ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО І ДЖЕЙМС БОНД У СПОЛУЧЕНОМУ КОРОЛІВСТВІ

Олександр Довженко був в Англії лише раз — наприкінці літа 1930 року. То був останній у житті виїзд за «бугор», більше його не випускали до самої смерті. Три тижні в Лондоні, де вивчалися можливості звукового кіно, яке лише розпочиналося. У британській столиці, повідомляв він в одному з листів, «посольство влаштувало в своєму приміщенні невеликий перегляд, і все вийшло загалом добре». Ще б пак — тоді він возив по Європі (був ще в Німеччині та Франції) свої найзнаменитіші фільми: «Звенигору», «Арсенал», «Землю», які вже тоді стали легендою світового кіно та принесли йому визнання живого класика.

І ось, через десятиліття, фільми Довженка — знову в Сполученому Королівстві. Міжнародний кінофестиваль у Кембриджі, відомому, мабуть, кожному місті, запросив ретроспективу стрічок найзнаменитішого кіноукраїнця. Наш державний архів, названий Національним центром Олександра Довженка (існує недавно, від 96-го року), підготував ретроспективний показ одинадцяти фільмів — від дебютної короткометражки «Ягідка кохання» (1926) до посмертної екранізації сценарію «Повість полум’яних літ» (1961), здійсненої Юлією Солнцевою. І ось ми, я і начальник департаменту кінематографії Міністерства культури та мистецтв Микола Мазяр (у його завдання входило ознайомлення з можливостями ділових контактів між кінематографіями двох країн), вирушаємо в дорогу на літаку компанії «British Airways». Усе чудово, ось тільки на зворотному шляху нас заскочив бунт, а точніше, страйк працівників цього блискучого авіапідприємства — понад добу ми провели в аеропорті Хітроу з запитанням на вустах: «Чому я не сокіл, чому не літаю?».

Скажу відверто: на мою думку, це ще один різновид тероризму. Десятки тисяч людей, нерідко з дітьми та старими, опиняються в ситуації принижених і ображених. До речі, аеропорт міжнародний, не всі пасажири знають і розуміють англійську мову. Чому не забезпечити б людей — бодай у такій ось екстремальній ситуації — інформацією на поширених світових мовах? Але ні — суцільне моно. У нас не те — відправляється рейс на Варшаву — оголошення польською, до Лондона — англійською. А в них ось така уніфікованість, яка припускає, що всі знають мову головної світової імперії.

Пригадав я про це не заради красного слівця — у результаті, після пережитого, я навіть задоволений тим, що в моєму досвіді з’явився і цей: інтелектуал має все зазнати на собі. Але головне, у мене посилилася підозра щодо незнищенного егоїзму британців. Та вони самі скаржаться. Кілька разів довелося вислуховувати стогони кінематографістів із приводу того, що в них у кінотеатрах йдуть фільми лише двох країн — США й Англії, за величезної, ясна річ, переваги перших. «Доводиться їздити до Франції, у Париж, — казали нам, — де можна побачити картини з усього світу. У нас не так». До того ж тамтешні глядачі не люблять дивитися кіно з субтитрами, не визнають навіть дубльовані фільми. Ні-і, ми не такі розпещені, нам тільки кіно чудове подай — дивитимемося його хоч із дерева, висячи вниз головою. Із дитинства такі загартовані...

Кембридж — абсолютно чарівне місто. Невеличке, близько ста тисяч народу, із котрих кожен п’ятий є студентом коледжу. Коли ходиш містом, складається враження, що тут лише коледжі, ресторани й магазини. Утім, є ще чудові музеї — художній, з імпресіоністами й Рубенсом, етнологічний, геологічний тощо. Скрізь вхід безплатний, ходи — не хочу.

Те, як живуть студенти, ми відчули на собі. Нас поселили в гуртожиток одного з коледжів. Ви подумали, напевно, що до нас, вельми солідних людей, виявили неповагу? А от і ні, таке житло я не проміняв би й на п’ятизірковий готель. Коледж — це цілісна структура, що існує вже не одне століття. Трохи нагадує монастир: комплекс будинків, захищених фортечною стіною. Тут свій статут, із своїм сюди бажано не сунутися. Одного вечора після закінчення фільму я повернувся занадто пізно. Усе було закрито наглухо. Я обійшов навколо, у надії, що де-небудь є певна лазівка. На жаль... Повернувшись до воріт, раптом побачив портьє, котрий ішов із глибини подвір’я. Не без труднощів ублагав упустити мене. Він дуже сердився: як я міг забути розпорядок дня! Уважніше перечитавши інструктивний текст, я переконався, що так воно і є: рівно опівночі все зачиняється.

Цілковита автономія. Тут усе своє: бібліотека, навчальні корпуси, церква, спортивні зали, їдальня... І старанно підстрижені галявини, ходити по яких дозволено лише викладачам. Вечорами ми ходили гуляти територією коледжу. Майже сільське повітря, духмяні дерева, мініатюрні ставки з рибою, котра кидається до тебе, щойно опустиш пальці у воду — її тут ніхто не ловить. Літо, канікули, студентів мало. Ті, котрі залишилися, — іноземці: діти різних народів, рас і континентів.

Одного дня нас повезли до Національної школи кіно й телебачення (National Film and Television School — це вуз), розташовану в одному з передмість Лондона. Це ближче до нашої системи освіти. Зрозуміло, за кілька годин перебування досить важко оцінити ефективність навчального процесу. Мене, приміром, цікавило, який обсяг курсу історії кіно й телебачення. Його читають тут два роки й він не є основним, як пояснив один із керівників Школи. Проте студенти досить глибоко вникають у нюанси еволюції кінокультури, до їхніх послуг найбільші архіви країни. Готують тут фахівців всіх основних профілів — від режисерів до звукооператорів — для кіно й телебачення (телекомпанії вуз підтримують, хоча й незначною мірою). Половину бюджету, до речі, забезпечує держбюджет, решту добирають за рахунок плати за навчання (4 тисячі фунтів стерлінгів для громадян Великої Британії та країн Євросоюзу, для інших ця сума значно вища — 14 тисяч) та різних джерел.

Довелося позаздрити тому, що студенти навчаються тут професії на новітньому устаткуванні. У нас у цьому сенсі явне неблагополуччя. Передбачається, що вуз дає лише певний вступ, досвід здобувається вже в роботі. Тут не так — ти маєш прийти в кіно- чи телевиробництво з повним набором умінь і уявлень про свою професію. Нам вдалося домовитися про взаємний, нехай і короткостроковий, обмін студентами — тепер слово за керівниками наших вузів. До речі, студенти Школи неодноразово були гістьми й учасниками нашого кінофестивалю «Молодість». Нинішній рік не стане винятком — переглянута програма фільмів переконала: рівень робіт досить високий. Приміром, мені сподобалася 14-хвилинна картина «Мій батько Едуардо» Мілана Бабича...

Побували ми й на найбільшій британській кіностудії Pinewood Studios. Хоча студією назвати її важко — це скоріш кінофабрика, величезний виробничий організм. Дуже великі павільйони, де можна зняти все що завгодно. Зараз іде підготовка до зйомок історичного колоса, «Олександра Великого». Зніматиме його найвідоміший американець Олівер Стоун. Робота кипіла чи не в усіх цехах. Коли я вийняв фотоапарат, відразу почув попередження: не знімати, авторське право.

Особливо пишаються тим, що тут знімалися практично всі фільми про Джеймса Бонда. Ось труба, показували нам, по ній піднімався легендарний кіногерой. Ось величезний басейн у павільйоні зі зйомною задньою стіною (для створення натурного тла) — тут піднімалися на поверхню підводні човни... А ми собі думали... Ще один басейн під відкритим небом — надзвичайно складна споруда, надзвичайно складна інфраструктура. Кожну зйомку готують найретельнішим чином. І коштує вона дорого. Вартість однієї такої більша, ніж двох наших фільмів. Звісно, гроші й техніка — це ще не все. Але добре б пам’ятати про такі «дрібнички», коли ми говоримо про вітчизняне кіно й необхідність українських «блокбастерів». Адже ми перебуваємо в ситуації безпосередньої конкуренції з зарубіжним «продуктом», а на його виробництво витрачаються зовсім інші гроші, ніж у нас.

Що засмутило — хоч студія і британська, але фільми на ній робляться в основному американські. Доля, яка, зважаючи на все, чекає й на нас. Є припущення, і чим далі, тим менш необгрунтованим воно видається, що політика наших «можновладців» якраз і спрямована в цей бік — залишити дві-три виробничі бази для іноземних інвесторів. Вітчизняні режисери, актори та сценаристи непотрібні — ну їх у баню, лише морока з ними та з їхніми «продуктами». Американські й російські з цим ділом впораються краще.

Повертаючись до Кембриджського фестивалю й фільмів Довженка... Його ретроспектива відкрилася «Арсеналом» (1929) і супроводжувалася досить об’ємним вступним словом британського кінознавця Яна Крісті й автора цих рядків, а сам фільм ішов у музичному супроводі дуже відомого композитора й виконавця Нейла Бранда. Зал на 150 місць був практично повний. До речі, фестиваль проходив у тризальному кінотеатрі Picture House, який і в звичайний час тяжіє до арткіно (два інші міські кінотеатри «катають» Голлівуд). Довженківські картини показували щодня й користувалися вони, на мою думку, цілком достатнім для архівного кіно успіхом.

Чи знають фільми нашого класика в Британії? Знають, але мало. Утім, коли редактор Кембриджського університетського журналу «Самеrа» (виходить щокварталу) Поль Хаттон брав у мене півторагодинне інтерв’ю, він виявив чималі знання й кілька разів вступав зі мною в полеміку. Отож...

У фестивальній програмі були й інші давні класичні фільми — як правило, йшлося про реставровані, відновлені стрічки. А в конкурсній програмі (тут немає журі, володар головного призу визначається глядацьким голосуванням по Інтернету) переважали фільми інтелектуального плану (Кембридж усе-таки!), частина з них виявилася мені добре знайомою за іншими фестивалями. Подивився я небагато — більше від інших запам’ятався «Хранитель душі» Роберто Фаенци (спільне виробництво Італії, Франції, Великобританії). Напевно, він буде в російському, і, вірогідно, в українському, прокаті, бо матеріал картини пов’язаний із Росією. Це стильно й дуже емоційно розказана історія Сабіни Шпілрейн, коханої знаменитого психоаналітика Карла Юнга.

А на наступний рік кембриджці дуже хочуть одержати від нас фільми Сергія Параджанова... Чому б і ні?