ОЛЕКСІЙ КОГАН: «ДЖАЗУ ДОБРЕ ТАМ, ДЕ ВІН Є»

Не можна сказати, що в культурному житті міста Києва джаз посідає істотне місце. Проте певна діяльність проводиться, є місця, де можна почути живу джазову музику, зустрітися з її шанувальниками. Мені вдалося поговорити з організатором джазових концертів в Україні, людиною, закоханою в джаз, — Олексієм Коганом.

— Олексію, чи вписується джаз у стиль сучасного життя?

— Ні, напевно. Зараз усе набагато швидше. Джаз не для стадіонів, це музика меншості. Джаз запрошує в свої лави людей, котрі хочуть щось дізнатися, зазирнути в себе й постаратися побачити ще когось, крім себе.

— Що можна сказати про джаз у Києві?

— Джазу добре там, де він є. Там, де йому погано, — його немає. Ось за тим, наскільки він є в цьому місті, можна відразу визначити, погано йому чи добре. Що мене справді турбує — те, що, попри статус столиці, у Києві немає жодного джаз-клубу.

— Я бувала на джазових вечорах у клубі «44».

— Клуб «44» не можна назвати джаз-клубом, там лише кілька разів на тиждень звучить джаз.

— Ну, добре. А що тоді говорити про суміш джаз-клубів і ресторанів — «Диксиленд», «Свінг»?

— Ви можете собі дозволити ходити в «Свінг»?.. Я відповів на ваше запитання? А «Диксиленд» — чудове місце, де грає хороша музика, яка також є додатком до меню. Там джаз лунає під котлету, під сосиску. Там навіть можуть підійти до музикантів і сказати: «Хлопці, тут ділова зустріч, ви голосно граєте, ви заважаєте». Це не клуб. Люди приходять їсти, розмовляти, і, можна, якщо процес травлення піде добре, додати до цього музику.

Такі ресторани іноді стають гарною школою для музикантів, котрі хочуть грати, а іноді — могилою.

— Торік в Україні було лише 12 заходів, так чи інакше пов’язаних із джазом, із них суто джазових — лише 8. Чи можна сказати, що тут проглядає певна криза в розвитку?

— Що таке джаз? Це частина життя. Подивіться на наше життя, ви бачите зараз якусь еволюцію? По-моєму, навпаки. Але не можна сказати, що в Україні нічого не відбувається. Просто зупинилося бурхливе життя та якось менше, на мою думку, зростають українські музиканти.

— Якщо в нас усе так погано, то й зарубіжних музикантів найближчим часом чекати в гості не доводиться, так?

— Так, у нас немає грошей, аби запросити музикантів зоряного рівня. Але ось я згадую Гонзало Рубалькаба, кубинського піаніста, сьогодні це американська джазова зірка. Коли я його запитав, скільки він коштує, він назвав ціну набагато нижчу, ніж просять деякі українські «зірки», котрі виступають у ресторанах. Він не вимагав п’ятизіркового готелю. Але, дивлячись мені в очі, абсолютно чітко вимовив: «Олексію, я приїду зі своїм тріо за ще меншу ціну. Моя єдина умова — НАКРАЩИЙ інструмент у країні!» А найкращий інструмент у країні — у філармонії, і джазменам його не дадуть ніколи, бо академічні музиканти ставляться до них, як би це сказати, із міцно стуленими вустами.

— Ви багато спілкуєтеся з джазовими музикантами. Розкажіть, які це люди?

— Джазові музиканти в усьому світі однакові. Як був колись єдиний радянський народ, так і джазмени — спільнота. І так само, як серед пересічних людей, серед них є капризулі, пофігісти, інтелігенти, нахаби. Але джазмен, за ідеєю, ніколи не кине іншого джазмена. І тут ми вже не можемо говорити про якісь національні риси — німецький педантизм, французьку скупість — дурниці все це. Але щось усе-таки є. Принаймні російські музиканти ніколи не дозволяють собі спізнюватися на саунд-чек, як це роблять українські. Якщо Олексію Семеновичу Козлову, Сергію Манукяну, Володимиру Співакову (хоч це вже з іншої опери) сказано прийти о такій-то годині, вони прийдуть вчасно, хоча могли б спізнитися відповідно до свого статусу. А наші можуть собі дозволити спізнитися на 20 хвилин і дивитися на тебе здивованими очима. Наші музиканти та їхні директори можуть принести мені як людині, котра в чомусь розбирається та може щось кудись проштовхнути, касету, на якій не зазначені прізвище музиканта, назва групи, назви речей, хронометраж. Іноді музиканти говорять про нібито нові програми, на які приходжу й чую половину того, що звучало в мене в «Динамо». (Олексій влаштовував у клубі «Динамо Люкс» щотижневі безплатні джазові вечори. — Кор.)

Нині з’явилися музиканти (не хочу їх називати), котрим випускаєш із фірмою «Квазар Мікро» компакт, а вони забирають свою безкоштовну сотню дисків протягом дев’яти тижнів. Заберуть і можуть потім навіть не зателефонувати, не подякувати. До цього всього, звісно, треба ставитися стриманіше, не брати близько до серця. Але, вважаю, будь-яка робота складається з дрібниць.

— Подібне зустрічається в нашому житті буквально скрізь.

— У нашій країні є певна джазова клановість. Є люди, котрі бундючаться, нічого не роблять, тицяють тобі на фестивалях візитки з назвами неіснуючих фірм... І називають усе це великою справою. Ми, можливо, тому, що зробили більше від інших, ставимося до таких проявів із поблажливою усмішкою. Коли люди вважають, нібито вони — конкуренти тим, із ким працював я всі ці роки, це викликає здивовану усмішку. Бо якщо запитають нас — я маю на увазі своїх друзів Вітю Овчинникова, Андрія Макаренка, Євгена Уткіна, наших благодійників, із якими ми працювали останні чотири роки, — то можемо рапортувати: джазові передачі йшли по радіо, їх було багато. Ми підтримували тісні контакти з культурними центрами — французьким, фінським, американським, Польським інститутом у Києві. Ми завжди інформували про безплатні концерти, надавали змогу слухати «на шару» чудових музикантів. Вітя Овчинников, чудовий звукорежисер, приходив у «Динамо» і зовсім безплатно записував ці концерти. Ми не знали від самого початку, що з’явиться такий Євген Уткін, котрий люб’язно захоче все це видавати. За два з половиною роки ми записали 15 легальних дисків, і вони продовжують виходити.

— Що це за диски?

— Нині ми розбираємо архів, накопичений під час концертів у «Динамо», і випускаємо диски. З кожним виконавцем окремо укладаємо договір. А якщо виконавець гне кирпу й не хоче, аби його речі видавали, то й не треба. Ми нічого через голову не робимо, є вже певна самодостатність. Деякі українські музиканти забувають, що вони стали відомі в Україні та за її межами саме завдяки цим записам. І це дуже прикро. Людині властиво забувати. Але через певний час погляди можуть змінитися, і людина шкодуватиме, що так поводилася.

— Ви не вельми хорошої думки про наших музикантів.

— Я, напевно, справді дуже злий на декотрих із них. Момент творчості зникає, усе перетворюється на ремесло. Мені здається, тепер музиканти більше думають про те, як заробити гроші, й, у принципі, немає в цьому нічого поганого. У нас уже склалася та сама ситуація, що й у всьому світі — музиканти, аби здобути визнання, збираються в столиці. Так було завжди та скрізь — хочеш одержати визнання в Америці, вирушай до Нью-Йорка, у Франції — до Парижа. І тому в Київ з’їжджаються з інших міст України, а також із Молдови, Польщі й Росії, хоча там ситуація краща. У Москві набагато більше людей, котрі люблять джаз, але вони їдуть сюди, бо студійний запис дешевший в Україні.

Водночас зрушилася з мертвої точки проблема запрошення до Києва зарубіжних музикантів, їх стало набагато більше. Тут можна проспівати осанну Польському інституту в Києві. Його директор Петро Казакевич за півтора року зробив понад 20 джазових концертів у Києві й Вінниці. А в радянський час за 15 років у нас побувало лише чотири польських колективи.

— Тут певна зв’язка Україна—Польша?

— Річ не в цьому. Якби директором інституту була інша людина, котра любить, приміром, шахи, гадаю, у Києві влаштовувалися б щомісячні дуже представницькі шахові турніри. А якби президент «Квазар Мікро» любив більше рок-музику, нам було б дуже складно випустити бодай один диск без нього.

— І багато у вас таких помічників?

— Джазом у Києві займається, грубо кажучи, вісім із половиною людей. Люди, з котрими ми намагаємося рухати цю справу, не можуть іноді постояти за себе. Приміром, ми робимо концерт, потім відкриваємо журнал і бачимо: «Завдяки щасливому випадку до Києва приїхав такий-то музикант». І потім люди, котрі мене знають, телефонують і кажуть: «Хлопці, а я й не знав, що у вас трьох ім’я «випадок», а прізвище — «щасливий».

— Ви не вважаєте за потрібне цілеспрямовано займатися просуванням, рекламою, пошуком спонсорів?

— Це вже будуть елементи шоу-бізнесу, я від нього далекий. По-перше, глибоко переконаний у тому, що хороші речі не потребують реклами, як, приміром, джинси «Levi Strauss». Якщо в тебе є гроші, ти просто йдеш у магазин і купуєш їх. До того ж люди, з котрими я працюю, не вміють брати когось за руку й вимагати: дайте грошей.

— Як же спонсори дізнаються про ваші проблеми? Адже запрошення музикантів, організація концертів коштує недешево.

— Як сказала одна американка українського походження, у жодній країні світу альтернативна культура не може існувати за рахунок спонсорів, лише за рахунок меценатів і шляхетних людей. Приміром, фестиваль «Варшавські літні джазові дні» позаторік потрапив у Книгу рекордів Гіннесса. Вони зуміли заручитися підтримкою таких сильних спонсорів, як Casio, Lufthansa, і заробили на цьому фестивалі після підбиття підсумків 700 доларів. Ось ви усміхаєтеся, але заробити гроші на джазі — вже рекорд. Ідеальна ситуація — вийти в нулі.

— Аматорів джазу серед меценатів не так уже й багато. Вас це не бентежить?

— Ви мені скажіть: коли й у якій країні джаз був у фаворі? Якщо вже ти цим займаєшся, то не треба плакати. У кожної людини може наступити момент, коли вона починає жаліти саму себе. Я це, дякувати Богові, уже пережив. Доля грає з людиною, а людина грає на трубі. На багато речей, через які я переживав, нині дивлюся з поблажливою усмішкою.

Сьогодні я вже знаю, що певні речі нам не варто робити, з деякими організаціями й людьми не варто мати справу. Мене запевняють: «Так, я допоможу». А я чую, що допомоги звідти не буде, можна й не їхати. У нас є багато людей, котрі із задоволенням нам допомогли б, якби в них було чим допомогти.

— Нині ви не єдиний, хто влаштовує в Києві джазові концерти. Не плануєте об’єднати зусилля та працювати разом?

— Ми до співробітництва готові, чого не скажеш про наших головних конкурентів, я навіть не хочу називати їх уголос. Говорю про це з великим болем. Серед організаторів концертів немає елементарної координації дій. Ось, приміром, «Слов’янський базар» у Києві. Ніхто не знав, що наші колеги зі «Слов’янського базару» поставлять в один день, в один час із нами в залі «Україна» концерт Мішеля Леграна, котрий зовсім не далекий від джазу й дуже багато для нього зробив. А в філармонії я в цей момент проводив концерт Олексія Козлова. І я бачив розгублених людей, які з задоволенням розпрощалися б із грошима, але не могли вибрати, куди ж їм податися. Це називається «показати дулю в кишені». Поки ти проводитимеш концерт там, я тобі на зло зроблю концерт у себе в клубі. І знайдуться 20 чоловік, котрим ми зіпсуємо життя необхідністю вибору. А потім два-три місяці не було взагалі ніяких заходів.

У березні нинішнього року в Україну приїжджав Ховард Мендел, президент Американської асоціації джазових журналістів. Це дуже тонка й далекоглядна людина. Він зустрічався з людьми, котрі займаються джазом, і відразу зрозумів ситуацію в нашому місті. Тоді він сказав приголомшливі, навдивовижу прості слова: «Для того, аби чогось домогтися в джазі тут, в Україні, вам потрібно сховати в хустинку свої амбіції, об’єднатися, попри певні особисті неприємні моменти, закрити на це очі, й лише тоді у вас щось вийде, інакше проблеми триватимуть, і ви будете по вуха в цих проблемах».

— Чи випадає «перетягнути» перспективних музикантів від своїх конкурентів?

— Це навіть не конкуренти. Абсолютно немає ніякого тиску. Просто мені прикро, якщо хтось випускає свій альбом із людьми, котрі легально цей альбом не випустять. Я це знаю точно. Я боюся іноді сказати музикантові, що він, навіть випустивши свій альбом із ними, не зможе його продавати, якщо ситуація в країні поліпшиться та запрацює система авторських прав. А той, хто випускає його диск, цього не знає. Порада сприймається як спроба перетягнути. Та заради бога! Кого нам перетягувати? Узагалі, що в цій справі ділити?

Ми, приміром, затримали випуск альбому Родика Іванова на три тижні, бо з 11 композицій його авторських було 9. Десята належала Коу Портеру і на його агентство ми вийшли дуже швидко й оплатили все, як належить. А остання композиція — інструментальна версія пісні Максима Дунаєвського з кінофільму «Мері Поппінс, до побачення!» Менеджер, котра випускає альбом, розшукала Максима Дунаєвського, пояснила, що хлопці грають його тему, і він надіслав нам листа про те, що не має нічого проти, навпаки, може поаплодувати тим, хто виконує його музику. Ось такі моменти бувають. Хотілося б, аби це стало нормою, і не лише в джазовому, а й просто — в нашому житті.