Останній читач

Поділитися
Хрещатик, 15, 24, 26, 30, 44а, 58. Що особливого в цьому переліку номерів будинків на головній вулиці Києва? Лише під цифрою 44 зберігся спеціалізований магазин книги...

Хрещатик, 15, 24, 26, 30, 44а, 58. Що особливого в цьому переліку номерів будинків на головній вулиці Києва? Лише під цифрою 44 зберігся спеціалізований магазин книги. Та й то лише тому, що влада столиці погано прорахувала солідарний спротив громадян, підтриманий пресою, радіо, телебаченням. Решта крамниць, що тихо сіяли розум­не, добре, вічне, померли, як і належить інтелігенції — без першошпальтових некрологів та гучних розкішних поминок. У спорожнілі торговельні площі хутенько все­лились не такі начитані, але набагато енергійніші продавці матеріальної складової нашого буття, котрі не вважають книжку джере­лом прибутку, а просто, за визна­чен­ням Бісмарка, «папером, забрудненим друкарською фарбою». Сумно. Але, може, це цілком природний процес агонії та невідворотної смерті книгодрукування? Були ж колись стеаринові свічки основою могутньої та рентабельної індустрії, проте безнадій­но програли війну з електричною лампочкою. Сьогодні досить цікаво читати наукові прогнози на ХХІ століття, написані років сорок тому. Вдивовижу точ­но перед­бачено розвиток ком­п’ютеризації, супутників зв’язку, мобільних телефонів. І майже всі оракули-нау­ковці скептично дивилися на майбутнє паперового виробництва та книгодрукування. Справді, навіть найбільший книжковий ринок України Петрівка демонструє як­що і не геометричну, то явно арифметичну прогресію зростання торгівлі інформацією на електронних носіях. Читає, зна­чить, народ! Хоч на екрані комп’ютера чи дисплеї «мобілки», але читає! Для витіснення паперової книжки зі світового культурного простору мож­на навіть придумати цілком «шляхетні» гасла на кшталт «Купуючи книжку, ти вби­ваєш дерево в амазонських джунг­лях! Геть книжку — зупини глобальне потепління!» Цілком переконливо. І навіть частково правда. Одначе здичавілий без літератури мешканець Землі набагато швидше перетворить її на печену кар­топлю, перегнавши ті ж самі джунглі на спирт для автомобілів...

Ні, традиційній книжці в палітурці із свіжим запахом друкарні не загрожує доля динозаврів. Я з глибокою образою див­люся на свій гаманець у букініс­тичних магазинах Амстер­дама чи у багатоповерхових книгарнях Парижа — здається, не існує жодної шпаринки в культурі, мистецт­ві, науці, яку не проаналізували б наші сусіди по Європі. Чому ж україн­ський видавець, торговець друкованим товаром, читач живуть у постійному симбіотичному страху за своє майбутнє? Ми вже дійшли до того, що з’явилась ностальгія за радянськими книжними часами, навіть університетські викладачі, втовкмачують в юні голови ідеї про розквіт української культури в СРСР. «За десять років Ра­дянської влади в Україні було видано книжок українською мовою в чотири рази більше, ніж за попередні 120 років». Це цитата з Ук­раїнської радянської енциклопедії (1965 р.). Як це схоже на класичний анекдот про те, в скільки разів зросла кількість телевізорів на розвинуту соціалістичну душу населення порівняно з 1913 роком.

Прочитайте прізвища письменників, котрі починали публікуватись українською після 1917 року — вони знищені фізично або морально чи дивом емігрували — інших просто нема! Незаангажо­вана на темі пропаганди розквіту культур «народів-братів» емігрантська «Енциклопедія українознавства» давала невтішну статистику українського книгодрукування — пік назв і тиражів 1930 рік, далі — стрімке падіння. В 1959 році на кожного українця припадає дві книжки рідною мовою (нині — одна, невелика різниця між тим «процвітанням» та сучасним «занепадом»), на росіянина — 8,3.

Не варто забувати, що переважна частина україномовної літератури була, так би мовити, не для читання, а для макулатури. Хіба часто цікаву чи потрібну книжку вдавалося купити на тому ж таки насиченому книгарнями Хрещатику? Ні, якісна література, як і все в СРСР, була дефіцитом! І не дивно — пропагандистська література загальними накладами в кілька разів переважала всі інші (художню, навчальну, технічну, науково-популярну, мистецьку). Сьогодні навіть моторошно читати в «Історії Києва» (1986 р.) про те, що до 100-річчя з дня народження Леніна випущено 204 ювілейні видання 18-мільйонним накладом, до 60-ї річниці Жовтневої революції 130 видань 11-мільйонним накладом, завершено видання п’ятого 55-томного зібрання творів В.І.Ле­ніна, 50-томного зібрання творів Маркса та Енгельса.

І водночас за весь період існу­вання УРСР не було видано жодного повного зібрання творів зарубіжних письменників (хіба що до категорії відносно повних, а не вибраних, перекладів можна занести 12-томного Джека Лондона, та й до нього не включили чомусь повість «Червона чума», хоча вона зовсім не про жахи на одній шостій світу, а про якусь заразу, схожу на сучасний нам СНІД).

Бідою і Російської імперії, і СРСР, і України, яка в етнічному та географічному статусі існувала в їхньому складі, було те, що книгодрукування (за винятком небагатьох років відносної свободи) завжди контролювалося церквою, державою, партією. Західно­європейський видавець і автор з часів Гутенберга завжди працювали в найтіснішому зв’язку з читачем-споживачем. У нашій менталь­ності і досі існує табу — якось незручно вважати книжку товаром, котрий зобов’язаний працювати за тими ж економічними законами, що й жувальна гумка, горілка чи памперси. Книжка — це духовність, не можна її чіпати лип­кими лапами комівояжерів, письменник — це месія, пророк, світоч, не гоже йому бути ремісником!

Якщо така позиція буде домінувати в суспільстві, то книжку в Україні справді чекає смерть. Персонаж уже згадуваного Джека Лондона піднімав, примушував рухатись задубілих, хворих на цин­гу золотошукачів і цим урятував їм життя. Слово «держава» для книжників буде абстрактним, допоки вона не зробить цілком європейські рухи їм назустріч — не треба міняти щодня правила оподаткування і таксу на оренду приміщень. А коли хочеться, щоб процвітання рідної мови та рідної книжки стало реальністю, спробуйте провести норвезький експеримент — ця колись бідна країна, пресована економічним, воєнним, культурним тиском могутніших сусідів, тепер майже еталон для світу, може, тому що 1000 примірників кожної книжки, виданої норвезькою мовою, держава закуповує для шкіл, вузів, бібліотек. Спробуйте, державники, зробити щось схоже (витрати на це копійчані!). Уявляєте скільки українців відразу відкриють в собі хист до красного письменства. І може доживемо до того часу, коли обиватель буде невдоволено бурчати — ніде джинсів потертих на Хрещатику купити — скрізь самісінькі книгарні, книгарні, книгарні...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі