«Оскарженню не підлягає». Сиквел про кінопрокат: зйомки тривають

Поділитися
Доповідач у справі про розповсюдження іноземних фільмів в Україні, суддя Конституційного суду України Петро Стецюк відповів на запитання «ДТ» — на продовження резонансної кінотеми.

Український кінопростір уже навряд чи стане «великим німим». Оскільки тривають гучні маневри на дубляжному фронті. І обмін «люб’язностями» триває також. Деякі кінопрокатники на цьому тижні заговорили про страйк, якщо Мінкульт не піде їм на поступки, відмовившись від обов’язкового українського дубляжу всіх іноземних фільмів. А Мінкульт зробив своєрідний «хід конем», плануючи «прирівняти дубльовані українською мовою фільми до фільмів національного виробництва, за рахунок чого з цих картин і буде знято податок».

А це вже аж занадто «гуманітарний» креатив Г.П.Чміль… З якої це радості прирівнювати до нашого «національного» голлівудських шреків-павуків-гоблінів та іншу кінонечисть, яку саме й обкладати податками! Щоб не розмножувалась так агресивно. І щоб наша скарбниця не пустувала. Може, прирівняємо до «національного статусу» ще й китайський ширвжиток, адже він також реалізується на наших базарах, і деякі продавці спілкуються навіть українською мовою?

У цій темі поки що зрозуміло лише одне: просто так ніхто не заспокоїться…

Тому і повернімося до витоків резонансності. Власне — до Конституційного суду, де 20 грудня 2007 року і було ухвалене знамените рішення КСУ, яке й стало «яблуком розбрату».

Доповідач у справі про розповсюдження іноземних фільмів в Україні, суддя Конституційного суду України Петро Стецюк відповів на запитання «ДТ» — на продовження резонансної кінотеми.

— Петре Богдановичу, після оголошення Рішення Конститу­ційного суду минуло немало часу, а інтерес в суспільстві до цієї справи не вщухає. І вітчизняні ЗМІ хвилюються, і МЗС Росії виступив з критикою… Що, на ваш погляд, більшою мірою так збурило соціум у цій справі?

— Конституційний суд України, виходячи із системного аналізу Конституції та законів України, а також міжнародних правових актів, ратифікованих нашою державою, розтлумачив зміст одного з положень ч.2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію», а саме «іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обо­в’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою…» таким чином, що ці фільми не підлягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права надавати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і демонстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення.

Іншими словами, за цим рішенням усі без винятку фільми іноземного виробництва не можуть розповсюджуватись та публічно демонструватися на території України, якщо вони не дубльовані, не озвучені чи не субтитровані українською мовою.

— Які дії Держслужби кіно після цього?

— Державній службі кінематографії Міністерства культури і туризму України прямо заборонено видавати державні посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, якщо останні (звичайно, будучи іноземни­ми) не дубльовані, не озвучені чи не субтитровані українською мовою.

І все, і ні на йоту більше.

Однак, як виявилося, навіть такого лаконічного припису було цілком достатньо, щоб «оголити» проблему хронічного невиконання більшістю учасників українського кіноринку національного законодавства у сфері кінематографії. Зокрема в частині застосування державної мови. Сьогодні мож­на констатувати, що десять років підряд цинічно порушувались еле­ментарні приписи закону щодо застосування державної мови у сфе­рі кінематографії (За­кон України «Про кінематографію» був ухвалений ще в 1997 році). Десять років штучно стримувався розвиток національного кінодублювання власне як окремого виду творчої діяльності. До того ж, хоч як це парадоксально, діл­ки від кінематографії ще й отримували немалі прибутки, організовуючи напівлегальний прокат в українських кінотеатрах про­дубльованих (озвучених) російською мовою для російського кіноринку іноземних фільмів.

А тепер усе це, якщо не пропадає, то принаймні стає явним. То хто ж із цих людей, скажіть мені, будь ласка, вітатиме таке рішення КСУ.

Це, як на мене, й є справжня причина такого «громадського збурення».

Решта ж у цій історії навколо рішення КСУ в справі про розповсюдження іноземних фільмів, даруйте, — від лукавого.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі виключно спекуляції, якими ось уже декілька тижнів «послуговуються» у дискусіях у ЗМІ. Насамперед це спроба створення ілюзії штучного протистояння в цій справі з одного боку українських громадян з їхнім правом на використання в кінематографії дер­жавної мови, а з другого — українських громадян, котрі відносять себе до національних меншин, — з таким же самим правом на використання в кінематографії своєї рідної мови.

Друге, — це спроба вкотре розіграти «російську карту» в Україні з позицій захисту російськомовного українського населення та захистити його від «брутальної українізації всіх і вся».

Третє — це спекуляції навколо радянських фільмів, абсолютна більшість яких була знята російською мовою. Четверте — нав’язування суспільству думки про неможливість в Україні належно організувати якісне дублювання іноземних фільмів саме українською мовою, що явно перегукується зі старою байкою про меншовартісність української культури.

Зрештою, всіх і не перерахуєш. Та й чи потрібно це робити.

— Чим, власне, керувався Конституційний суд, даючи саме таке тлумачення вищезгаданій нормі закону «Про кінематографію» ?

— Необхідно визначитись, на виконання якого конституційного припису ухвалена дана правова норма… В нашому випадку, роль такого фундаменту відіграє насамперед ч.2 ст.10 Конституції України, за якою «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави».

Важливим у процесі тлумачення є розгляд даної норми у її системному зв’язку з близькими (за предметом правового регулювання) іншими правовими нормами. У цій справі такими зокрема є відповідні положення законів України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про мови в Україні», «Про національні меншини», «Про основи національної безпеки», а також рішення КСУ від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови).

З другого боку, важливим є питання аналізу змісту понять та категорій, які вжиті законодавцем у даній нормі. Саме тому суд провів комплексний аналіз таких понять, як «дублювання», «озвучення», «субтитрування» фільмів, а також — їх «розповсюдження» та «демонстрування».

Суд дійшов висновку, наприклад, що розповсюдження фільму є первинним стосовно демон­стрування. Положення статті 14 Закону «Про кінематографію» щодо обов’язкового дублювання або озвучення чи субтитрування дер­жавною мовою іноземних фільмів перед їх розповсюдженням в Україні повинні застосовуватися до всіх фільмокопій, які розповсюджуються в Україні. Зокрема й до тих, які використовуються для демонстрування таких фільмів.

Чи наприклад, інший висновок, який прямо не означений в тексті рішення, але він логічно випливає з його змісту. Якщо учасник кіноринку в Україні відносить себе до категорії сумлінних виконавців закону, справді вболіває за розвиток національної культури, а не тільки має на меті отримання економічного зиску як підприємець, — то він напевно прагнутиме продублювати, в крайньому разі — озвучити іноземний фільм перед його демонструванням в Україні.

Водночас вибір учасником кіноринку «субтитрування» (найдешевшого з економічного погляду способу формального дотримання припису закону) важко назвати спрямованим на якомога краще виконання припису ч.2 ст.10 Конституції України (забезпечення всебічного розвитку української мови). Між тим, без «субтитрування» фільмів неможливо сьогодні забезпечити належне задоволення своїх культурних прав громадян з особливими потребами (глухих, глухонімих).

— Якщо повернутися до конституційного подання 60 депутатів щодо офіційного тлумачення частини другої статті 14 Закону України «Про кінематографію», то виявляються справді дивні речі… Та сама частина друга передбачає цілісну синтаксичну юридичну сентенцію: «Іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин». Депутати ж (а серед них багато «нашоукраїнців») просять КС «тлумачити» виключно першу частину одного речення… Ніби умисно його обривають. Ніби після коми вже й трава не росте… Тепер що ж, виявляється, інша група депутатів може до вас звернутися з проханням «тлумачити» другу частину того самого речення — і для цього будуть усі підстави?

— Запитання резонне… Але повну відповідь на нього, як мені видається, можна дістати тільки комплексно розглянувши проблему, зокрема зваживши і на існуючі приписи конституційно-процесуального права.

На перший погляд, може створитися враження, що протлумачивши тільки половину першого речення частини другої статті 14 Закону України «Про кінематографію», суд не завершив своєї роботи, він ніби обірвав її на половині. Але це помилкове враження. Воно, можливо, якось проглядається, коли цю ситуацію оцінювати з «філологічного» погляду. А з юридичного — ситуація зовсім інша.

Суд протлумачив одну цілісну завершену норму — «іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою». Тут варто сказати, що вищезгадане речення містить у собі дві самостійні (самодостатні) норми права: імперативну стосовно застування державної мови і факультативну — щодо застосування мов національних меншин. Предметом же конституційного подання 60 народних депутатів, власне, і була тільки перша норма — норма стосовно обов’язкового дублювання (озвучення, субтитрування) іноземних фільмів державною мовою, і суд не виходив за межі конституційного подання.

Однак останнє зовсім не означає, що суд відгородився стіною байдужості від проблеми мовних прав національних меншин у сфері кінематографії. Рішення КСУ, як документ, складається з декількох частин. У регулятивній (заключній) частині суд дав чітку відповідь на чітке запитання, поставлене народними депутатами. А в мотивувальній частині суд навів повний текст даного речення. При цьому, з одного боку, суд констатував факт системного зв’язку між двома частинами вищезгаданого речення, тим самим виключивши можливість їхнього протистояння (взаємозаперечення). З другого ж боку, провівши комплексний аналіз національного законодавства та міжнародних правових актів, ратифікованих Україною, які регулюють питання застосування державної мови та мов національних меншин, — суд зробив висновок про те, що обов’язок дотримуватися положень частини другої статті 14 Закону щодо обов’язкового дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів перед їх розповсюдженням в Україні не порушує прав національних меншин на використання своєї мови у галузі кінематографії.

— Тоді виходить так, що некоректність у цій справі з самого початку виявили вже самі депутати, власне, як автори конституційного подання?

— Я б так не ставив питання. І не вдавався б до оцінки дій народних депутатів. Право на конституційне подання — виключне право депутатів, і їм вирішувати зміст такого подання. Водночас логіку даного конституційного подання цілком можна зрозуміти. Народні обранці зустрілися з фактами системного та довготривалого порушення законодавства в частині застосування у сфері кінематографії саме державної мови.

Одне «розуміння» цієї проблеми демонструвало Міністерство культури (видаючи час від часу державні посвідчення для демонстрації іноземних фільмів, дубльованих російською мовою), інше — Київський апеляційний господарський суд (який свого часу фактично заборонив поступове налагодження процесу дублювання українською мовою іноземних фільмів), ще інше — різні склади українських урядів.

Тому звернення народних депутатів до Конституційного суду є проханням протлумачити дану норму, і в такий спосіб покласти край цьому «різнорозумінню» (фактично — прихованому невиконанню закону) та захистити українську мову як державну.

— Із захистом державної мови зрозуміло. А от читач «ДТ» в Одесі чи в Донецьку, можливо, поцікавиться, а що ж «далі буде» з російськими фільмами в Україні?

— Нічого. Як мінімум — нічого погано. Дане рішення КСУ, як на мене, жодним чином не змінює статусу російських фільмів в Україні. Їхній статус, зрештою, як і статус інших іноземних фільмів, був визначений ще десять років тому Законом «Про кінематографію». При тій достатньо м’якій (ліберальній) правовій формі, яка застосована українським законодавцем щодо обов’язкового «дублювання, озвучення чи субтитрування» іноземних фільмів українською мовою, зважаючи на той факт, що абсолютна більшість українських громадян добре розуміє російську мову, а для значної частини вона є ще й рідною, — неважко передбачити, яким саме шляхом піде практика виконання припису вищезгаданої норми закону. Іншими словами, мені видається, буде так, як є тепер. Тому висловлювання про «витіснення російської мови з кінотеатрів», «наступи на російську мову» тощо — то є не більше, ніж звичайні політичні спекуляції.

У цьому плані хочу привернути увагу ще до одного моменту. У рішенні КСУ жодним словом не йдеться про мову фільмів. У ньому йдеться про «іноземний фільм» власне як культурологічний продукт, продукт, зроблений (виготовлений) за межами нашої країни. І тільки «іноземних фільмів» стосуються приписи вищезгаданого закону та даного рішення КСУ. Отже, абсолютно природним видається те, що «національний фільм» (за чинним законодавством — фільм створений суб’єктами кінематографії України, виробництво якого здійснене в Україні та авторське право чи право власності на який цілком або частково належить суб’єктам кінематографії України) може бути знятий в Україні як державною мовою, так і мовами тих же національних меншин. Однак про це чомусь не говорять…

— Як бути з радянськими фільмами, які знімали, зокрема, і в Україні, але російською мовою?

— Проблема радянських фільмів — не проблема цього закону. Це радше питання із загальної проблеми правонаступництва. Законом від 12 вересня 1991 року Україна визнала себе правонаступницею СРСР. Тому, будь-який інтелектуальний, культурний продукт (в т.ч. і фільми), який був створений в УРСР (СРСР) — слід вважати національним. Тому не треба і на цьому спекулювати. Чи є сенс сьогодні додатково витрачати кошти на дублювання чи озвучення радянських фільмів? Важко сказати. Це питання доцільності, де можуть бути найрізноманітніші мотивації (освітні, мистецькі тощо). Але видається, що нема сенсу їх субтитрувати, хіба що з єдиною метою — для перегляду цих фільмів особами з особливими потребами.

Ситуація з правонаступництвом у національній кінематографії не обмежується тільки радянськими фільмами. Адже у ХХ столітті (столітті кіно) фільми знімались, скажімо, і в Українській Народній Республіці, і в Західно-Українській Народній Республіці.

Не менш цікавою може стати ситуація і з аматорськими фільмами, знятими українською мовою в 50—70-ті роки поза межами УРСР (українська діаспора Бразилії, Канади, США, Франції).

— Сьогодні активно заговорили про зміни до «Закону про кінематографію». Чи не загострять певні «зміни» ситуацію, яка й без того гостра, і різні політики грають на ній, кому як вигідно?

— Зміни до Закону України «Про кінематографію» об’єктивно потрібні. Прогалин у ньому більш ніж достатньо. Гадаю, що проекти змін до закону будуть запропоновані різними політичними таборами українського парламенту. Але й цілі цього дійства будуть швидше політичними, ніж професійними (кінематографічними). На жаль.

— Чи може, на ваш погляд, опинитися ця справа «про дубляж» у Європейському суді з прав людини?

— Не думаю. До Європейського суду з прав людини звертаються в тих випадках, коли використані всі національні засоби захисту прав і свобод. А в даному разі таких порушень немає, оскільки КСУ своїм рішенням жодних прав і свобод людини не порушував.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі