ОЛЬГА ВОЛКОВА: «Я НІКОЛИ НЕ БОЯЛАСЯ ПРОВАЛІВ»

Ця мініатюрна жінка з вибуховим темпераментом — Ольга Волкова — була учасницею «Кінотавра-2000» завдяки маленькій ролі в конкурсному фільмі Георгія Данелія «Фортуна». Вона встигала все — поспілкуватися, позагоряти, поплавати, потішитися сонцем і морем, а головне — подивитися всі фільми. І з такою щирою цікавістю, що не було, мабуть, у залі Зимового театру глядача доброзичливішого. Роботоголік і фанат театру й кіно, вона може невтомно говорити про роботу, бо це — сенс її життя.

— Ольго, за зовнішніми даними ви — травесті. Це амплуа складне й недовговічне. Вам удалося відійти від нього, залишивши «травестійну» юність душі в «дорослому» репертуарі. Як ви наважилися на це і як переступили цей поріг?

— Я ризикувала все життя і влазила в роботи, які були не до снаги, ніколи не боялася провалів. У мене був чудовий педагог — Карагодський. Він говорив, що найстрашніша фахова вада — боятися бути смішним. Це таке рабство, відсутність руху. А треба постійно рухати «професійний буйок», аби плисти далі. Мені байдуже, дивиться хтось на мій рух чи ні, важливо — плисти. Я позбавлена азарту бути поміченою, головне — рух. При цьому дуже жорсткий самоконтроль і кілька людей, думка яких для мене вартісна. Це моя так звана чорна педрада.

— Можна не боятися провалу, але не можна не переживати його біль?

— Біль буває лише в одному випадку — коли помилилася. Далі йде вимірювання власної дурості, розуміння, що «попливла» не в той бік. Так було в спектаклі «Залізний клас», у якому працювала з Сергієм Юрським та Миколою Волковим. Було трепетне бажання відповідати своїм чудовим партнерам, а про власну справу забула. Коротше, була схожа на закохану мишу. Коли прийшло розуміння провалу, страшенно каралася. Не тому що я погана, а тому що випала з задуму. Потім узяла себе за барки і все відкоригувала.

— Чи було у вашому творчому житті таке, що режисер не бачив вас у якійсь ролі, а ви домагалися її, доводячи можливості свого діапазону?

— Це було завжди. Мені, певне, по життю не судилися легкі перемоги. Але в акторів є одне пра- во, яким я дуже часто користувалася, — право відмови. Було кілька таких похибок, коли здавалося, що можна дати собі послаблення. Ні! Тепер відмовляюся нещадно, чого б це не вартувало. А доводити потрібно безперервно, адже це дуже азартно — вивернути навиворіт цілком безвихідну ситуацію, знайти хід, а то й два. Це майже логічна задачка: пошуки слів якихось, костюма, щоб вийшло соціально впізнавано.

— Слово досить нівельоване сьогодні як у театральній, так і в кінодраматургії. А ваша мова чудова, і ви нею так уміло користуєтеся. Як ви знаходите компроміс?

— Радо користуюся всіма мовізмами, зроненими людством. Трапляються цілком приголомшливі речі, правда, мовне «сміття» повністю виключаю. Запам’ятався один епізод. На гастролях підійшов до мене після спектаклю роботяга, підніс три троянди і сказав: «Спасибі вам, ми будівельники й чудово розуміємо, хто дуркує, а хто — працює». Це ж треба таке слово знайти!

— Чи є в сьогоднішній театральній літературі те, що вам хотілося б зіграти?

— Усе життя шукаю свого драматурга, свого автора. Знайшла буквально недавно. Двох. Одна — Зоя Улицька. Є кіносценарій під назвою «Бронька» за її повістю. У мене аж стріха поїхала, так хотілося зіграти, бо це — моє! А друга — Ксенія Марєєва, за її сценаріями зроблено багато фільмів. Але вона — людина безвольна, і всі переробки там, як на мене, не гідні написаного нею. На жаль, драматургія завжди значно відстає, але не полишає відчуття того, що ось-ось з’явиться щось дуже цікаве. Ми виховані на тому, що в художника має бути «больовий поріг», нині його немає в багатьох. Тож поки що, крім вищезгаданих авторів, нічого особливо не тішить.

— Попри всю свою весняну жіночу м’якість і незахищеність, ви, на мою думку, людина сильна й вольова, як же вам працюється з режисерами, існують певні пріоритети чи є професійна готовність коритися будь-якій режисерській волі?

— Якщо розумію, що він геній, — так. Готова п’яти цілувати, хамство вибачати, самодурство, побутові негаразди — було б за що. У мене досить легкий характер, умію примиритися з обставинами. Але я повинна розуміти, чого людина прагне. Коли відчуваю — мене ведуть не туди, вибухаю, як порох.

Найголовнішим режисером у моєму житті був, ясна річ, Карагодський. Завдяки йому «обняла» професію. Кажуть, щастя дається про запас — це було п’ятнадцять років щастя, однодумності, коли байдуже, що роблю, головне — працювати, бути в цій аурі. Потім у моєму житті було багато людей, і від кожного я брала своє. Рано померлий Женя Шипов пробудив у мені те, що називається громадянською позицією, — крім того, що він був чудовим режисером. Дуже багато дав мені Петро Фоменко. Якось підрахувала — працювала майже з двадцятьма просто блискучими режисерами.

— У кіно ви прийшли досить пізно, вже сформованою як людина і творча особистість. Чи спричинило це певні труднощі в роботі й виборі ролей?

— Доводилося йти на компроміси, і досить часто, бо моє пропонування, як то кажуть, перевищує попит. У мені багато азарту, якого лякаються, але я дуже ціную та люблю роботу в команді. Іноді «закоханість» у режисера заважає, не дозволяє виявляти творчу й людську наполегливість. Делікатничаєш, а потім — промах.

— Що вам цікаво грати?

— Та вибирати особливо немає з чого, позаяк ролей для жінок дуже мало. Є, звісно, хрестоматійні, але я, приміром, ніколи «не полізла» б у Шиллера. Класична, чиста трагедія — не моя стихія. Мене не приваблює роль Раневської, до якої тягнеться так багато актрис. Але є тема, яку хотілося б, ясна річ, зіграти — «середню нашу жінку», заклопотану домом, побутом, нервами, яка намагається щось зробити, падає та зводиться, бо в ній є невимовний життєвий кураж. У мене була одна телевізійна робота, яку дуже люблю, хоча драматургія слабенька. Ми грали там з Антоніною Шурановою. Крім усього іншого, це було велике щастя партнерства. Випадково переглянувши цю картину, не спала всю ніч — так це схоже на мою бабусю, її подружок — пітерських бабусь, маму...

— У стаціонарній трупі знаєш, чого чекати від партнера, а як у цьому плані працюється в системі ангажементу?

— Я стала москвичкою завдяки Леоніду Трушкіну, і нескінченно йому вдячна — за сезон зіграла в нього чотири різні ролі. Ніколи не грала так багато різного. Такого ставлення до актора не бачила навіть у муніципальному театрі, а либонь у театрі Чехова всі зірки. Для мене цей театр — забуте щастя колективної творчості. І чудовий тренінг, бо зібрано акторів різних шкіл. У цьому театрі вперше на підмостки вийшли всією родиною — я, мій син Іван і його дружина Чулпан Хаматова. Це також подарунок долі.

— Ольго, сьогодні вашу акторську долю можна назвати щасливою, а чи щаслива жінка Ольга Волкова?

— У мене це все так не розділено. І потім, за щастя завжди потрібно чимось платити. Колись, піклуючись про режим і спокій своєї доні, я повністю звалила її на бабусь і гірко розплатилася за це дуже складними стосунками. Вона не подарувала мені цього. З сином я наплювала на режим, він завжди був зі мною. Усі ми мріємо, аби поруч був чоловік, котрий зігрівав би тебе, кохав, допомагав тобі, але це буває вкрай рідко. Знаю лише один приклад — Сергій Юрський і Наталія Тенякова. Він дуже цінує та плекає її як акторку, а вона готова була все кинути, щоб «варити борщі», тільки б він працював. Щиро сподіваюся, що мої діти так житимуть і ставитимуться одне до одного.