ОПЕРНЕ ЛІТО В БАВАРІЇ

У боротьбі знебарвлюючого зміст зорового ряду з партитурою, створеною Чайковським, на щастя для глядачів, які сиділи в залі й зібралися на Макс-Йозеф плаці, перемогла музика. Це відбулося завдяки емоційно наповненій, темпераментній інтерпретації німецького диригента Юна Меркля, в результаті вдалої творчої співдружності інтернаціональної за складом команди співаків: усесвітньо відомого Пласідо Домінго — Германа, англійського мецо-сопрано Джозефіни Барстоу — Графині, німкені Катаріни Далайман — Лізи і російського меццо Олени Заремби — Поліни, петербурзького баритона Сергія Лейферкуса — Томського. Українець Василь Герелло, котрий співав у трупі Маріїнського театру, а рік тому дебютував на Мюнхенському оперному фестивалі, виконав партію Єлецького, а Тарас Конощенко, який давно прописався на Заході, виступив у невеличкій ролі Суріна. Голос Домінго все ще звучить дивовижно потужно й наповнено, його темперамент із роками не вичерпався. Але в Германі він швидше передає зовнішні прояви імпульсивної натури гравця і палкого закоханого. Його герой — точно екстраверт у всіх своїх проявах. Це не зовсім відповідає характерові, створеному Пушкіним і Чайковським. У їхнього героя внутрішнє превалює над зовнішнім, тому для навколишніх і для самого себе Герман багато в чому залишається нерозгаданою таємницею. Інтерпретація Домінго, цілком спрямована назовні, перетворює глибинну драму героя на дещо поверхову мелодраму. На відміну від цього суворі трагічні тони і містичну глибину талановито підкреслила в образі Графині Джозефіна Барстоу. Це було тим паче цінно, що постановники спектаклю в кульмінаційній моносцені у спальні залишили співачку сам на сам із музикою, позбавивши будь-якої підтримки сценічного середовища. Графиня, облишена посеред порожнього нейтрального простору, сидить на жорсткому кріслі, в той час як юні офіціантки шикуються рядком у глибині біля гладкої полірованої стіни, а після її окрику відразу зникають.

До шокуючих деталей цієї постановки можна віднести ведмедя на балу в катерининського вельможі, що ходить із пляшкою горілки, як і деяких радянських курсантів, котрі прогулюються в першій картині. Зовсім безглуздо виглядає в передостанній картині довга порожня вітрина магазину «Нова дружина» із самотнім манекеном нареченої в білій весільній сукні. Повз цю вітрину повільно проходить дивна юрба, у якій ми бачимо Лізу з великою валізою в руці. Сидячи на цій валізі, героїня потім проспіває свою знамениту арію «Ах, истомилась, устала я», а після побачення з Германом розгонистим ударом розіб’є велике скло і впаде у середину вітрини, демонструючи закривавлені руки.

Серед фестивальних прем’єр, безумовно, вирізнялася своєю знащущістю постановка опери Ігоря Стравінського «Кар’єра гульвіси». Те, що її талановитим музичним інтерпретатором став уже згаданий Івор Болтон, має вагомі підстави. Фахівець з опери бароко і його співавтори режисер Мартін Дункан, сценограф Ульц, хореограф Джонатан Лунн виявили зв’язки партитури одного з провідних композиторів ХХ століття з естетикою барокового театру, моделі якого Стравінський у цьому творі свідомо наслідував. Водночас це умовне необароко прямо сполучається у виставі із сучасними тенденціями постановок і забарвлене трохи поблажливою і дещо меланхолійною іронією. Адже і чисте юнацьке кохання головного героя Тома Рейкуелла, представлене на тлі сільської ідилії з проїжджаючими вздовж рампи овечками, і вірність милої пастушки Енн, і Лондон добрих старих часів, що видався наївному Тому вмістилищем спокус, які незабаром приїлися, і спокусник Нік Шедоу (тобто Тінь у перекладі з англійської), який невідступно ходить за ним, — усе це дуже нагадує світ печально-прекрасної казки із сумним закінченням.

У спектаклі чимало яскравих режисерських знахідок (на відміну від вочевидь невдалої постановки тим самим режисером опери Моцарта «Милосердя Тіта»). У інтермедійних зв’язках між картинами сценою легко пурхають п’ять дівчат у облягаючих стан трико — спочатку яскраво-зелених, потім оранжевих, нарешті, чорних, що відповідає зміні пори року й емоційному забарвленню сюжетних епізодів. Нутрощі закритого з усіх боків залу з нейтральними біло-кремовими стінами, що немов у менших масштабах повторюють ідею класичної сцени-коробки, наповнюються різними предметами і деталями оформлення. Їх вносять і виносять молоді хлопці в темних фартухах і коротких прозорих штанцях, іноді чимось невловно нагадуючи діловитих санітарів моргу. За зразком сучасних електронних табло виконано чорну смугу, що тягнеться через сцену, на якій висвічується текст німецького перекладу лібрето (опера написана і виконується англійською), а також точний час та інші необхідні протягом дії написи.

Однією з найвдаліших сцен стала картина аукціону в домі Тома. Натовп лондонців тут представлено збудженою зграйкою чоловіків і жінок у балетних пачках з оборочками і рюшами, із набіленими обличчями-масками. Ці цукерково-казкові напівреальні створіння піднімаються на розставлені навколо чорного табло високі розсувні східці, звідки й ведуть торг. Вони, здається, висять у повітрі, подібно до підвішених до стелі надувних кольорових фігурок, що представляють експонати екзотичної колекції настільки ж екзотичної Баби Туркені (на ній за власною примхою і за нашіптуванням Ніка одружувався Том). При відтворенні образу цього персонажа фантазія постановників пішла далі від того, що передбачалося в лібрето. У спектаклі густа і довга борода росте в дивного створіння не на обличчі, а на іншому, значно інтимнішому місці. Партію Баби виконує своїм високим голосом-фістулою Крістофер Робсон, котрого пофарбували від голови до ніг синьою фарбою, одягли в прозорий пеньюар і, щоб позначити стать, спритно прилаштували груди. Найдивніше, що в цьому не зовсім звичайному персонажі у виконанні Робсона немає нічого вульгарного і відразливого. Властива талановитому акторові і співаку органіка сценічної поведінки породжує безумовну симпатію до феномена дивної гри природи, героїні хоча й ексцентричної, але життєствердної і навіть доброзичливо співчутливої до своєї покинутої суперниці.

На жаль, цікавий задум постановників не реалізувався в спектаклі до кінця через виконавця партії Тома, молодого англійського тенора Яна Бостриджа. Тоненький напівпідліток, його герой увесь час залишається на сцені, відкриваючи і закриваючи кожну дію. Він не лише учасник подій, а й немов би їхній споглядальник, котрий згадує історію власного життя. Проте певна безликість персонажа, виправдана в початкових сценах, мірою розгортання сюжету стає очевидною вадою. Том у спектаклі всюди однаковий — ніякий. Порівняно з ним цікавіше і багатоплановіше, у поступовій динаміці розкриває образ Ніка Вільям Шимель. Спочатку Нік виглядає гарним хлопцем і турботливим, трохи поблажливим старшим другом і наставником Тома. Лише в час розв’язки в сцені на цвинтарі уперше до кінця оголюється похмурий виворіт його темної душі. Катарсис надзвичайного музичного фіналу опери теж не до кінця реалізувався через занадто похмурий, хоча і вражаючий зовнішній образ сцени. У кімнату божевільні, де, підібгавши ноги, сидить на столі Том, повільно вповзають, заповнюючи простір, величезні, у людський зріст чорні таргани. Вони залишаються на сцені до кінця дії, тоді як важливі за функціями репліки хору звучать з оркестрової ями. На тлі цієї моторошнуватої картини тьмяніє світлий примирювальний тон прощальної колискової Енн. До того ж і у виконавиці цієї партії Доротеї Решманн ліричні сторони натури героїні опинилися на другому плані, порівняно з діяльно активними, рішучими рисами її характеру.

Неодмінною частиною фестивальної програми, окрім оперних спектаклів, завжди є сольні концерти видатних співаків. Мені вдалося побувати на концерті неповторної Вальтрауд Маєр, співачки з чудовим, багатим на відтінки голосом і дивовижно вродливої жінки, вагнерівської героїні й водночас тонкої камерної виконавиці.

Насичене подіями оперне літо Мюнхена добігло кінця. А керівники Баварської національної опери — генеральний інтендант сер Петер Джонс і генеральний мюзикдиректор, всесвітньо відомий диригент Зубін Мета, як і весь колектив театру, вже готують програму наступного фестивального року.