ПАРКИ ТА ГОРОДИ ЄВРОПИ

Перед вами людина, яка має зі смиренністю і вдячністю прийняти почесне звання доктора найстарішого університету Східно-cлов’янської Європи. Ця людина народилася у містечку Клермон-Феран, що в Оверні. Усі будівлі в ньому чорні, оскільки будівельним матеріалом для них слугувала лава згаслих вулканів гірського пасма Доом. Навпроти нашого будинку простирався муніципальний парк Жарден Лекок.

Цей парк відкрив мені таємниці рослинного світу й таїну шлюбу мистецтва та природи. У ньому був ставок, схожий на стручок квасолі, там я взимку катався на ковзанах. Перед мостом височіла середньовічна вартова вежа. Це рештки замку родини Пуар’є, де народився Блез Паскаль. Із вікна вітальні можна було побачити гору Пюї дю Дом, на якій Паскаль провів свій знаменитий дослід з атмосферним тиском. Із протилежного боку парку було ще загадковіше місце — «ботанічний сад», з його скляними обрисами, що ніби огортали височенні пальми.

Середньовічні руїни, ставок, зелений театр, ботанічний сад — парк мого дитинства був цілим світом, він зачаровував мене. Згодом я знову звернувся до нього, читаючи прозу Андрія Бєлого, Осипа Мандельштама чи Марселя Пруста.

Війна 1939—1945 років, несподіваний потік біженців, єврейські сім’ї, що знаходили притулок у нашому домі, всілякі обмеження і продовольчі картки — все це змусило мого батька, як і багатьох інших, завести город. Лежав він неподалік Клермона, з протилежного боку родючої рівнини Лімань. Город був огороджений парканом, там росли квасоля і картопля. Але були там і квіти — флокси. Звичайно, цього малесенького городу не вистачало. Мій тато зникав кудись на велосипеді, потім повертався з мішком картоплі.

Город мого батька скидався на «монастирський город», добре укріплений, огороджений, що й вчувається у слов’янському слові «город», у ньому поруч росли квіти й картопля. Город був по-своєму чарівним, зовсім несхожим на парк. Там добре було ховатися, у ньому був мій власний малесенький городик. Того дня, коли гестапо влаштувало облаву, одна пані, єврейка, яка переховувалася у нас, сховалася на городі за невеличким сараєм, і це її врятувало.

Нещодавно Францією пронісся надзвичайно сильний ураган і вирвав із корінням багато старих дерев. Дуже постраждала тераса Сен-Жермен у Лае (де народився Людовик XIV) і парк у Версалі (саме королю належала ідея створення цього парку, а Ле Нотр втілив її). До праці взялися лісоруби. Сьогодні на місці старих посаджено нові дерева. Версальський парк і тераса Сен-Жермен знову стали молодими — це справжнє диво: Версаль знову став таким, яким його бачив молодий король. Людовик XIV не міг бачити того пишного листя, яке так часто з’являється в акварелях Бенуа. Сьогоднішній Версаль, безумовно, більше схожий на той, що його бачив молодий король. Знову з’явилися молоді деревця, парк in statu nascendi, він тільки народжується, як сказав би Андрій Бєлий, — у процесі становлення.

Інакше кажучи — це чудовий проект пейзажної архітектури, проект у русі, у зростанні. Ніхто не знає, яким буде кінцевий результат. Парк — це не Мінерва, що виходить з Юпітера вже озброєною. Парк Людовика XIV, з його фонтанами, балетами, менуетами, пишністю, властивою добі великого короля, почав розширюватися на Європу. Відень і Потсдам, Александрія у Білій Церкві і Петергоф — це теж парки, чудові проекти естетичної, соціальної, космічної організації простору. Шедеври рослинної архітектури, що створювалися для урочистостей, свят, — це було певне впорядкування світу, вони схожі на великі філософські системи, побудовані через нерівні проміжки часу філософами доби Людовика XIV, Декартом і Мальбраншем, Кантом і Гегелем. Усе це телеологічні ідеї, які сходяться до одного центру, навіть якщо він залишається непізнаваним, як це ми бачимо у Канта. Архітектора парку і засновника нового вчення об’єднує те, що вони творять для вічності. Історик наслідує їх, і, своєю чергою, як каже Поль Рікер, «режисує інтригу», породжуючи всеохопну оповідь. Оповідь Жуля Мішлє — один із найпрекрасніших парків французької мови. Найкращий російський парк створив Карамзін, а український — Костомаров.

Але людина живе, швидше, зі свого маленького городу, ніж із парку принца, короля чи муніципалітету. На городі панує інша рослинна філософія, обмежена, прикладна, замкнена (вона відповідає російському слову «огород» чи українському «город»). Там панує бріколаж (кустарництво). Історики й філософи сьогодні, швидше, практики бріколажу (кустарі), ніж «режисери інтриги», швидше — садівники, ніж творці парків.

Як ви знаєте, спочатку був садок, Сад, Едемський сад. Усі невеличкі сади у монастирях, а також зображені на фресках, мініатюрах та гобеленах з Анже, зі сценами Апокаліпсису, — усе це ностальгія за втраченим Садом. Середньовічний «Hortus conclusus» відповідає нашому бажанню, оскільки поєднує в собі парк і город, у ньому живе краса. Стіни, що оточують його, оберігають наше абсолютне щастя єдності рослин і світового порядку. Але іноді сад залишається недоступним, і тоді поет блукає навколо нього. Наприклад, в Олександра Блока цей Сад зветься «солов’їним садом». Альпійський сад — це швейцарський зразок цього хронотопу Раю. У Женевському університеті, з яким пов’язані тридцять років мого життя, є чудовий альпійський сад — жива колекція усієї флори Альпів. На жаль, сьогодні його рідко відвідують.

Велика ботанічна пристрасть педагогічної і пішої Європи потроху згасає. На жаль, тепер натовпи європейців тягнуться до Дісней-ленду, його замків, садів та ілюзорних атракціонів. Homo botanicus — вимерлий вид людини (більше не існує). Набоков, із сачком у руках і металевою коробкою через плече, більше не блукає схилами над Женевським озером, поблизу Монтре. Його метелики займають кілька десятків просторих шухлядок у палаці Рюміна (Палє де Рюмін), подарованому російським князем Рюміним місту Лозанна. Наука про метеликів, лерідоптерологія, і ботаніка — ось два хобі джентльмена, який любив ходити пішки.

Город: хто не знає, яку важливу роль він відіграв для виживання пересічних громадян СРСР, країни великих колективістських проектів. Ця цінна «присадибна ділянка дозволяла людям вижити і зберегти зв’язок із землею. Оскільки, хоч як це парадоксально, комуністична країна (тобто країна спільної власності) виховувала в людях абсолютну зневагу до спільного простору і до найбільшого «спільного знаменника», який маємо ми, люди, — планети Земля.

Едгар Морен — соціолог і візіонер, каже, що сьогодні залишається тільки одна метафізика, єдина велика спільна мета — врятувати Землю. Рятуймо Землю, об’єднаймо зусилля наших державних мужів та екологів-дисидентів, що так лютували на конференціях у Кіото та у Порто Алегре (між іншим, Японія і Бразилія полонили мене своїми садами), але не забуваймо про маленький клаптик землі, hic et nunc (тут і тепер), під нашими ногами.

Відомий вам історик Дмитро Лихачов написав чудову книгу «Поэзия садов». Польський історик Вужняковський показав, як у XVIII столітті було відкрито альпійський пейзаж. Адже свою історію мають не лише парки і сади, а й пейзаж. Нам важко уявити, якими бачив свої власні лани селянин Лотарингії пензля художника Ле Ненана. Нам легше аналізувати сприйняття неба Руїсдаелем чи бачення руїн славетним Убером Робером, у якого геніальний петербурзький поет кінематографа Олександр Сокуров запозичив пейзажі для елегії «Робер». Нам дещо відомо про те, як Вольтер господарював у своєму маєтку в Ферне, поблизу Женеви, але на території Французького королівства він замовляв рідкісні сорти троянд і довіряв своїй племінниці мадам Дені підрахунки прибутків з його земель.

Сьогодні мільйони людей проводять частину свого життя під землею, бачать дерева у залізних клітках або на похилому даху нового кафедрального собору в Еврі (це єдиний собор, побудований у Франції за останні сто років), а бретонський ліс знають за декораціями Броселіанського лісу в Дісней-ленді. Звичайно, парки залишилися і запрошують на свято прогулянки, але нам бракує часу пішки обійти Версаль — спочатку спуститися вздовж Великого каналу, потім повернути до палацу Великий Тріанон, що стоїть прямо посеред лісу, потім поринути у неокласичний затишок Малого Тріанона, нарешті дістатися місця, де притулилася невеличка ферма, на якій жила, ховаючись від усіх, Марія-Антуанетта. Мобільний телефон міг би вже не раз перервати цей магічний шлях — від палацу до хатини, який є оберненим до хронологічного, що йде від селянина до принца.

Західна людина простує до неонової агори, гіпермаркету, супермаркету. Осьде вона кружляє з возиком для продуктів, осьде вона розчулюється, дивлячись на азалію у клітці чи мініатюрний городик. Але французький філософ П’єр Сансо вчить нас, що треба любити і ці нові «стежинки» Homo hipermercantilus-а. Любити їх і блукати світом, який втратив реальність і в якому природа стає невеличким біотопом, виставленим у вітрині магазину. У добу галопуючої швидкості віртуального світу, світу, що його інший філософ, Поль Вірільйо, аналізує у мало не в апокаліптичних категоріях, — цей-таки філософ П’єр Сансо у своїй книзі «Про хороше використання неквапливості» закликає нас до нового дисидентства, виголошуючи хвалу неквапливості. Неквапливість — ось що спільне між парком і городом. Вони потребують нашого часу. Для прогулянок у парках — небагато, а для городництва — чимало. Ніхто не може замість мене пройтися парком, якщо я хочу зрозуміти архітектуру рослин, неба і людських кроків.

Але ж, зауважите ви, інша людина може замість мене доглядати мій сад. Економічно — це правильно, з погляду поезії — ні. Якщо я ніколи не працював на землі, то як я можу зрозуміти пастернаківську магію саду: «У нас весною до зари// Костры на огороде // Языческие алтари // На пире плодородья». Це вірш про Передєлкіно з циклу «садових» віршів збірки майстра «Сестра моя жизнь». Особисто мені він нагадує перший образ, що залишився від зустрічі з живим поетом. А також тривірш Пушкіна «В начале жизни школу помню я», де йдеться про інший сад, парк у Царському селі, двозначність його античних статуй вразила юну душу поета: «Средь отроковья молча целый день// Бродил угрюмый — все кумиры сада // На душу мне свою бросали тень». «В саду, де студінь віє від землі» Верлена блукають привиди, що колись були богами. Буває сад-спокусник, язичницький спокусник, — як у згаданих віршах Пушкіна, і місце Страстей Христових, які починаються з арешту у Гефсиманському саду. Це сад болю, що вінчає цикл віршів Доктора Живаго і який ми знаходимо у «Палімпсестах» українського поета Василя Стуса:

У Гефсиманському саду, віддавшись самоті,

Я з жалем жалений бреду, згубивши всі путі.1

Пані та панове, культура — це перехід через сад, це «елегія переходу», говорить Олександр Сокуров, саме так він назвав свій останній фільм, який складається з трьох подорожей: перша — на слов’янський Схід, мовчазний і містичний, з його магією Валдайських пагорбів, друга — у МсDonalds, залитий світлом неонових ламп, де стоїть галас і лунає музика, третя — до маленької Голландії, у яку вже встигла проникнути гарячкова західна семантика. Та в музеї Роттердама камера входить у картину Саенредама, у голландські інтер’єри і сади XVII століття, і знаходить у них святість життя.

Я пройшов зворотним шляхом — із Заходу на Схід, до спокою Валдайських пагорбів, до Києво-Печерської лаври, і цей шлях привів мене сюди, на це місце, що бачило високе знання і жорстокі переслідування. Я недостойний цього місця, але водночас щасливий.

Мені здається, що я, у свою чергу, входжу в символічний сад поета і мудреця Григорія Сковороди, у «Сад божественних пісень», сад, що не знає язичницької спокуси і сповнений радісного співу:

Возлети на небеса, хоть в Версальские леса

Вздень одежду золотую

Вздень и шапку хоть царскую

Когда ты невесел, то все ты нищ и гол...

Переклала з французької Світлана Желдак

1 Стус В. Вечір. Зламана віть. – К.: Дух і літера, 1999. – С. 183.