Письменник Захар Прилєпін: «В Росії — замкнута політсистема, куди допущені тільки «андроїди»

Ви читали Захара Прилєпіна? Як, ви не читали Захара Прилєпіна? Тоді нам нема про що розмовляти! У Росії його сьогодні вивищують до рангу ледь не «сучасного класика». Із цим можна сперечатися. Як, утім, сперечаються і про його книжки — «Патологии», «Грех», «Ботинки, полные горячей водкой: пацанские рассказы», «Я пришел из Росии»...

Виходець із глибинки, з села Ільїнка Рязанської області, він устиг попрацювати різноробом, охоронцем, навіть командиром відділення ЗМОП. А ще він активний учасник ліворадикальної опозиції, учасник акцій «Другая Россия», член забороненої Націонал-більшовицької партії, соратник Едуарда Лимонова. Словом, людина-оркестр цей Захар Прилєпін.

Його книжки сьогодні помітні і на полицях книгарень Києва. Тож раджу познайомитися із цим феноменом і оцінити якість його творінь. У розмові ж для «ДТ» ми оминали власне літературний шлях Захара, а пройшлися темами переважно соціально-політичними.

— Захаре, якось ви сказали, що зовсім не прагнули стати письменником, а вийшло це само собою... Цікаво, а от у політику ви теж не збиралися йти? І що сьогодні вас більше приваблює — російська словесність чи російська політика?

— Звісно, література. Якби я зараз відчував, що в найближчій перспективі все буде добре, нізащо не займався б цим видом діяльності. Я не маю жодних політичних амбіцій. Мені не цікаві політичні посади, політичні партії. Мене цікавить тільки наявність простору, соціального життя, в якому буде комфортно жити моїм дітям. Політика як предмет докладання сил мене зовсім не приваблює.

— Проте ви активний учасник «Маршів незгодних». Із чим насамперед ви сьогодні не згодні, якщо кинути побіжний погляд на сучасні російські реалії?

— З відсутністю дороги в політику молодим, агресивним, радикально налаштованим і не схильним до компромісів людям.

— А існують, на ваш погляд, якісь методи і засоби, які б допомогли змінити цю ситуацію?

— Легальні — навряд чи. Шлях у політику йде тільки через втрату самості, свого «я», свого обличчя. У моєму розумінні сьогодні шлях у політику можливий тільки через радикальну видозміну політичної системи в Росії. Якщо років п’ять-сім тому можливе було існування певної кількості радикально-ліберальних або лівих, то сьогодні це неможливо. У нас замкнута система, куди допущені тільки свої, люди передпенсійного віку, андроїди, які сприймають молодь на рівні принеси-подай.

— А все-таки, де, на ваш погляд, зосереджено більше інакомислення — у Москві чи в російській глибинці?

— Річ у різних складових. У глибинці просто втомлено всіх ненавидять. У великих містах від надлишку ідеології та близькості до відомих людей перестають сприймати людей як значущих персон, героїв. Там звикли вважати, що всіх куплено, всі нікчеми і ні на що не годні. У Москві розчарування політикою наростає від близькості всього, що відбувається, у глибинці — від утоми і тяжкого життя. Я переконаний, що розчарування присутнє в обох випадках.

— Захаре, можете пояснити, в чому ж тоді полягає фантастичний феномен довіри нинішньому прем’єр-міністру Росії Володимирові Путіну?

— Комусь же треба довіряти! Люди не можуть жити в безвір’ї, у безнадії, у відчутті вселенської безвиході. Соціальним структурам довіра — нульова, уже давно ніхто не вірить прокуратурі, парламенту, міністерствам, депутатам, міліції. Що залишається? Віра в доброго царя, котрий радий би зробити добре, якби не дурні бояри. Така на Русі споконвічна віра. Якщо її не буде, тоді й жити навіщо.

— Герої деяких ваших книжок, здається, не мислять життя без війни... Ви самі пройшли через чеченську кампанію. І як при цьому ставитеся до особливостей національної політики своєї країни?

— Особисто я ніколи б не відправив своїх дітей на війну, але, відсторонюючись від облич своїх прекрасних ангелоподібних дітей, розумію, що цій нації для нормального існування необхідне постійне вливання адреналіну. Адже в нас не прибалтійське і не швейцарське світовідчуття. Російським чоловікам необхідні відчуття на межі: страху, жаху, ризику. Наш чоловічий світ існує саме в такому вигляді. Чоловік потребує осмислення свого призначення, свого простору. Не знайшовши його, він спивається або перетворюється на жуйну тварину.

— І що, навіть попри відповідальність за трьох дітей, знову пішли б на війну?

— І вчора і післязавтра — пішов би.

— За новими відчуттями?

— Клубок мотивацій був би досить великий, ідея і логіка вчинків була б вторинна. Це більше, ніж раціо, більше, ніж розум. Як ви вважаєте, чому так знівечене покоління 60—70-х років? Покоління моїх батьків і дядьків виросло під час війни. Чому рано пішли Володимир Висоцький, Олег Даль, Олександр Кайдановський? Вони просто загубилися в стані тотального безчасся, тотальної неможливості відчути героїку свого життя. Все це дуже помітно в піснях Володимира Висоцького. Це звучить як неможливість реалізувати себе як чоловічу державну кровокиплячу одиницю. Ми думали, що це стосувалося тільки радянського часу. Вважаю, що так почуваються за всіх часів більш життєздатні чоловіки. Хай як сумно, але це факт.

— Можете пояснити своє недавнє висловлювання: «Я найбільше хочу бути живим письменником і викликати роздратування»?

— Я вже змирився з тим, що всі мої вчинки, висловлювання, тексти у більшості викликають виключно роздратування. Нехай буде роздратування. Хоча я, як будь-яка нормальна людина, хотів би жити в атмосфері любові та обожнювання, приношення меду і теплих хлібів до порога мого дому, але якщо цього не дано, нехай буде роздратування. І те, і друге, і третє — ознаки життя, того, що ти не згоден, з тобою не згодні. Цілковите вмиротворення і злагода бувають тільки на кладовищі.

— Якось ви назвали Едуарда Лимонова своїм учителем. Чого прагнете навчитися в нього? Епатажності?

— Він близький мені своїм дитячим, безпосереднім сприйняттям реальності. Адже здебільшого люди років до тридцяти, та що там до тридцяти — до двадцяти двох, стають такими консерваторами, що просто мамо не сумуй. Вони абсолютно впевнені, що все продажне, все нікчемне, що «цього» можна вже не робити, тому що «це» — старе, «це» вони вже проходили, що дурний той, хто цього не розуміє і ще якось смикається. Суспільство настільки просякнуте такою впевненістю, що мене від неї нудить. От і захоплююся людьми, котрі залишаються дітьми до п’ятдесяти семи, сімдесяти п’яти... Тільки дитяче сприйняття життя і є життя! Якщо тобі здається, що ти вже все знаєш, можеш одразу вмирати.

Є така історія про Льва Толстого, котрий, як відомо, під старість розчарувався в пристрастях, заперечував статевий потяг, засуджував алкоголізм, тютюнопаління. Але якось він повернувся додому в доброму гуморі. Софія Андріївна не могла зрозуміти, в чому річ, а він і каже їй: «Уявляєш, іду полем, а назустріч два гусари». Вона: «Ну то й що?» Толстой: «П’яні... Аксельбанти розстебнуті, смердять потом, коньяком від них відгонить. І розмовляють про жінок!» Дружина: «Ну то й що?» А він їй: «Молодці!» Оце замилування, це життєвиправдання і є вищий ступінь насолоди життям — виправдати людину. Вміти радіти за неї у всій повноті.

— А самі останній раз чому раділи або дивувалися?

— Я дивуюся своїм дітям. Тому що моя молодша донька Кіра, якій чотири роки, уже проявляє себе як маленька жінка. Чотири рочки! А вже всі жіночі реакції в ній помітні. Вона красуня, принцеса, вимагає пієтету, уваги. Тоді як мої хлопчики — з очевидними чоловічими «закидонами».

Дивуюся хорошим текстам, книжкам.

Днями здивувався українським митникам. Зайшов такий із сірником у зубах і звернувся до мене на «ти»: «Як твоє прізвище?» «Прилєпін», — кажу. Він дивиться так підозріло: «Не Карпов?». Подумав: який чудовий нахаба. Тож життя — низка здивувань.

— Самі торкнулися теми українських реалій... Якими вони вам бачаться — як сторонній людині?

— Я радів, що у вас щось нестандартне відбувається. А заглиблюватись у різницю між Ющенком, Тимошенко, Януковичем і, як там його, Тігіпком і не намагався. Мене тішило людське буйство. Я взагалі люблю великі свята, майдани, карнавали. Це мені симпатичне, а хто там у вас за Росію, а хто проти, мені не цікаво. У цьому немає прояву дитячості, того, що мені найбільше симпатичне.

— А за Радянським Союзом часом не ностальгуєте? Що привабливого для вас було в тому єднанні?

— Тюрма народів... На це натякаєте? Але ж приваблива і програма, в якій танцюють грузини, казахи, узбеки... Подорожі дружніми республіками, де всі одне одному радіють, видають одне одного різними мовами. Те, що моя дружина, коли їй було чотирнадцять, написала листа на абсолютно ліву адресу в Дагестан: «Мене звати Маша, давай листуватися». Їй відповіли, і вони почувалися жителями одного простору, однієї країни, яка була батьківщиною для нас для всіх, хай як це було брехливо й по-святенницьки. У мене, в дитини, вихованої на книжках Аркадія Гайдара, було відчуття однієї великої сильної країни, яка, коли що, за мене заступиться.

Або візьмімо наших пацанів зі ЗМОП. Вони автостопом подорожували з одного краю в інший і, хоч би де були — у кожному будинку, юрті, хаті, чумі, знаходили притулок, їжу і не боялися за своє життя. Мій тесть після війни поїхав на велосипеді в Чечню і почувався там нормально, не боявся за своє життя. Спробуй сьогодні з’їздити так. Я нізащо не відпустив би свого сина ні в Сибір, ні в Чечню.

— Коли ми всі брати, з ким же тоді воювати, дотримуючись вашої логіки щодо викиду адреналіну по-російськи?

— Для чоловіків завжди знайдеться робота. Я не пов’язую все з війною. Є місце і для трудових подвигів: освоєння просторів, доріг, будівництво міст. Існують різні речі, за які варто братися. Чим більше країна захищає свій ареал, тим більше в неї противників і недругів, чим значущіша імперія, тим більше заздрості у світі. Але в імперській країні робота для чоловіка завжди знайдеться, а в країнах, які стискаються як шагренева шкіра, мужикам залишається одне — спиватися і тужити.

У мене є будиночок. Він стоїть на річці Керженець. Там були колосальні торф’яні розробки, був якийсь зв’язок із цивілізацією через маленьку смужку залізничної колії. Мужики будували нове село. Йшла битва за життя. А сьогодні там практично нічого не відбувається, народ вимирає, тому що торф’яні розробки припинили і, відповідно, залізничне сполучення закрили.

Я не пов’язую чоловіче життя тільки з війною. Я пов’язую це з чоловічою боротьбою за життя, вихлюпом адреналіну, а не тужливим животінням біля телевізора.