Підлість і припущення. На українських кіноекранах — фільм «Спокута», потенційний фаворит премії «Оскар»

У перспективного британського режисера Джо Райта, мабуть, немає особливих гріхів. Тільки його «Спокута» виявилася настільки пронизливою і щирою, що найпомітніші кінопремії планети цього року поспішили повірити на слово молодому постановникові. А в нього за плечима це лише друга відповідальна кіноробота (після «Гордості й упередження»). Фільм «Спокута», який відзначений «Золотим глобусом» і заявлений в основній номінації «Оскара» (а ще беззастережні симпатії премії «Бафта»), нині в українському прокаті. І у вітчизняної кіноаудиторії є чудова можливість не пошкодувати двадцяти гривень і двох годин робочого часу на добротний, щільний, мальовничий, акторський, злегка сентиментальний кінотвір (із віртуозною фінальною обманкою), щоб переконатися: цей фільм є за що заохочувати.

Надривний схлип друкарської машинки зірве тишу. І залишить відтиск «печатки» на чиїхось душах і долях. Мелодія старовинного друкувального агрегату схожа на вирок, який обговоренню не підлягає. І результат його, уявіть собі, залежить лише від однієї коми, яку в довгій заплутаній історії — на свій розсуд — поставить незграбна дівчинка на ім’я Бріоні: «Страчувати любити помилувати».

А розпочнеться все світло й по-літньому. Як у романах Агати Крісті. Коли ще не знаєш, «хто» ж убивця. І тільки тривожна атмосфера розлита в сільському повітрі, і кожен герой міг би запросто запалити сірник, вивернувши навиворіт сюжет.

Тут теж — англійська садиба, 1935 рік. Ось-ось війна. Пристойна сім’я. Сонце світить, травичка зеленіє. А діти—дорослі — забавляються, не відаючи суму.

13-річна Бріоні невдовзі поставить крапку у своїй «дорослій» п’єсі. І запропонує мешканцям маєтку розіграти свій шедевр в особах і з виразом облич.

Ось тільки мама дівчинки, яка регулярно страждає на мігрень, ліниво скаже: «Ах, як чудово!», і відвернеться. А сестра — красуня Сесилія (Кіра Найтлі) — захоплена зовсім не дитячою драмою, а своїм слугою Роббі (Джеймс МакЕвой). А Роббі, який не звертає уваги на незграбного драматурга-підлітка, уже давно запав на пухкогубу Сесилію — йому тим більше не до дитячої писанини. А в маєток — гості: брат із приятелем, шоколадним мільйонером.

Усе змішалося в старовинному англійському будинку. Нікому немає діла до юних талантів. Але нічого. Скоро вона приверне на себе загальну увагу.

Потрібна «кома» вишукується. Це любовний лист— із непристойним підтекстом. Чуже послання прочитане (всупереч аристократичним традиціям). Потім — гаряча сцена в бібліотеці (всупереч тим-таки традиціям). Сесилія в палких обіймах безрідного слуги. Розгублене підглядання за цією примхою юного обдарування.

…І ось дві вологі темряви в її очницях. Ревнощі? Чи щось інше?

Уже потім друкарська машинка відкарбує несподіваний вирок. За лжесвідченням дівчинки, безневинного слугу, коханця сестри, звинуватять у зґвалтуванні неповнолітньої... Попереду — в’язниця, розлука. І вічна «розруха» у самій сім’ї. Невтішне горі Сесилії у своїй зеленій оксамитовій сукні. І нові «коми» у нових творах уже дорослішої Бріоні.

Ось тільки ця єдина близькість у бібліотеці виявиться і першою, і останньою — у долях молодих героїв. Оскільки далі була війна. Закинутий на узбережжя Північної Франції Роббі регулярно пише Сесилії. Сподівається на швидку зустріч у будиночку на березі океану, де вони обов’язково будуть щасливі.

А тим часом Сесилія, що пішла із сім’ї-зрадниці в госпіталь, теж щодня посилає йому звісточки. Без надії, що вони знайдуть адресата. А друкарська машинка не вгамовується. Вона вистукує нові випробування… Чи щось інше?

У фільмі Райта, як і в романі Ієна Мак’юена, повільно розплутуються щільні часові клубки. Тільки не всі нитки варто висмикувати передчасно. Інакше читач-глядач буде позбавлений найголовнішого «фокусу». Зауважу тільки, що в таких історіях у принципі не буває мелодраматичних фіналів. І взагалі, «эта песня совсем не о том…» Не про те, про що вирішили спочатку. Як, наприклад, у «Басейні» Франсуа Озона або у «Звичайних підозрюваних» Брайана Сінгера. Тобто істина не в тому, що «бачиш» на власні очі. А в чомусь іншому?

У коханні? Начебто в ньому. Абсолютно не солодкавий любовний акторський дует. Виконавці прекрасні, як грецькі боги. Кіра Найтлі і Джеймс МакЕвой заслужили визнання світової критики. Вона грала-грала — і навчилася. А в ньому нині вбачають майже голов­ну акторську надію.

Тільки кохання у фільмі — лише видимий привід. Лише білий аркуш, на який невдовзі ляже фатальна клавіатура друкарської машинки.

Адже дівчинка Бріоні вже готова ввійти у велику літературу.

Може, суть у війні-розлучниці? Може. Друга світова подана на екрані панорамно й натуралістично. Як перші десять хвилин спілбергівського «Райана». Вражаюча сцена з чортовим колесом на французькому узбережжі й гори гарматного м’яса. Приголомшливі епізоди у військових госпіталях. Естетська камера, яка щойно милувалася пленером, безсоромно розкриває роз’ятрені рани. До жаху, до відрази. Те, що спочатку тобі подобалося, на другій годині злегка шокує. Тому що це два різних розділи однієї й тієї ж важкої повісті.

Взагалі, фільм Райта, якщо можна на свій смак перефразувати Тенессі Вільямса, «помірковано талановитий». Тут холодного розрахунку стільки ж, скільки й неконтрольованих режисерських рефлексій. Очевидно, що постановникові небайдужа історія одного вбивства. Ця стрічка наскрізь прошита різноманітними жанровими прожилками й різностильовими кінематографічними посиланнями (хтось згадає «Годинник», хтось навіть «Ту, яка танцює в темряві»). Фільм, що розпочався як сімейна сага, перетікає в русло «лав сторі», потім забивається в кут неправильного детективу (де злочинець і слідчий — одна особа), а ще військова драма (кохання на тлі катастрофи). Оскарівським академікам буде з чого вибирати.

І якби не очі помічниці чеченських повстанців Ванесси Редгрейв у фіналі цієї картини... Очі «військової злочинниці». Погляд «маніячки», яка майстерно приховується. То можна було б і далі в подробицях живописати, що ця пісня «саме про те». Про любов-війну або про траву-мураву в англійському маєтку.

Тільки демони вже випущені назовні. І ні для чого та й ні від кого приховувати головний «ілюзіон» в історії, що так сподобався кінооцінникам.

Якщо, наприклад, у тому ж таки «Годиннику» Стівена Долдрі одна героїня пише (роман), інша його читає, а третя його проживає, то тут... Тут — одна в усіх іпостасях. І пише, і читає, і грає. І розігрує. Ролі Бріоні — різного віку — доручені різним, але хорошим акторкам. Бріоні-молодша — Сорша Ронан (номінація на «Оскар»), Бріоні доросла — вічно набурмосена Ромола Гараї, а стара Бріоні — Редгрейв.

Та ось режисер-молодчина не розшаровує суцільного образу. Образ єдиний — у ликах різного віку однієї триголової гідри, що, як і раніше, стукає по клавішах, забавляючись чужими долями.

Звісно, можна поламати чужу долю. Але не можна змінити нутро власне. Навіть через півстоліття. І «Спокута» — про незмінність і підлість людської натури. Попри роки, війни, відстані. «Спокута» — лише назва на обкладинці ще однієї книжки Бріоні Талліс. А в істинному — сухому — залишку цей сюжет мав би називатися «Підлість». Або «Історія однієї вбивці». Оскільки в тих самих її, тільки вже сухих, темних очницях ближче до фіналу, як мені здалося, промайне: «Ну то як я їх усіх?» Без каяття. І без спокути.

У житті, як з’ясувалося, перемагає не совість, не співчуття, а тільки література Химера! Забава заради марнославства. Не дарма ж Уальд був такий переконаний, що «мистецтво копіює життя», а не навпаки. Гренуй у «Парфумері», відбираючи чужі життя, створює нові запахи — талант. Бріоні у «Спокуті», відбираючи життя найближчих людей, створює кращі твори — для Буккера якогось.

І ось уже останній вирок карбує її подруга-машинка. І в кожен відлік зрадницьких клавіш — як роки, дні й хвилини чужого — вбитого — неможливого щастя… Чи чогось іншого?

Номінації і варіації

Цього тижня оголошені номінанти на премію американської кіноакадемії «Оскар». Списки слід було б нагадати, погравши у вгадалку. Хто з номінантів потенційніший? Що нинішнього року може бути для академіків актуальнішим тематично? На чий ідеологічний млин цього разу литиме воду головна кінопремія світу?

На звання «Найкращий фільм», нагадаємо, претендують картини «Старим тут не місце», «Нафта» («І буде кров»), «Спокута», «Джуно», і «Майкл Клейтон».

Швидше за все, академіки розділяться на «сентименталістів» і «коеноманів». Перші голосуватимуть за «Спокуту» Джо Райта, згадавши свій-таки схожий вибір часів «Англійського пацієнта». Другі — за «Старих» братів Коенів. Тематичний зв’язок між «Спокутою» і «Пацієнтом» місцями очевидний, хоча моральна начинка зовсім різна. До того ж у «Спокуті» справді ряд виграшних акторських робіт, це ансамблева картина. Це традиційне кіно — з віртуозними операторськими планами та ще й не без моралі. «Старі» ж — це свідоме ухилення від традицій. Техаська історія початку 80-х — ніби кримінал, проте... Деякі критики кажуть, що це не найкраща робота Коенів. Однак і не найгірша. Поганого кіно в них узагалі практично не буває. Швидше за все, переможуть «Старі». Бо в «Спокути» вже є «золото» «Глобуса» і дуже добра світова преса. Та й прописка цієї картини — Британія—Франція. А техаська сорочка ближча до тіла.

У номінації «Найкраща жіноча роль» змагаються Кейт Бланшетт — «Єлизавета: Золоте століття», Маріон Котіяр — «Життя троянди», Джулі Крісті — «Далеко від неї», Лора Лінні — «Дикуни», Еллен Пейдж — «Джуно».

Вибиратимуть в основному між Маріон Котіяр (дуже хороша її Едіт Піаф у біографічному фільмі) і Джулі Крісті («Глобус» уже отриманий). У Кейт Бланшетт є шанси, але невдалий сам фільм. Інших номінанток згадують взагалі рідше. Отже, начебто Піаф…

У номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» претендують Кейсі Аффлек — «Убивство Джессі Джеймса», Хав’єр Бардем — «Старим тут не місце», Хел Холлбрук — «У диких умовах», Філіп Сеймур Хоффман — «Війна Чарлі Уїлсона», Том Уїлкінсон — «Майкл Клейтон».

Двох думок бути не може — Хав’єр Бардем. Хто проти? Незабаром довідаємося.

Акторки Кейт Бланшетт («Мене там немає»), Рабі Ді («Американський гангстер»), Саоріс Ронан («Спокута»), Емі Райан («Прощай, дитинко, прощай»), Тільда Суїнтон («Майкл Клейтон») — стали номінантами в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану».

Саоріс Ронан у «Спокуті». Не можна сказати, що юна акторка переграла всіх дорослих у цій титулованій картині. Та, в кожному разі, дальше життя дорослих (відповідно до сюжету) залежить саме від цього дитяти. І, завдяки сильній концентрованій подачі образу, віриш, що таки так…

На премію за найкращу режисерську роботу боротимуться творці фільмів: «Скафандр і метелик» (Джуліан Шнабель), «Джуно» (Джейсон Рейтман), «Майкл Клейтон» (Тоні Гилрой), «Старим тут не місце» (Етан і Джоел Коени), «Нафта» («І буде кров») (Пол Томас Андерсон).

Брати Коени.

Кінострічки «12» російського режисера Микити Михалкова, «Монгол» (режисер Сергій Бодров-старший (Казахстан)), «Фальшивомонетники» (Австрія), «Бофор» (Ізраїль) і «Катинь» Анджея Вайди (Польща) претендують на премію в номінації «Найкращий іноземний фільм».

Два російських режисери (Михалков і Бодров) в одній престижній обоймі — таке трапляється раз на півстоліття, а то й узагалі ніколи. Виходячи з традиційної оскарівської політкоректності, усі карти мають лягти саме під Михалкова. Його «12» — прохідна картина як для Микити Сергійовича. І «вихідна» як для світового кіно. Це переспів старого достойного американського фільму «на новий лад» — про безневинну сльозу чеченської дитини, та ще і з вселенським співчуттям і без спекулятивного перебору. Та ще й з антрепризним ансамблем зірок російського кіно. Картина переглядається на одному подиху. І має бути зрозуміла в Техасі і в аулі. Втім, це не факт…

Церемонія вручення премії «Оскар» відбудеться в Лос-Анджелесі 24 лютого 2008 року.