Плакати чи радіти? Театральний сезон: що має бути — того не минути

Минулий театральний сезон увійде в історію як один із найдраматичніших... Причому драма тут — не жанровий різновид, а зовсім інше — закулісна конфліктність, медійна скандальність, «сміття з хати», забруднені репутації, формування кланів... Усе те, про що досить багато говорили і писали. На жаль, у такому контексті варто було б більше говорити про театральну етику, ніж про художню естетику. Тим більше що естетика київських театрів передбачувана. І все-таки, переступивши поріг нового театрального сезону, варто озирнутися... «ДТ» ексклюзивно зібрало ніби за одним круглим столом тих, хто найактивніше відстежує театральні тенденції, — головних столичних театральних літописців, погляди й судження яких представлені як у експертній комісії театральної премії «Київська пектораль», так і на сторінках відомих видань. Питання передбачувані: 1) що потішило в минулому сезоні? 2) що засмутило в тому ж сезоні? 3) на що розраховувати в сезоні, який стартував? Оцінки та висновки наших шановних експертів позбавлені претензій на глобалізм або узагальнення заданої теми, зрештою, це думки (інколи досить суперечливі) конкретних авторитетних людей, їхні особливі погляди...

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА
(шукає «світлий смуток» на
Андріївському узвозі в «Колесі»):

— Усе, що трапляється в театрі, по-справжньому засмутити не може, оскільки театр — це лише театр, і не більше. Однак те, що діється з театром узагалі, іноді лякає, адже театр — модель світу, соціуму, модель нашої реальності, своєрідне бюро соціальних прогнозів.

Аж ніяк не тішить те, що наш театр дедалі більше уподібнюється до другосортного серіалу — млявого, беззубого і нудотно карамельного. Він аж ніяк не хоче себе по-справжньому позиціювати ні естетично, ні соціально, ні політично, використовує вторсировину на кшталт відпрацьованих медійних або рекламних прийомів.

Минулий театральний сезон важко було сприйняти як щось цілісне. Він розпочався досить мляво ще у вересні 2004 року і щосили намагався набрати обертів протягом «помаранчевої» осені. Власне, «театр на сцені» змагався із «театром життя» і змагання це явно програв. Прорив спробував здійснити Юрій Одинокий, і, як на мене, йому єдиному це вдалося. Його «Брати Карамазови» (в театрі імені Франка) — вистава суперечлива, нерівна, але щира й натхненна. Тут захльостують справжні почуття, тут є позитивне енергетичне послання і навіть спроба сповіді. У брехливому світі, що потерпає від лукавства, це зовсім не завадить.

Друга, післяноворічна частина сезону вийшла інакшою. Багато галасу через дрібниці і кілька прем’єр, схожих на мильні бульки. З-поміж побачених вистав зачепили три: «Сірано де Бержерак» у Театрі драми і комедії, «Наталка Полтавка» у театрі ім. І.Франка та «Кількість» у Театрі російської драми. Але головні їхні переваги — аж ніяк не режисура, а ролі, зіграні Миколою Бокланом, Петром Панчуком і Георгієм Хостікоєвим.

Те, що називають «світлим смутком», прийшло вже після прем’єри «Гри на клавесині» в театрі «Колесо». Чуйна, пронизлива, дуже прониклива п’єса Ярослава Стельмаха, якого немає з нами, знову схвилювала...

Доводилося в минулому переглядати і взагалі жахливі вистави, на афіші яких хочеться повісити дорожній знак «цеглина». Назву лише одну з них, оскільки, крім усього іншого, в ній обурила претензійність і впевненість (творців) у тому, що саме таким і має бути сучасний театр: вульгарним, меркантильним, ексгібіціоністським. Це вистава, присвячена Едіт Піаф, на сцені під дахом Російської драми.

Окрім іншого, протягом сезону по-справжньому тішила «біла хата сусіда». Саме ця сусідська (гастрольна), а не наша власність вселяла надію, що театр комусь потрібен. То Някрошус, то Стуруа, то Райкін, то Баніоніс, то МХТ, то Бунраку. Заберіть усе це в киян — і в залишку отримаєте три з половиною вдалі вистави і кілька стомливих театральних скандалів.

Сергій ВАСИЛЬЄВ
(відзначає якісний художній ривок режисера Віталія Малахова):

— Мені здається, в новому сезоні нас чекає... стабільна ситуація. У тому сенсі, що наростатиме рівень акторського професіоналізму. Як колись зазначив Чехов, «середній рівень значно підвищиться». Що відчувається проблема режисури — це безперечно. Але це й ідеологічна професія... Тому очікувати на цьому фронті нових відкриттів, мабуть, поки що передчасно. Принаймні дуже розраховую на Віталія Малахова, який сьогодні безперервно працює, розраховую на «Московіаду» за Андруховичем у Молодому театрі у Станіслава Мойсєєва. Розраховую на «Марат-Сад» Сергія Маслобойщикова в Театрі ім. І.Франка. Це, власне, буде його перша режисерська робота в Києві. Хоча раніше в Будапешті він працював дуже цікаво. Розраховую на талановитого Андрія Жолдака, який готує прем’єру «Ромео і Джульєтти» (у виставі зайняті актори Харківського театру імені Шевченка, але прем’єра відбудеться за кордоном). Із сезону минулого, знову ж таки, відзначу вдалі роботи Віталія Малахова «Кількість» і «Весь Шекспір — за один вечір» (Театр ім. Лесі Українки). Високий рівень, хороший досвід для Театру російської драми. У себе в Театрі на Подолі він обіцяє «Мину Мазайла» Куліша. У минулому сезоні виявилося, що й вітчизняна антреприза може претендувати на художній результат — маю на увазі спектакль «Про людей і мишей» (компанія Бенюка—Хостікоєва).

Олег ВЕРГЕЛІС (засмучений хамством режисера Андрія Жолдака під час київських гастролей):

— Сезон засвідчив, що агонізує так званий «театр головних режисерів». Тобто ніякої погоди ні їхні вистави, ні їхня художня політика вже не роблять. Схожа ситуація не лише в Києві, а й у такій театральній Мецці, як Москва. На першому плані — художній керівник. Тобто художній продюсер, від смаку якого (і від естетичних уподобань) тепер багато в чому залежить обличчя того чи іншого театру, оскільки в компетенції художнього керівника — запрошувати, формувати, впливати, навіть «нав’язувати». У Києві на цьому полі маневрує Ступка. Результати не завжди однозначні. Та це все-таки результати. «Брати Карамазови» — вистава безбожно довга, режисером не «спресована», але акторські роботи приємно здивували вже тим, що від цих акторів узагалі з жахом очікував сценічної транскрипції Достоєвського. «Наталку Полтавку» і вихваляти недоцільно, і драконити безглуздо. Режисер Ануров, як на мене, і сам не сподівався на хороший ефект. А вийшов неспекулятивний наїв, який підкупив публіку (і навіть деяких критиків) задьористою щирістю і старою піснею про головне — про ту Україну, «яку ми втратили», а можливо, її (такої) ніколи й не було. Водночас від Ступки в новому сезоні хочеться дочекатися не лише захопленого експериментаторства (трупа то під холодним, то під гарячим душем захожих режисерів-поливальників), а й певного якісного сценічного «мейнстриму», який збалансує трупу, поверне її до чіткості сценічної мови, природності сценічних реакцій. Це зовсім не ганебний театр. Його сповідував Сергій Данченко. Розумію, що запитають: а кого покликати на постановку? Однак і це запитання риторичне. Чітко та професійно, сценічно зрозуміло працює Олексій Лісовець. Треба підтримувати творчі контакти з Одиноким, який міг би поставити добротну комедію — цей жанр у франківців чомусь у дефіциті. Найкращі акторські роботи в минулому сезоні у франківців — Петро Панчук («Наталка Полтавка»), Лесь Задніпровський і Остап Ступка («Брати Карамазови»).

Удача — «Вишневий сад» у Театрі драми і комедії у постановці Зайкаускаса. Проте градус і якість постановки залежать лише від акторської збалансованості. Дивився двічі. Перший раз — захоплення. Вдруге — напіврозчарування, оскільки грали абияк, напевне, розмірковуючи, як би заробити копійчину в серіалі.

Минулий сезон не засмутив, а обурив деякими медійними витівками так званих зірок, які забули, що їхня головна справа — доводити свою спроможність не в бульварних інтерв’ю, а на сцені.

Я розумію, що етика Станіславського — сьогодні архаїка. Та принаймні сором і совість інколи мають бути... Коли творчі суперечки обертаються цькуванням. Коли в запалі «військових дій» використовуються найбільш заборонені методи навіть щодо жінок — лайка, образи а то й підкидні листи «ветеранів сцени», декотрі з яких, на мій жах, не можуть ні читати, ні підписувати, бо втратили зір...

Режисер Жолдак, який недавно гастролював, — безперечно, обдарована людина — у прямому ефірі «5 каналу» дозволив собі з експресивною зухвалістю образити художнього керівника Національного театру, заявивши, що в того, виявляється, руки «по лікоть у крові». Я хочу, щоб мені показали пальцем ці «жертви»... За такі речі позиваються в суді і більше ніколи в житті не подають руку для вітання... Однак, мабуть, це лише мені так здається. Адже Жолдак у своєму нестримному самопіарі доходить до того, що «самопризначає» себе навіть у крісло керівника одного зі столичних театрів. Можна тішитися з його витівок, казати: ах, який палкий язичник і фантазер... Але ще кілька таких публічних трюків — і далі безчинство, навіть кримінал. Я не дуже втаємничений у нинішні проблеми Харківського драмтеатру, яким керує Жолдак, але неадекватна ситуація, що наразі там склалася (у зв’язку з «Ромео і Джульєттою», коли акторів повністю оголюють), симптоматична і багато що прояснює... Та й увесь цей традиційний плач за втраченими батьківщиною геніями, які, виснажені, поневіряються десь по закордонах, а тут нібито нікому не потрібні, — не більше як арія Сірого Вовка на подвір’ї Кози-дерези. Щось не видно серед наших постачальників «духовності» дистрофіків... Навпаки: тільки животи відростили і кабінети м’які облаштували...

З минулого сезону залишилися запитання до ТЮГу на Липках. Чи доречно прикрашати фасад дитячого театру обурливою розтяжкою «Придуркуватий у стилі рококо»? Чи, може, давайте всі дитячі театри перетворимо на аналог безалаберних серіальних відстійників, де лайка — все одно що комплімент. Запитання є і до молодого керівника оперети. Бо ж трупа стогне від його захоплення малими формами, а велика сцена, взагалі-то, стоїть порожня через брак давно очікуваних яскравих прем’єр. Барвисті афіші та помітний фасад ситуацію не врятують. Треба щось робити. І якщо сам не можеш розбудовувати музичний театр — тоді запрошуй «шабашників» зі сторони, щоб решта обдарувань живцем не догнивала в цьому колективі.

Валентина ЗАБОЛОТНА (засмучена юридичним і етичним невіглаством навколо Російської драми):

— Театральне життя, як і життя взагалі, виткане з радощів, смутків. Згадуючи минулий сезон у театрах України, так і дивишся — де радість, де сум... Радощі були. Передусім це театральні фестивалі. «Золотий ключик» для дітей і юнацтва в Донецьку, «Січеславна-2005» у Центральній Україні (Дніпропетровськ), прем’єри сезону в Івано-Франківську. Тут справді вирує творче життя, зустрічаються майстри сцени, вихлюпуються через край емоції глядачів і ЗМІ. Тут видно, що театр в Україні живе. Він у пошуку, він різноманітний, він багатообіцяючий. Хоча, зрозуміло, на кожному з цих фестивалів траплялися і особливі радощі, і власні глибокі печалі. Радісно спостерігати за віртуозними акторськими роботами, живими, багатогранними характерами персонажів, витканими артистами з виразних деталей, психологічними подробицями, багатоплановими вібраціями змістовних інтонацій, наповнених підтекстами і заразливим хвилюванням. Назву лише деякі такі роботи... Сипливий-Журден у «Недоумкуватому Журдені» (Театр на Подолі, Київ), тріо артистів у виставі «Продавці гуми» (Театр на лівому березі, Київ), практично весь ансамбль постановки «Дуже проста історія» (Російський театр, Миколаїв), ансамбль виконавців чеховських водевілів на малій сцені Донецького академічного театру, Людмила Вершиніна та її партнери у виставі «У сутінках» (Російський театр, Дніпропетровськ) і багато інших.

Безумовно, ці успіхи пов’язані з тим, що режисура нині поступово повертається обличчям до проблем життя людського духу в його реальних складних, але пізнаваних формах. Тому особливо тішить вистава «Мартин Боруля» у постановці Петра Ластівки (Луцьк), такими ж цікавими здаються прем’єрні вистави Анатолія Канцедайла, Володимира Петренка, Володимира Мазура, Жана Мельникова (Дніпропетровськ), Олексія Лісовця, Юрія Одинокого, литовця Лінаса Зайкаускаса, Віктора Гірича... Філософські пошуки Володимира Кучинського, Ірини Волицької (Львів), Віктора Попова (Запоріжжя) захоплюють не менше. Та бували й печалі...

Тільки з жалем можна говорити про діяльність-бездіяльність оновленого Міністерства культури (і туризму). Прикладів — безліч. Причому за короткий час. Від фінансового зриву давно запланованого фестивалю «Класика на сцені» у Дніпродзержинську до юридичного й естетичного невігластва навколо Київської російської драми (хоча сама я не належу до фанатів цього театру). Засмучують останні спектаклі рідного столичного Театру імені Івана Франка — «Соло-меа», «Сентиментальний круїз», «Наталка Полтавка». Очевидний несмак, підміна культурних понять і елементарна режисерська неузгодженість. Особливо прикро, що сам театр вважає ці роботи мало не шедеврами. Були й вистави провінційних театрів, які засмутили ще більше, — «Енеїда» у Запоріжжі (Театр імені Магара), «Квітка кактуса» у Чернівцях, «Наречений без посагу» (Театр імені Шевченка, Дніпропетровськ), опера «Попелюшка» (Донецьк). На жаль, це далеко не все, оскільки можна було б згадати і вбоге матеріально-технічне забезпечення діяльності театрів, і прорахунки театральної освіти, відсутність на сцені сучасної української драматургії... І все-таки радощів було більше...

Людмила ЖИЛІНА
(натхнена глядацьким успіхом «Наталки Полтавки» у франківців):

— Оцінки творів мистецтва завжди мають суб’єктивний характер. Багато чого залежить не тільки від естетичних уподобань, а й від структури особистості, способу мислення — логічного чи асоціативного. Тут відіграє роль і життєвий досвід, і навіть настрій у день перегляду вистави. Тому хочеться уникнути категоричності на рівні шкільних оцінок — «добре» чи «погано». Як на мене, чимало сценічних робіт минулого сезону апелювали до вдумливого глядача, а не лише до глядача, котрий приходить у театр просто розважитися. Серед таких прикладів на першому місці — вистава франківців «Брати Карамазови» у постановці Юрія Одинокого. Цікавим і навіть несподіваним здалося мені прочитання «Вишневого саду» литовцем Лінасом Зайкаускасом у Театрі драми і комедії на лівому березі. Виправдала себе творча сміливість художнього керівника Театру Франка, який допоміг молодому режисеру Олександрові Білозубу винести на суд глядачів хореографічну драму «Соло-меа» (він також є автором ідеї і режисером-постановником). А ось «Наталку Полтавку» московський режисер Олександр Ануров поставив на цій самій сцені у ще оригінальнішому жанрі — «українське музично-драматичне рококо, теє то як його». У цій прем’єрній виставі, що має неймовірний успіх у глядача, приваблює добродушно-іронічний погляд на патріархальне народне життя з веселою і яскравою, майже ярмарковою плутаниною його ознак. Усе це пронизане сучасними ритмами аранжувань Олега Скрипки (музику Лисенка він елегантно доповнив деякими власними творами). Приваблюють і енергетика вистави, і легкий смуток за нашим, українським... Талановито грають актори, особливо молодь. Продовжуючи музичну тему, хочу згадати про спектакль, який потішив багатьох меломанів під завісу сезону, — «Фауст» у Національній опері. Оригінальне сучасне рішення італійського режисера Маріо Корраді. Багато його прийомів не здаються неприродними або штучними. Київська оперета відкрила малу сцену помітною виставою «Звана вечеря з італійцями» Оффенбаха. Київський ТЮГ потішив новим прочитанням «Лісової пісні» Лесі Українки. Тому про розчарування говорити не хочеться.

Віталій ЖЕЖЕРА
(ім’я його сестри — стислість: найкраща в сезоні — Лариса Руснак):

— Що вразило? Лариса Руснак у виставі «Соло-меа» в театрі імені Івана Франка і вистава «Вишневий сад» у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Чого не прийняв категорично? Вистави «Спокусити, але не закохатися» у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Надії на новий сезон — це нові спектаклі Віталія Малахова, Олексія Лісовця, Сергія Маслобойщикова, Володимира Петрова, Валентина Козьменко-Делінде, Станіслава Мойсєєва.

Тетяна КУР
(робить ставку на інтелігентний камерний театр на Печерську):

— У минулому сезоні було багато цікавих інноваційних рішень, і це, безперечно, тішить. Наприклад, Олег Скрипка в ролі драматичного артиста, вистава «Наталка Полтавка». Це було зроблено у правильному руслі, тому спробу можна вважати вдалою. Центр ДАХ — це вже зайнята ніша, добре, що вони продовжують дотримуватися своїх принципів — авангард, особлива атмосфера і безплатний вхід (некомерційний театр) — вистави «Пролог до Макбета», «Танець смерті». Театр на Печерську — головне відкриття сезону, він упевнено займає нішу інтелігентного камерного театру для молоді — вистава «Закон танго». Театр «Вільна сцена» — спектакль «Роберто Зукко» — взагалі унікальний варіант. Фактично, це єдиний театр, що є альтернативою традиційному. Як слушно формулює сам Богомазов, у консервативному «тоталітарному» театрі глядачеві нав’язують стиль, жанр і прогнозують його реакцію на той або інший твір. У «Вільної сцени» щось зовсім інше, але головне — це зроблено професійно, а сама вистава дуже захоплює. Головне розчарування минулого сезону — те, як Театр російської драми продовжує товкти воду в ступі. На сцені — ті ж самі обличчя, старі режисери, повна відсутність свіжої крові і нестандартних рішень (виняток із загальних правил — запрошення режисера Віталія Малахова). Дивує вибір режисерів, яких запрошують на постановки, — це далеко не найбільш знакові особистості в сучасному театральному процесі. Великі надії покладаю на Театр імені Франка — імпульсивні спроби реформувати естетику мають зрештою прийти до спільного знаменника. Є надія побачити на знаменитій франківській сцені новий український театр.

Марина КОТЕЛЕНЕЦЬ
(жадає глибокої рефлексії й аналізу, але тепер не той момент):

— Від минулого сезону залишилося тільки одне неясне відчуття: дуже великі сподівання, що виявилися абсолютно неадекватними кінцевим результатам.

Єдиним прогнозованим успіхом були «Брати Карамазови» в Театрі ім. І.Франка і радість за Юрія Одинокого, якого нарешті допустили на сцену академічного столичного театру. Власне, ми й були свідками, як його вистава зібрала всі «Пекторалі». Як на мене, на «Пекторалі» взагалі недооцінили «Вишневий сад» Зайкаускаса в Театрі на лівому березі та сценографію у «Сентиментальному круїзі» Театру ім. І.Франка. Сама вистава слабка, але робота Володі Карашевського дуже гарна.

Великі надії покладала на «Всього Шекспіра…» Малахова, «Марію Стюарт» у Молодому театрі або «Останнього Дон Жуана» у постановці молодого режисера Максима Михайличенка. Різною мірою і з різних причин вони не виправдалися. Наприклад, «Весь Шекспір — за один вечір» став для мене найголовнішим розчаруванням.

Дуже важливо, що в театрах почала з’являтися сучасна західна експериментальна драматургія («Кількість» у Російській драмі та «Випадкове танго» в «Сузір’ї»). Хоч вистави далекі від досконалості, але сам новий режисерський і акторський, та й глядацький досвід — дуже важливий для нашого театру. Продовжую уважно стежити за молодим режисером Андрієм Білоусом: його «Сірано де Бержерак» у Театрі драми і комедії цікавий. Трактування якщо й не вражає несподіванками, то принаймні відійшло від «романтичної» банальності. Проте реальна і об’єктивна бідність театру може вбити будь-яку естетику й оригінальність.

Знаю про суперечливе ставлення колег до «Наталки Полтавки» в Театрі ім. І.Франка. Мовляв, «український театр зайнявся тепер попсою». Однак вистава за Котляревським — не та попса, яку продукують наші вітчизняні антрепризи. Вона має іншу природу. Звісно, можна прийняти закиди на адресу режисера Анурова, музичного креатора Скрипки і молодих артистів, що вони не змогли з такою глибиною та об’ємністю підійти до свого матеріалу, як це зробив Петро Панчук у ролі Возного. Не змогли чи не захотіли? Якщо враховувати світогляд Скрипки й Анурова — то не захотіли. Очевидно, що сьогодні наша вітчизняна культура після періоду невизначеності переживає період ідологізації — реконструкції і створення нових ідолів, необхідних і обов’язкових для формування тієї ж таки культури й національної ідентичності. І «Наталка Полтавка», аранжована Скрипкою, — пісня українству як такому. І в цьому весь її сенс. Це перша вистава за хрестоматійною українською класикою, в якій не дратували лубочні папахи, свитки та горщики, — все піддавалося іронічній грі, а головний і єдиний пафос міг би полягати в гаслі: «Ось шаровари, які ми втратили». Зроблено це щиро, і невідомо, чи прийняла б публіка інший підхід. Звичайно, хочеться глибокої рефлексії й аналізу, та, мабуть, тепер не той момент. А критичне ставлення до себе вкрай необхідне. Інакше в нас відбудеться чергова тусівка на Майдані, тільки вже під іншим кольором.

Робити прогнози на майбутній сезон — невдячна річ. Я лише можу сказати, на що чекаю...

Це «Ромео і Джульєтта» Олексія Лісовця в Театрі на лівому березі. Лісовець став, один із небагатьох, міцним, здоровим і культурним режисером у Києві.

Спектакль «Марат — Сад» за п’єсою Петера Вайса в Театрі імені Франка і в постановці Сергія Маслобойщикова. Є надія зустрітися з режисером Володимиром Петровим, який ставитиме в тому ж театрі мюзикл «Людина з Ламанчі».

Звісно, цікаво, що вийде в Мойсєєва з «Московіадою» Андруховича. Однак боюся, він запізниться з нею так само, як поспішив із «Марією Стюарт» Шиллера. Та ось і прогноз — забираю назад.

Ганна ЛИПКОВСЬКА
(жалкує, що яскраві акторські дебюти бувають так нечасто):

— У минулому театральному сезоні засмутила... передбачуваність і «застиглість» театральної ситуації, її замкнутість на собі самій. Існує гострий дефіцит як своїх нових яскравих облич, так і несподіваних «укидань», проникнень іззовні. Акторів і режисерів випускають «стосами», на сцену виходить багато молоді, створюються навіть нові театри, але — і це показово, — за підсумками 2004 року, в номінацію «Київської Пекторалі» з акторських дебютів набралося тільки два незаперечних претенденти (Дмитро Чернов із Театру ім. Франка та Євген Авдєєнко з Театру російської драми ім. Лесі Українки), а номінацію «режисерський дебют» узагалі зняли через відсутність таких.

Що потішило?

Завжди радують хороші акторські роботи. Давнього театрального принципу «режисер повинен померти в акторі», попри всі постановочні «кульбіти», ніхто скасувати не в змозі. І те, як працюють артисти у «Братах Карамазових», — заслуга не лише їхня, а й режисера Юрія Одинокого. Досить несподівана робота Миколи Боклана в «Сірано де Бержераку» (Театр драми і комедії на лівому березі) режисера Артура Білоуса. Ще хотілося б згадати Георгія Хостікоєва в «Кількості», В.Шестакова та Н.Надірадзе у «Грі на клавесині» (театр «Колесо»), П.Панчука в «Наталці Полтавці» і — особливо — Ларису Руснак, яка від вистави до вистави стає просто зіркою Театру ім. Франка.

Очікування у зв’язку з відкриттям нового сезону завжди й незважаючи ні на що великі. Сподіваюся, зокрема, й на вирішення ситуації з Російською драмою ім. Лесі Українки: чим довше вона триває, тим потворніших форм набуває, тим серйознішими будуть її наслідки для самого театрального організму і тим важче буде їх долати.

Алла ПІДЛУЖНА
(здивована скороспішністю
використання «помаранчевої» атрибутики в нових виставах):

— Часто доводиться чути: мовляв, київські театри набагато гірші, ніж, наприклад, московські, наших вистав і не порівняти з найкращими російськими. Не бажаючи уподібнюватися тим, хто не хоче бути пророком у своїй вітчизні, зазначу, що будь-яке порівняння слабує на необ’єктивність. Розбиратися ж зі своїм, вітчизняним мистецтвом видається мені справою набагато продуктивнішою.

Загальне враження від минулого театрального сезону в мене досить рівне. Приголомшливих творчих відкриттів не було, як, утім, не було й оглушливих провалів. Водночас «народилися» в сезоні 2004—2005 примітні театральні дітища. Подією, як на мене, стало сценічне полотно «Брати Карамазови» в Театрі ім. І.Франка. Вистава зібрала рекордну кількість «Київських Пекторалей», незаперечними з яких мені видаються нагороди за режисуру Юрія Одинокого, за сценографію Андрія Александровича-Дочевського, за жіночу роль другого плану Тетяни Шляхової.

Творча група І.Калашнікова, С.Мельник, Є.Тижнова продовжує цікаві пошуки у царині сценічної органіки, пропонуючи приклади неординарності режисерських рішень і акторського самовираження. Вистава «Жінка в пісках» театру «Сузір’я» — яскравий приклад цього. Зусилля акторів і режисера А.Білоуса примусили зазвучати роман Кобо Абе, дуже складний для сценічного втілення, украй переконливо.

Вразила вистава «Соло-мea» Театру ім. І.Франка й акторські роботи П.Лазової, Л.Руснак, А.Форманчука.

Незаперечною удачею вважаю виставу «Лісова пісня» у ТЮГу на Липках із оригінальним режисерським рішенням В.Гирича, винахідливою сценографією М.Френкеля і правильно знайденою інтонацією подачі класичного матеріалу юнацькій аудиторії.

У репертуарі «Театральної компанії Бенюк і Хостікоєв», який дедалі розширюється, хочу відзначити виставу «Про людей і мишей» та роботи Хостікоєва і Бенюка, які створили образи щирі, пронизливі до клубка в горлі.

Традиційне естетичне задоволення від великих фестивалів, проведених у Києві, — «Київ травневий» і Булгаковський фестиваль. Булгаковський цікавий формою проведення — імпровізаційними сценічними читаннями, «Київ травневий» — можливістю побачити вистави інших країн та міст і таки не втриматися від порівняння.

З негативних відчуттів минулого сезону згадуються не конкретні спектаклі, а жаль від непорозумінь у Російській драмі та від протистояння в Театрі ім. І.Франка. Публічність обвинувачень, добре поставлена інформація на сторінках періодичних видань розпалювала інтерес глядачів до інтриг внутрішньотеатральних, а не до досягнень сценічних. Засмутили також моменти прагнення скороспішно використати у виставах теми подій помаранчевої революції. Вважаю, що для художнього переосмислення потрібно дати їм принаймні «відстоятися» у часі.

Надії на сезон, що вже стартував, є. Гадаю, можуть стати подіями «Тіні забутих предків» у постановці Гладія, мюзикл «Людина з Ламанчі» у постановці Петрова. Хоча, власне, помітною може стати будь-яка назва, навіть та, що спочатку особливо й не зацікавить. Творчість — процес натхненний. У мистецтві прогноз — річ складна. Точно можна спрогнозувати хіба що майбутній інтерес до «Ромео і Джульєтти». Сезон 2005—2006 у Києві пройде під знаком великої трагедії. До вже наявних у ТЮГу й Молодому театрі додадуться нещасливі закохані Театру ім. І.Франка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра й Театру ім. Лесі Українки (причому у спільному проекті з німцями вистава Російської драми обіцяє бути двомовною). Особливо загострюючи конфлікт, ворогуючі сім’ї говоритимуть російською і німецькою.

Загалом, у критиків роботи буде предосить. Головне — не забувати про місію служіння Театрові і, йдучи на будь-яку прем’єру, завжди пам’ятати вислів Немировича-Данченка: «Театральна рецензія як звіт про першу виставу є зло, дуже шкідливе для театрального мистецтва». Пам’ятати й не примножувати це зло.