ОЛЕКСІЙ КУЖЕЛЬНИЙ У ТЕАТРІ, НА ФЕСТИВАЛІ ТА ВДОМА

Чарівний Фігаро з відомої комедії Бомарше, котрий із талановитою легкістю встигає скрізь, вміє з м’яким гумором «розвести» найскладнішу ситуацію, так і залишився б для мене милим літературним персонажем, якби життя не подарувало зустріч з Олексієм Кужельним. Народний артист України, лауреат премій ім. Котляревського й ім. Балацького, художній керівник театру «Сузір’я», генеральний директор Міжнародного фестивалю «Київ травневий». До свого п’ятдесятирічного ювілею він встиг не лише виростити сина, побудувати дім і посадити дерево. Олексій Кужельний створив неповторний, улюблений не лише киянами театр, рік у рік пестує фестиваль, вигадує та втілює неймовірні за своїми масштабами вуличні дійства. У нього безліч найцікавіших планів і задумів, які не декларує, а спокійно й цілеспрямовано реалізує. Звідки ж узявся цей наш «сучасний Фігаро»?

— Спочатку закінчив технічний вуз, працював у конструкторському бюро три роки, лише потім вступив до театрального інституту. Навчався я в Михайла Михайловича Рудіна, потім пройшов курс режисури у Володимира Олександровича Неллі, а після театрального інституту, де був ленінським стипендіатом, не міг влаштуватися на роботу. Протягом року займався дитячим самодіяльним театром, де навчалися такі хлопці, як Остап Ступка, Коля Третяк та Марина Дяченко. Потрапив на Вищі режисерські курси в Москві, практику можна було проходити на вибір, і майстром моїм став Данченко. Із ним працював два роки. Потім став спочатку головним режисером, а згодом художнім керівником фольклорно-етнографічного театру «Калина». Ми підготували програму про українське народне весілля. Але йшла горбачовська боротьба з алкоголізмом, і чиновники зупинили цю роботу. Тоді ж, на початку перебудови, з’явилася можливість без рішення Кабінету міністрів відкривати нові театри. Почали з’являтися театри-студії, які працювали на госпрозрахунку, але за тією самою схемою, що й звичайні театри. Наш театр став першим у Радянському Союзі ангажементним театром. Перший спектакль був за творами Григорія Сковороди. В ньому грав Богдан Ступка. За 15 років багато акторів і режисерів попрацювали в нашому театрі...

— Зазвичай художній керівник театру боїться конкуренції, у найкращому випадку дозволяючи в своєму театрі працювати підмайстрами своїм учням. А в «Сузip’ї» неймовірна кількість найрізноманітніших режисерів ставили та ставлять спектаклі. Ти не боїшся конкуренції чи це концепція?

— Головне, що передбачалося — й ми намагаємося цього дотримуватися досі, — можливість зустрічі людей, яка нереальна в іншій ситуації, у межах одного театру. Вільне товариство. Іноді один режисер ставить кілька спектаклів підряд. Мій обов’язок — зберегти групу, дати їй змогу реалізуватися. Тут не виникає конкурентних стосунків, оскільки вони не в полі прямих функцій і обов’язків. Усі, хто в нас працював, визнають право керівництва театром за мною. Це технологія. Конфлікту немає. Є різні взаємини з режисерами. Деякі можуть порадитися. Без розбірок і вимог.

— Олексію, як викохувалась душа театру? Ти завжди намагаєшся бути там перед спектаклем, сам приймаєш глядачів-гостей. Як створювалася ця атмосфера?

— Коли ми відкривали театр, я вперше зіштовхнувся з проблемою місця. Місця, яке люди знають, тримаючи в голові як певну точку тяжіння, емоційної прихильності. Це дуже важливо. І коли ми робили перший спектакль, навіть частина декорацій була на вулиці. Аби глядачі побачили — тут театр. Потім вони почали приходити в наш дім і запитувати: а що ж тут було? Ми розповідали. Тоді й вирішили, потрібно зробити щось незвичне, що не можна зробити у великому театрі. І створили атмосферу салонного театру. Коли про нашу особливу атмосферу почали говорити, колеги посилалися на те, що саме приміщення створює таку атмосферу. А потім розпочався ремонт. Ми не хотіли випадати з театрального життя, вирішили задіяти підвал. Усіх вразила ця думка, включаючи Головне управління культури — це ж великі витрати. Зробили квитки по 21 гривні й улаштували гру з глядачами. «У нас найменший театр у Європі на 21 місце. І скільки ж, ви гадаєте, коштує квиток?» Приміщення маленькі, треба сполучати кабінети з вітальнями. Розпочалася інша гра в салонну бесіду перед початком. Я втягнувся в неї й отримую від цієї гри велике задоволення. От навіщо люди приходять до театру! Мені це дуже цікаво. У театрі відбувається багато серйозних речей, які роблять його живим. Спектакль може бути вдалим і не вдалим. Глядач іде, не знаючи цього. Його веде певний мотив. Два чинники мені здаються дуже значимими: у театрі завжди є пристрасть до життя, і людині дуже важлива координація власного життя з певними узагальненнями.

— З’явився театр, потім фестиваль камерних театрів «Київська парсуна» й ось уже кілька років ти керуєш фестивалем «Київ травневий». Що для тебе цей фестиваль? Адже він відбирає дуже багато сил, які можна було б вкласти в театр?

— Стосовно творчої потенції, із задоволенням беруся за все, що мені пропонують. На Хрещатику дуже багато заходів пройшло, була акція «Зоря України», уже п’ять років роблю церемонію для студентської аудиторії, у котрої свої вимоги до того, що відбувається на сцені. І спектаклі, і масові видовища — мене все це надзвичайно цікавить. Узагалі дуже хвилює питання театралізації життя. Це вельми важливий показник гармонійності суспільства. Життя — гра, — кажуть це найчастіше тому, що фраза хороша. Елемент театральності додає ту складову, яка гармонізує життя й робить його трохи піднесенішим. А стосовно фестивалю, для мене це питання важливе з обох боків. На жаль, у нас немає централізованих театральних організацій, які виконували б необхідну функцію створення акторського братства, і не так часто побачиш артиста в «чужому» театрі. Тому, коли з’явилася змога створити фестиваль, на який можна було б, з одного боку, привозити цікаві колективи, а з іншого — завдяки державній підтримці це загальнодоступно, то, звісно, треба було за таку справу братися. Три роки дуже напруженої роботи, але ці завдання варті того, аби витрачати на них сили й час.

— Сьогодні фестивалів багато, а економічна ситуація важка. На такому досить похмурому тлі — що цікаве запропонує цьогорічний фестиваль?

— Звісно, спочатку сподіваєшся, що що-небудь вийде, а потім — Боже, невже це сталося? Певне, усе-таки театр — дуже рухлива сутність, напряму пов’язана з ідеологією. Сформульованою чи ні. Але сам театр дуже добре «визначається». Нинішнього року склалася програма, в якій представлені кращі колективи країн СНД і Балтії. З цього приводу не було ніяких установок, ніхто ні на кого не тиснув. Вели роботу через посольства, МЗС, міністерства культури. Мені надзвичайно цікаво те, що сьогодні робить Національний театр ім. Янки Купали. Усе, що стосується Єревана, Азербайджану. Приїдуть колективи, котрі їздять усюди, репрезентують свої країни в світі. У нас 21 країна-учасниця. І всі колективи дуже цікаві. Санкт-Петербурзький театр на Літейному, приміром, привезе «Ліс» О.Островського, за який отримав Державну премію.

— А як справи з фестивальними перспективами?

— Нині не вельми підходящий момент для радісної відповіді на це запитання. А безрадісно відповідати не вмію. Можу сказати: у нас великі складнощі — багато вихідних, зміна форми фінансування. Сказати, що зміниться, дуже важко. Травень очікується дуже насичений, тому виникає думка, що все це потрібно зібрати в єдину загальноміську, зрежисовану кампанію. Чи буде вона навколо театрального фестивалю, чи навколо культурних подій травня — не важливо. Мені здається, сяйво каштанів благословляє цей захід. Коли-небудь ми зможемо розповісти всьому світові заздалегідь, що в нас відбуватиметься в Києві в травні, і люди поїдуть до нас. Треба змінювати формулювання: не «Київ — колиска міст руських», а «Київ — колиска слов’янства». Мені здається, таке формулювання повинне багато речей прояснити в свідомості киянина. Можна придумати свято весняної зачіски міста, коли зрізають зайві гілки з дерев. Потрібно створити ритуал, який зробив би нас гордими жителями свого міста. Уявіть, у День Києва, із першим променем сонця, відчиняються двері мерії, із її воріт виїжджають машини з квітами, до кожної дошки меморіальної цього дня мають бути покладені квіти. Повинна грати музика, і в кожного є можливість зайти до мерії та зрозуміти — ось де серце міста. Дуже багато речей можна зробити, аби поняття «киянин» набуло більшої конкретики.

— У вас творчо-трудова родина, ви обоє — ти і твоя дружина Ольга Таукач, відома тележурналістка, керівник телекомпанії — багато працюєте. Що відбувається з побутом і хто ж у вас удома головний режисер і художній керівник?

— Дотримуюся думки — чоловік завжди живе в домі в жінки, навіть якщо вони мешкають у його будинку. У противному разі, якщо жінка живе в чоловіка, раціональніше — гарем. Адже головна для дитини — усе-таки матуся, хоч би як батьку хотілося бути першим. Навіть якщо вести за собою й керувати, то це також для жінки.

— Велика частина побутових обов’язків на тобі?

— Я люблю це. І вдома, і в театрі. Хоч би як хто прибирав у театрі перед початком спектаклю, однаково що-небудь протираю. Це питання емоційного зв’язку з душею будинку.

— Душа будинку — це завжди традиції. Які вони у вашому домі?

— І в мене, і в Олі — не скажу, що було важке дитинство, але звідти йде пристрасть до купування іграшок. Це не обов’язково м’які іграшки чи машинки, які в нас також є, а якісь славні й потрібні дрібниці. Ми вибудовуємо стиль дому. Можна вважати це нашим хобі. Недавно Валерій Франчук захотів подарувати нам картину. Поставив три й запропонував Олі зробити вибір. Я тихенько показав йому ту картину, яку вона вибере. Так і сталося. Наші смаки збігаються. Чудово розумію — нічого не можна передати в спадщину, кожен має будувати свій дім. Але, з іншого боку, дуже люблю китайську приказку: «Кожна людина живе доти, поки будує свій дім». Мені здається, у речах повинна зберігатися певна безперервність. Ми бережемо прекрасні дрібниці, які передаються з покоління в покоління.

— А як син ставиться до цього?

— Він може не висловлювати захоплення зовнішньо, але внутрішньо приймає.

— Коли, в який момент свого життя ти відчув, що відбувся?

— Гадаю, людина відбувається тоді, коли перестає думати, чи відбулася.

— Твоє життя протікає в дуже напруженому ритмі. Якщо перестанеш встигати все й доведеться від чогось відмовитися, що вибереш?

— Для мене це неможлива постановка запитання. Бо вона означає смерть — конечність чогось. Можу лише додати щось нове. Коли одружився, уже розумів, що дуже хочу мати дитину. І сьогодні можу сказати: я додав би до того, що в мене є, роботу з театральною молоддю. Гадаю, виховна, учительська робота відкрила б мені щось нове.

— Що ж, тоді на наступному ювілеї поговоримо про «школу Олексія Кужельного»?

— Спасибі, дай-то Боже.