.

Віденський та одеський театри споруджені тією самою будівельною конторою, що й чернівецький, проте його близнюк перебуває у баварському містечку Фюрт.

Схоже на те, що збудований лише за 14 місяців чернівецький красень театр, який пережив дві світові війни, румунську та німецьку окупацію Буковини, будівництво комунізму на
1/6 планети, має всі шанси загинути у роки посилених євроатлантичних декларацій нової української влади. Зазнавати шкоди театр почав уже з 1922 року, коли румунська окупаційна влада прибрала встановлений перед входом до театру пам’ятник Фрідріху Шиллеру, натомість після приєднання Північної Буковини до СРСР радянська влада встановила тут спочатку перший у Чернівцях пам’ятник Леніну, а відтак — Ользі Кобилянській. Тоді ж екстер’єр бокових фасадів театру, які до того прикрашали погруддя Шуберта, Моцарта, Шиллера, Бетховена, Гете, Гайдна, збагатили потрактованими в трохи іншій стилістичній манері погруддями Пушкіна та Шевченка.

Однак набагато серйозніші пошкодження виявили львівські архітектори уже в наші дні. Непоправної шкоди театральній акустиці завдала непрофесійна реставрація внутрішніх площ наприкінці 70-х рр. Після заміни покриття в овальному ажурному вестибулі за тристулковими парадним дверима, фойє та на біломармурових сходах, що ведуть до лож-бельетажу на другому поверсі та амфітеатру — на третьому, вона значно погіршилася. Згідно з висновками експертів, внаслідок пошкодження австрійської вентиляційної системи та заміни австрійських водостічних труб, що ніколи не замерзали, на виготовлені з радянської бляхи, вологість фундаменту, стін цоколя та половини першого поверху театру значно перевищує всі допустимі норми.

Що це означає на практиці, пояснив директор театру Юрій Марчак: «Основу підвалу становлять бетонні конструкції, проте все решта — цегла, а цегла від вологи кришиться і перетворюється на пісок. А якщо розсиплеться фундамент, то одразу тріснуть стіни, як це трапилося в Одеському театрі опери та балету. Тоді ремонт коштуватиме вже значно дорожче». Вже тепер у театрі встановлено спеціальні сигнальні маячки, які фіксують небезпечні зміни у стінах будівлі. Незначних пошкоджень зазнав навіть фасад театру, коли на початку 2004-го у розміщеному неподалік продуктовому супермаркеті випадково вибухнув газовий балон. Особливо перепало скульптурному зображенню музи театрального мистецтва Мельпомені, розміщеній над самим входом до театру. Після вибуху Мельпомена, що простояла на фасаді театру з 1905 року, втратила кисть руки, в якій вона тримала факел. Щоправда, невдовзі руку з факелом прилаштували на попереднє місце.

До будівельних проблем додалися технічні. Одна за одною виходять із ладу куплена ще у 60-х роках звукова, підйомна та світлотехнічна системи. Апогеєм руйнувань став обрив на самому початку зими одного з восьми тросів, якими над сценою кріпляться театральні софіти. Відтак один із чотирьох 2,5-тонних механізмів, які використовуються в театрі ще з середини 50-х років минулого століття, обірвався, потім піднявся вгору і застопорився. (Для порівняння: сучасний освітлювальний пристрій важить не більше 150 кг.) «Це перша ластівка, якої достатньо для того, щоб бити на сполох», — наголошує директор. Проте справжньою «бомбою» під театром Юрій Марчак вважає «теристорну, що регулює електроенергію, яка подається на театральні прожектори». Загалом із 134 блоків теристорної працюють лише 28.

Ремонту потребує також внутрішнє оздоблення: штори на вікнах, зношені театральні дивани, столітні стільці в артистичних кімнатах та крісла у глядацькій залі. Замінити їх на нові не можна з огляду на акустичні норми. Адже австрійські майстри робили театральне начиння за спеціальною технологією, тому розміщення у залі, форма крісел і навіть вигин спинок — усе має неабияке значення для збереження акустики. До того ж крісла вже й так постраждали, коли наприкінці 70-х горе-реставратори замінили у них спеціальні морські водорості на поролон. У 90-х крісла в партері взагалі демонтували, а сам театр перетворили на знімальний майданчик фільму «Співачка Жозефіна і мишачий народ» (режисер Сергій Маслобойщиков). Очевидно, використання під час зйомок піротехнічних засобів також не пішло на користь сусальній позолоті на внутрішньому оздобленні театру.

Одне слово, навіть неозброєним оком видно, що для вправних реставраторських рук роботи в театрі більш ніж достатньо. Згідно з висновками фахівців Львівського науково-реставраційного інституту «Укрзахідпроектреставрація», які у 1999 році виготовили проектно-кошторисну документацію для капітального ремонту приміщення театру, починати ремонт слід було б із дренажних робіт та водовідведення на рівні фундаменту, а вже врятувавши театр від підвищеної вологості — здійснювати обробку всіх поверхонь спеціальним антибактеріальним та антигрибковим розчинами. І коштів на ці першочергові заходи (у цінах 1999 року) необхідно не так уже й багато: якихось 2 млн. грн. Однак, починаючи з 90-х років, театр практично не отримує коштів на реставрацію. (Державних дотацій заледве вистачає на виплату більш ніж скромної зарплати 146 працівникам театру. Наприклад, нинішнього року фінансування передбачено лише до липня, а далі хоч бери й закривай театр.) Щоправда, перед приїздом до Чернівців на початку ІІІ тисячоліття президентів Румунії, Молдови та України, а також представника Австрії у театрі провели косметичний ремонт, зокрема на 70 відсотків оновили фасад. А оскільки протоколом зустрічі не передбачалося, що високі гості здійснять прогулянку навколо будівлі, то обмежилися латанням самого лише фасаду і бокових стін, — на решту забракнуло коштів. Тож тильна (сценічна) сторона театру досі вкрита будівельним риштуванням (на фото). Що вже казати про проведення більш нагальних реставраційних робіт, якщо навіть за цей, по суті, косметичний ремонт будівельникам досі винні 19 тисяч грн.

Чи не єдиним джерелом заробітків для комунального підприємства з правом здійснювати госпрозрахункову діяльність, яким є театр, що перебуває на балансі Чернівецької обласної ради як власність територіальних громад міст і сіл Буковини, залишаються кошти, отримані від здачі приміщення театру в оренду, доброчинні пожертвування та гроші, зароблені від продажу квитків. Хоча ще невідомо, чого більше — користі чи шкоди від прокату глядацької зали не за призначенням, яку використовують як для представлення губернаторів, так і для недільних проповідей священиків церкви Євангельських християн-баптистів. (Наприклад, із метою встановлення колонок та підсилювачів для безголосих «зірок» уже піднялася рука на бічні портали, які для цього спеціально порізали.)

Наразі дирекція театру втомилася від листування з різноманітними державними та самоврядними організаціями і установами, які ніби все розуміють, проте нічого зробити не можуть. Сигнал про біду директор надіслав навіть до Відня. Якщо доля унікальної пам’ятки архітектури не цікавить місцевих можновладців, то, можливо, нею зацікавляться у колишній метрополії. Пан Марчак каже, що звернувся до обласної ради та чернівецького міського голови, написав кілька листів губернатору Буковини, у всі архітектурні організації міста і області, відділи культури та Товариство охорони пам’яток тощо. Проте єдине, чого вдалося досягти, — це отримати обіцянку від мера Чернівців (хоча театр не належить територіальній громаді міста), що у рамках підготовки до столітнього ювілею театру місто за власний кошт поміняє навколо нього асфальт на бруківку. Звісно, ті, хто не хоче нічого робити, як правило, шукають причину, чому це робити неможливо, а справді зацікавлені долею театру знайшли б вихід із нетрів національного законодавства про місцеве самоврядування. Врешті, у Чернівцях уже є досвід порятунку театру. Кілька років тому Літній театр, який розвалився під вагою снігу, на кілька років передали в оренду одному з найбільших промислових ринків України — «Калинівському», що у Чернівцях. Підприємці одразу знайшли кошти на його відбудову та відновлення діяльності. Звісно, приміщення облмуздрамтеатру, яке є пам’яткою архітектури національного значення, так просто, як Літній, в оренду нікому не передаси. Проте, шукаючи можливі шляхи порятунку унікальної будівлі, безумовно, можна наштовхнутися на потрібну формулу. Головне — справді прагнути цього. Бо поки що виходить так, що у Чернівцях є сотні тисяч гривень на музей Жукова та постамент Перемоги, мільйон — на асфальтовий завод тощо, але немає коштів на прихисток для муз.

Так звані «батьки міста» всіх мастей, включно з головою партії чернівчан, як називає себе мер, люблять помріяти вголос про перспективи внесення старої частини Чернівців до переліку архітектурної спадщини людства ЮНЕСКО. Проте, з огляду на їхнє ставлення до проблеми збереження залишених нам у спадок скарбів, інколи складається враження, що знищені у часи їх порядкування у місті архітектурні шедеври вони сподіваються замінити не інакше як власними особняками. Ось тільки чи зацікавлять ці палаци ЮНЕСКО — ще те питаннячко.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі