ПИСЬМЕННИК І ШТАМПИ

«Письменник і світ» — така назва нової збірки есеїв минулорічного нобеліанта В.С. Найпола, що вийшла в серпні цього року. Ця книга не стане несподіванкою ані для його шанувальників, ані для тих, хто через відірваність вітчизняного перекладацтва від світового літературного процесу відстав від актуальної творчості метра. І не лише тому, що збірка містить твори різних років: від 1960-х до сьогодення.

Основні твори сера Найпола, вихідця з Тринідаду й громадянина Англії, стосуються Третього світу в усьому його різноманітті: Африка, Кариби, Латинська Америка, Індокитай — усе те, що сам автор називає «недоробленими суспільствами». Остання книга свідчить про те, що не змінилася не лише царина інтересів і географія творів письменника, а і його ставлення та бачення описуваних ним проблем.

У есеї 1967 року Найпол констатує «інтелектуальний провал Індії», ядуче пишучи про «людей, які стали варварами, байдужими та самопринизливими, і, через поверхове світосприйняття не мають відчуття трагедії». На його думку, прірва між Індією і Заходом полягає не лише у багатстві, технології чи знанні, а в чуттєвості й мудрості, яких, очевидно, бракує індійцям.

В есеї 1970 письменник похмуро зазначає, що населення Карибських островів ніколи не зможе позбутися свого рабського й колоніального минулого, не стане менш безпомічним. «Чорне населення продовжує залежати від книг, фільмів і товарів, продукованих іншими. У цьому важливому сенсі вони залишаться недоробленими суспільствами залежних людей... Вони завжди споживатимуть і ніколи не створюватимуть».

У найснодійнішому есеї цієї книги — «Убивство в Тринідаді» (1975), що свого часу ліг в основу роману «Партизани», — Найпол, зокрема, стверджує, що «у країні, на кшталт Тринідаду, расове вивільнення є такою ж мірою безвідносним до негрів, як і до всіх інших. Це відвертає увагу від проблем маленької незалежної країни з перекошеною економікою, проблем цілком «споживацького» суспільства, яке й досі технологічно не підготоване і якому бракує інтелектуальних засобів для розуміння дефіциту».

«Аргентина і привид Еви Перон» ставить клінічний діагноз Аргентині: «Аргентина — це країна грабунку, нова земля фактично заселена у цьому столітті».

Навряд особливе ставлення Найпола до Третього світу можна пояснити лише його корінням (його дід — брахман, який емігрував до Тринідаду як контрактний робітник) і його минулим (нестримним бажанням втекти з Тринідаду до Англії). Хоча саме ці фактори, як правило, уявляються ключовими для розуміння творчості нобелівського лауреата у більшості рецензій на його твори, що ними рясніють американська та європейська періодика. Закостенілість його поглядів і оцінок впродовж останніх сорока років, яку якраз і демонструє його остання книга, наводить на думку про неабияку кон’юнктурність творів сера Найпола.

Есеї, представлені у «Письменнику і світові», переважно витримані в стилістиці подорожніх нотаток — такого собі журналістського репортажу із серця події, що ніби заздалегідь передбачає відстороненість і незаангажованість погляду спостерігача. Проте назвати тональність його творів стриманою чи об’єктивною аж ніяк не можна. Сер Найпол — письменник дуже емоційний і, що ніби особливо демонструють зібрані в книзі есеї, категоричний і різкий. Його висновки остаточні, діагнози клінічні, епітети різкі, прогнози похмурі.

Говорячи про конкретних людей, їхні досвіди, їхні трагедії, він легко й природно переносить свої спостереження та висновки на країни в цілому, а там — і на весь третій (або, деколи, мусульманський) світ як такий. Конкретне стає універсальним: свідчення однієї філіппінської родини дає підстави для розбудови теорії неповноцінності «навернених мусульман», а замальовка побачених у Беліз-сіті вбраних у костюми чорношкірих, що розганяють комах, викликає впевненість у непереборній відсталості чорного населення Карибів.

Він демістифікує і деміфологізує, загострюючи проблеми протистояння між Сходом і Заходом, напруженням між старим і новим, стосунків між творцем і споживачем, правителем і підвладним. Він, як ніколи актуальний і популярний, читаний і рецензований, досліджуваний і критикований, геній і мізантроп, уважний і зверхній, — зірка постколоніального письменства. Проте чомусь після прочитання його творів старий порепаний мур між «нами» і «ними» зміцнюється, хоча це, звісно, лише загострене постколоніальне чуття.