Петя і «вовки»

Філатовське визначення акторської породи як «сучі діти» завжди викликало у мене сторопіння і внутрішній протест. Бо не всі ж на Таганці трудилися в період скандальної «війни світів». «Сучі» — це занадто, це лайливо, це не завжди справедливо, коли знаєш, у які прірви іноді падають акторські долі і, борсаючись, не можуть звідти вигребти. А ось «діти» — про них. Примхливих, ненормальних, «паранормальних», іноді наївних, іноді жадібно-цинічних: «Хочу це!» І край.

Артист Петро Панчук, який останнім часом став помітним персонажем на нашому коні, дуже точно апелює до «дитячості» у своєму сприйнятті і суті акторського ремесла, і театрального процесу загалом. У мене останнім часом узагалі виникло стійке бажання силоміць примусити наші театри хором співати одну й ту саму пісню: «Куда уходит детство? В какие города?» Оскільки все що завгодно можна знайти тепер у цих театрах — і мінливі репертуари, і перманентні чвари-свари — окрім... дитячого обновлення захоплення. Того, по що люди, власне, і приходять у «храми» чи бездомні студії. Мабуть, і герой цього бліцескізу — не зовсім проста людина (особисто не знайомий — не знаю), і, безперечно, багато різного в ньому намішано, можливо, і не ангел зовсім, але для мене важливіший інший «лакмус» — природа його сценічного існування. А вона в нього надзвичайна. Пробуджує спогади про те, що в театрі «щось» може виникнути з «нічого» або народитися з «нізвідки» (хоча й ця «теорія чарів» місцями суперечлива). І сам Панчук виник ніби з «нізвідки»... Така собі «людина нізвідки» (зовсім не за Рязановим). Не один рік жив у масовках, і, мабуть, блукав би й далі в тому «дрімучому лісі» серед «сірих вовків» чи зайчиків із дитячих вистав... Якби... Якби не зіграв князя Мишкіна у абсолютно божевільному спектаклі Жолдака, поставленому ним на полігоні Подолу. Хто бачив — той згадає, що інтелігентських і філософських рефлексій знаменитого князя шукати в тій постановці не доводилося. У жолдаківських режисерських зіницях біснувалася напівтварина й напівлюдина — «милий князь», одне слово. І його ніби втягувала у своє павутиння хижа Настасья Філіповна (цю роль грала, звісно, Спесивцева). Панчук–Мишкін викликав шок. У всякому разі, в театральної громадськості: «Де тільки його Жолдак знайшов? Це ж, мабуть, усі закулісні буфети досліджував!» Але великий дебют відбувся. І майбутнє виявилося не таким уже й туманним. Згодом на франківській сцені артист грав багато. Різні герої, різна драматургія. Але провалів не пригадую. І від ролі до ролі він ніби набирав у «вазі». І ті, хто спочатку сприйняв його лише як екстремальну барву в зоологічних картинках Жолдака, почали відкривати в акторі інші художні риси. Образи ставали тоншими, артистична палітра — багатшою. У цьому можна переконатися й сьогодні, подивившись, наприклад, «Батька» Стріндберга. Не хочеться перехвалювати, але артист володіє досить рідкісною нині здатністю бути «психологічним пластиліном» у режисерських пальцях. Недаремно ж у театрі він грає сьогодні навіть більше, ніж Ступка. Будь-які порівняння, звісно, були б недоречні. В одного — могутність, масштаб, ковзання то в небеса, то в безодню. В іншого — нескінченне сценічне внутрішнє самокопання, трохи депресивне, хоча й дуже прояснене відчуття світу... Панчук феноменально зіграв Тараса Шевченка, здається, в тепер уже знятому з репертуару спектаклі «Божественна самотність» (режисер Олександр Білозуб). Після прем’єри в якійсь газеті прочитав рецензію на цю його роботу під назвою «Не мій Шевченко» — і спочатку засмутився, а потім зрадів... Слава Богу, подумав, що «не твій», тому що театральні літописці похилих літ досі ніяк не можуть витравити зі свого нутра інерцію колишнього вульгарного-соціологічного трактування Шевченка (це справді важко зробити, бо на таких трактуваннях їхні кар’єри росли, як хліб на дріжджах)... А Шевченко Панчука виявився і «не твій», і «не мій»... А нічий. Кожен тягнув його за свиту то в один, то в інший бік, кожен то поїв, то зваблював, то використовував його ім’я як прапор у певний історичний час... А він так і залишився нічиїм — до кінця не зрозумілим, ніким не зігрітим, дуже нещасною земною людиною... Це й намагався зіграти артист у далеко не в усьому довершеній драматургії Денисенка і багато в чому інфантильній постановці Білозуба.

А потім був глибокий і пронизливий його вічний старець Зосима у «Братах Карамазових» (режисер Юрій Одинокий). І вже повною несподіванкою минулої весни стала роль Панчука в «Наталці Полтавці» (режисер Олександр Ануров). Можливо, це його найкраща на сьогодні робота. І малюнком образу, і манерою сценічної подачі Панчук нагадує геніального Дмитра Мілютенка, який грав гостро, колоритно, дуже осмислено і завжди «з перцем». Панчук у «Наталці» розчиняється в народному характері, ретранслює його з особливою мірою делікатності, навіть шарму, його пластичні «викрутаси» неймовірно чарівні, а дует з Олегом Скрипкою (виборний Макогоненко) — гармонійний, злагоджений, навіть мелодійний...

І якщо вже продовжувати міркування про «категоріальність» акторської природи (або в хорошому значенні — породи), розпочате вище філатовським визначенням, то, на мій погляд, до Панчука багато в чому можна вжити визначення «актор-схимник»... Навколо війна, «різанина», ділять шкуру дохлого ведмедя, а він зачинить дверцята своєї келії — і поглядом туди... Туди, куди багатьом акторам, напевно, вже й голову ніколи підняти... Тому що в них вічні заробітки, вічні вибори (з неодмінною участю в якійсь компанії «канібалів». А цьому б тільки роль — і ані кроку з келії. Його викликають у міліцію — 10 тисяч боргу за квартплату і ще загроза конфіскації майна, — а він: «Нехай! Однак у мене нічого забирати». Одним словом, «несе свій хрест» — і вірує.