ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЮДИНУ

У культурі кожної країни є періоди розквіту та занепаду. У історії людської цивілізації чимало яскравих прикладів, які засвідчують еволюційність та етапність у формуванні культур. Світло давньогрецької філософської думки, таємниці пірамід єгипетських фараонів, майстерне володіння індійських йогів світовою енергією перетворилися на історію.

Музичне мистецтво тієї або іншої національної традиції також зазнає цих процесів. Проте невразлива для світу речей звукова субстанція наділена великою свободою й майже не підвладна руйнаціям. Музичній культурі властиве оновлення. Досить пригадати розквіт німецької музики в часи великого Баха, а за два з половиною століття — Вагнера. Незалежно від «віку», піднесення й розквіт тієї або іншої національної музичної традиції неминучі.

Чи замислювався хтось із нас, що саме тепер ми переживаємо такий період у розвитку нашої культури? Зовнішні вияви цього всюди — жоден концерт сучасної музики, жоден фестиваль у світі не обходяться без творів сучасних українських композиторів. Але це лише суха статистика, яка не має нічого спільного з живим духом музики. Розквіт українського музичного мистецтва, що розпочався у провінційних рамках союзної республіки тоталітарної держави, ввійшов у новий етап національної незалежності від глобальної імперіалістичної державної формації. За цей час були створені і продовжують створюватися нові й нові умови для приборкання, «окільцьовування» вільного художника в нашій вітчизні. І те, що ми можемо спостерігати зараз, створене й створюється всупереч і попри... Це, погодьтеся, незаперечна ознака свободи художньої думки від кон’юнктури й атрибут її розквіту.

Українська музика вийшла, говорячи мовою будівника комунізму, на передові світові позиції. Але за цією помпезною й пишномовною фразою в стилі соцреалізму стоїть ціла плеяда видатних композиторів, виконавців і навіть критиків. У всіх них складні долі представників творчої інтелігенції, загнаної в глухий кут чиновницькою сваволею, тупістю й бездарністю номенклатурних працівників від культури. І чим талановитіша і яскравіша особистість, тим сильніше б’ють... за життя. Зате посмертно ці особистості стають героями — видатними, геніальними тощо. А разом із ними героями стають і ті, хто активно брав участь у побоях, кляузотворчості та інших заходах, які доводять справжніх героїв до логічного кінця. Мабуть, у такий спосіб псевдогерої сподіваються заробити собі індульгенції для пред’явлення своїм сучасникам. Багатьом це вдається. Але, на жаль, місця в історії «забронювати» не вдасться, попри незліченну кількість авторських, творчих вечорів і концертів.

Я була свідком лише двох авторських вечорів композитора, який став «посмертним героєм», — Івана Карабиця. Це — концерт у Національній філармонії на здобуття звання лауреата Шевченківської премії 2001 року (щоправда, премію йому не присудили — з героями таке нерідко трапляється), і вечір пам’яті композитора в червні цього року в рамках фестивалю «Київські літні музичні вечори», що проходить на літній сцені Маріїнського парку. Я не враховую творів, включених до програм щорічного «Київ Музик Фесту», родоначальником і директором якого був сам композитор. Я навіть чула закиди на його адресу за те, що він розміщує свої твори на відкритті і в заключному концерті. На моє глибоке переконання, він на це мав повне право.

Останній концерт із творів Івана Карабиця не був обтяжений рутинними промовами й фальшивими емоціями. В оточенні молодого літнього листя, в одному із найкрасивіших куточків Києва лунала музика видатного маестро у виконанні Державного симфонічного оркестру під керуванням Кирила Карабиця — гордості своїх батьків: композитора Івана Карабиця та мистецтвознавця Маріанни Капіци. Дивлячись на нього, повіриш у переселення душ.

Для вечора пам’яті батька Кирило вибрав три, на мою думку, видатних його твори: концерт для оркестру №1 «Дарунок Києву», концерт для оркестру №3 «Голосіння» й фортепіанний концерт «П’ять музичних моментів» у виконанні молодого, але також відомого піаніста В’ячеслава Зубкова. Це був вечір пам’яті, але не тільки... Здавалося, музику Карабиця грали як дар композиторові й людині.