Охороняти вічно. Директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький: «Я розумію — наші бізнесмени мають усе, крім історичних замків, так тепер і їх хочуть відібрати»

Святкування 100річчя Львівської галереї мистецтв розпочалося в середині лютого і тривало кілька днів. Шкода, звичайно, що до палацу Потоцьких чомусь не знайшов часу завітати губернатор Львівщини пан Олійник (а годилося б, бо саме Петро Михайлович був головою оргкомітету із відзначення ювілею галереї) — отож вітав іменинників і решту присутніх один із його заступників.

На жаль, на свої поважні уродини Львівська галерея мистецтв, яка є найбільшим в Україні художнім музеєм, так і не отримала бажаного і довгоочікуваного подарунка — статусу національної. І взагалі, за словами її директора, і саме святкування було під загрозою зриву, оскільки до останнього моменту «зависало» питання із фінансуванням. І попри це…

«Виявляється, у нас народилася княгиня Ольга!»

— Борисе Григоровичу, що ви вважаєте на сьогодні найвидатнішим своїм надбанням?

— Коли 45 років тому я заступив на цю посаду, у нас було 11 тисяч експонатів. Зараз — близько 60 тисяч. Тобто я майже в шість разів збільшив фонди галереї, причому не якимись випадковими експонатами… На той час у Львівській області було закрито 500 католицьких костелів і 800 церков. Скрізь були склади. Оперний театр дав нам списану вантажівку, мені особисто товариш із Москви подарував мотоцикл, і ми вирушили в експедиції, під час яких зібрали 15 тисяч предметів і створили велику колекцію творів національного мистецтва — близько тисячі портретів і близько 2 тисяч ікон. Жоден музей Європи не похвалиться тисячею регіональних портретів! Наприклад, Париж не має тисячі паризьких портретів XVI—XVIII століття. У них, звичайно, є багато портретів, але — зі всієї Франції. А ми маємо намальовані саме у Львові. Це рідкісна колекція. Під час революції яке було гасло? Мир халупам — війна палацам. Отож усе палили, нищили, в тім числі й меблі. А ми назбирали дві з половиною тисячі меблів ХІХ століття. Дехто навіть сміявся: «Возницький, нащо ти ті меблі збираєш?». А тепер уже ніхто не кепкує, бо вони заповнюють наші замки, музеї. І це була велика справа, яка вирішила подальше існування галереї, — ідеться про близько
20 тисяч експонатів, які потрапили до нас під час експедицій. А ще їздили і в Тернопільську, і в Івано-Франківську області. Спочатку все звозили і складували, а коли побачили, що експонатів достатньо, вирішили їх виставляти. Отак і започаткувалися нові музеї — їх тоді відкрили чотирнадцять. Те саме стосується і книжок. Ми навіть знайшли одне дофедоровське видання. Раніше всі вважали Федорова першодрукарем — і українським, і російським. Але навіть на надгробку написано: «Иван Федорович, москвитин, друкар книг, пред тем невиданных, возобновил друкарство занедбанное», що ми й спромоглися довести. Привезли близько 10 тисяч стародруків і створили Музей книги. Маємо багато предметів національного мистецтва. На базі Олеського замку відкрили музей регіонального мистецтва наших теренів ХІV—XVIII століття. На чотириметровій П’ятничанській вежі побачили готичне склепіння, почали вивчати, а це, виявляється, XIV століття. Ми вежу відреставрували, зараз там Музей оборонної архітектури України XIV століття. Знайшли й ікону, де є напис, що її зробив єпископ Йосип Виговський. А це внук гетьмана Івана Виговського. Потім надибали двері церкви, яку побудував Іван Виговський. Уже в тому селі, де двері знайшли, почали досліджувати: виявляється, він там жив, туди ж його після розстрілу поляками привезли мертвим. Там і дружина його лежить. Тепер шукаємо гробницю Виговського. Закінчили з Олеським замком, а поруч — селище Підлисся. Там є пустир — тільки камінь стоїть, що на цьому місці була колись хата, де народився наш поет Маркіян Шашкевич. І ще колодязь, звідки ще за Шашкевича воду брали. І два дуби. Пригадуєте? «Най тє скаже дуб старенький, і один, і другий, як я жив тут ще маленький — без нудьги і туги». От ми й подумали: а чому б не відновити тієї садиби? Нам тоді Олесь Гончар дуже зарадив — приїжджав, ходив в обком партії, просив, щоб допомогли. І ми повністю відбудували садибу Шашкевича. Отакі справи! Тільки бери й роби! Кілька років тому повернувся з Америки наш львівський скульптор Михайло Дзиндра, привіз цілий корабель — тобто близько тисячі предметів модерних скульптур, майже в людський зріст, заплатив величезні податки, щоби ввезти це в Україну. І каже: «Хочу подарувати це державі». А держава йому: «Куди ж ми все це подінемо?». Ходив по всіх музеях — відмовляли. Врешті-решт, побачивши, що ми такі бідні, продав у Каліфорнії свій будинок і побудував у передмісті Львова, у Брюховичах, величезний павільйон на 1600 квадратних метрів, розставив свої скульптури: «Ну, тепер уже візьмете?». От вам і перший в Україні Музей модерного мистецтва Михайла Дзиндри. Він, до речі, побудувавши музей, помер. Тепер там працює його дружина. Таких музеїв, окрім Картинної галереї, маємо 14. Усе, що зібрали, і все, що могли розмістити по музеях, щоб показати… Де показуємо? Ми ж не беремо павільйон чи звичайну хатину… Ми ж пам’ятку беремо — п’ять замків, 22 пам’ятки архітектури, які охороняються державою. Але держава давно махнула на них рукою. І маємо ці 22 будівлі замків, монастирів, церков, костелів, заїжджих дворів, готелів XVIII століття. Наприклад, Підгірський замок — найстаріший готель в Україні і корчма, побудовані в середині XVIII століття. У тому готелі ночував Оноре де Бальзак. Зараз шукаємо інвестора, щоб облаштувати там готель і ресторан біля Підгорецького замку. Має зрости ціле місто на Плісниську. Виявляється, у нас народилася княгиня Ольга. Через 150 років після її смерті у літописі записали: Ольга народилася у Плєскно. Думали, що це за Плєскно? І вирішили, що це Псков. Отож княгиня Ольга стала псковитянкою. Болгари казали, що це їхні Пліскі, тобто Ольга — болгарка. А тепер ми точно знаємо, що Пліснисько — городище VII століття до нашестя Батия. Там народилася княгиня Ольга, у 14 років пішла заміж у Київ. Там є Ольжин сад, він так досі й називається. Тут була Велика Моравія, Ольга була дочкою моравського князя. Бачите, які речі відкриваються. Але державу це не дуже цікавить.

«Мені телефонували з Києва й запитували: а що ви зробили з Януковичем?»

— Чому ж держава вами майже не цікавиться?

— Державу, очевидно, більше приваблюють політичні інтриги. До речі, нещодавно у Львові був Віктор Федорович Янукович. Я йому показував наш палац Потоцьких. Мені здається, що люди, які не є ідеологами, набагато більше цікавляться мистецтвом. Він дуже цікавився нашими картинами, питав, звідки вони… Не знаю, можливо, він бував у музеях, але в мене склалося враження, що він ніколи не їх бачив. На другий день мені телефонували з Києва і запитали: «Що ви зробили з Януковичем? Він, виступаючи на Кабінеті міністрів, говорив, що ми, мовляв, багато недопрацьовуємо, треба давати гроші туди, де пам’ятки є, треба з музеями щось робити». Тобто вперше за останні роки на Кабінеті міністрів порушено проблему збереження пам’яток.

— Ви так легко про все говорите, що в мене складається враження, що у Львівської галереї мистецтв зовсім немає проблем...

— Проблеми є, і дуже багато. Причому у різні часи вони різні… Наприклад, за радянських часів нам дуже проблематично було виставити на огляд якесь розп’яття чи, скажімо, портрети шляхти, бо секретар обкому з ідеології завжди казав, що то — ідеологічно шкідливо. Але тоді не бракувало грошей. Тоді я міг робити що хотів. Вапно, цемент, цегла — без питань, бо було планове господарство. Олеський замок, наприклад, ми відреставрували і відкрили за п’ять років, причому це був 1975 рік, коли радянська ідеологія забороняла таке взагалі. Отож мусили поставити у подвір’ї пам’ятники Леніну, Будьонному, щоб якось усе це узгодити із загальною концепцією… Уже потім, за незалежної України, коли ми віддали ці пам’ятки людям (церква отримала свої храми), виникли інші проблеми. Коли був склад, держава відповідала за збереження церкви, а також за збереження речей, які там є. Ми робили опис, голова селищної ради підписував його, тобто брав відповідальність на себе. А тепер… Священики переважно малоосвічені. Продати? — Продати! Або розібрати! Припустімо, побудували нову церкву, то навіщо тепер стара? Підпалили — і край. На Львівщині за два останні роки згоріло сім церков! Порівняйте: у радянський час згоріла одна церква. А лише в наш час згоріло близько 30 церков. Палять кому заманеться. В Україні є державна служба охорони, але вона дуже погано працює, а у Львові такої служби взагалі немає. І це при тому, що Львівщина має чимало пам’яток, які охороняються державою. До речі, і з грошима негаразд. Кошти на культуру виділяються з розрахунку на душу населення. Скажімо, і Луганщина, і Львівщина мають по три мільйони населення. Але в Луганську — два музеї і дев’ять пам’яток, а у Львові — 18 музеїв і тисячі пам’яток. А гроші нам на області виділяють однакові. От і Янукович, коли був у нас, сказав: «Щось ми неправильно робимо»…

— А чому Львівська галерея мистецтв досі не має статусу національної?

— Сподівалися, що до ювілею це питання нарешті вирішиться. Ми й раніше говорили про це президентові, він давав доручення попередньому уряду про підготовку відповідних документів. Усе нібито було готове, але десь загубилося. Тепер знову збираємо документи. Але у зв’язку з останніми політичними подіями…

— Скільки грошей виділяє вам на рік обласна адміністрація?

— 5,2 мільйона гривень.

— Хіба достатньо цих коштів?

— Від часу незалежності нам дають тільки зарплату і платять за енергоносії. Ми жодного разу не отримали грошей на придбання експонатів чи, скажімо, на ремонт. Якщо треба щось відремонтувати, шукаємо спонсорів. Зрозуміло, інколи щастить на добрих людей. Коли до нас прийшов міністр транспорту Георгій Кірпа, то попросив позичити на рік чотири картини в офіс. За це заплатив 50 тисяч, і ми відремонтували дах на галереї. У Золочеві заходилися реставрувати замок, а грошей немає. Зголосився народний депутат Петро Писарчук. Він не каже, скільки грошей витратив, але мені здається, що це понад 10 мільйонів — він їх дав на реконструкцію величезної оборонної споруди — равеліну — перед ворітьми замку. Я вже його не прошу, мені соромно, а він питає: «Що далі робити? Давай робитиму фасади великого палацу».

— Як на мене, це не має бути системою, позаяк сьогодні такі люди є, а завтра — немає…

— Звичайно, це не має бути системою. Найбільша наша проблема — закони. У 2000 році Кучма підписав Закон «Про охорону пам’яток», де все розписано про державну службу, яка має право штрафувати на 1000 окладів тощо… Така служба має бути в кожній області. У Львові ж, за наявності такої кількості пам’яток, — тим більше! А в нас голова обласної адміністрації вирішив обійтися без неї — він садить чиновників коло себе, створює відділ охорони пам’яток, який не є законним. Ідеться передовсім про передачу в концесію Свірзького замку: «Там немає господаря, здамо його в концесію». А це означає — просто комусь віддати замок. Не можна цього робити! Тим більше що закон про концесію забороняє здавати замки з рекреаційними зонами. Ось таку маю нині проблему з обласною адміністрацією. В Україні всього 25 замків. Це дуже мало. Поляки, наприклад, мають їх 180, чехи — 360. То невже ми нічого не можемо зробити, щоби розвивати туризм, щоб сюди люди їхали, тим паче що ми хочемо це робити?! Ми, маючи три замки — Олеський, Підгірський і Золочівський, — оголосили, що це — Золота підкова України. І народ хлинув туди. Ми в замках за рік маємо по 100 тисяч людей, почали навіть заробляти, можемо щось купити, відремонтувати. То чого ж маємо комусь віддавати Свірзький замок, який належить Спілці архітекторів? Архітектори його 30 років реставрували, зроблено 80 відсотків робіт! Зараз я уклав угоду з Національною спілкою архітекторів України про спільне користування замком. Хочемо, щоб Свірзький замок функціонував як будинок творчості письменників, художників, журналістів. Але ж нам відмовляють! Я розумію — наші бізнесмени мають усе, крім історичних замків, так тепер і їх хочуть відібрати.

«Туди ткнешся, сюди ткнешся — ніде грошей немає!»

— А що за історія була з грішми до святкування сторіччя?

— Нам мали виділити 100 тисяч, потім суму зменшили до 50. І знову сказали, що це забагато. У нас були великі проблеми із замовленням готелів для гостей, орендою Опери — усе робилося під гарантійні листи. Крім того, 100 років галереї — це не тільки урочистості у Львові. Зокрема 2007-й оголошено роком Пінзеля. Ми під час святкування 750-річчя Львова уклали з пані Матвієнко угоду між двома культурними столицями — Львовом і Санкт-Петербургом про обмін виставками, концертами тощо. А щоб завезти кудись на оглядини велику виставку, потрібно багато грошей, тому й просили спочатку 100 тисяч. Зрештою, у бюджет цього не було закладено…

— А хіба не потрібно такі витрати закладати у бюджет заздалегідь?

— Безумовно, потрібно. Якби ж була зацікавленість…

— Скидається, усе це потрібно тільки вам особисто. Вас це не обурює?

— Дуже обурює. Я ж пропонував: давайте взагалі не святкуватимемо сторіччя, і тоді все буде нормально. Мене почали викликати, умовляти…

— А чого б вам найбільше хотілося зараз?

— Знаєте, дуже багато вже зроблено. І дуже багато розпочато. Це насамперед Підгорецький, Золочівський, Жовківський і Свірзький замки. Я уявляю собі, де що треба повісити, де які меблі поставити, я знаю, де зберігаються всі ті речі. Усе це надзвичайно цікаво, усе хочеться робити, але… Туди поткнешся, сюди — і всюди немає грошей. Президент України запропонував мені посаду генерального директора Київського арсеналу. Та не можу я все кинути! Я розпочав цю роботу і мушу, скільки вистачить сил, її закінчити. Якщо ж я дуже потрібен, згоден щомісяця тиждень сидіти в столиці, допомагати, бо й те дуже цікаво. І ще… Мені інколи стає ніяково. Ми повідкривали стільки об’єктів… А тепер обласна адміністрація каже: «І що з ними робити? Та на це стільки треба грошей!!!». А грошей, мовляв, немає. Хочуть передати нас у Київ. А міністр культури журиться: «А що я з вами робитиму? Якби ви були музей чи один замок… А у вас 15 об’єктів…»

— І так зле, і так недобре…

— Я так собі думаю: а мені хіба це потрібно? Я що, мав колись зарплату більшу? Чи я сиджу на одній картинній галереї, чи я роблю 15 об’єктів — заробітна плата одна! Правильно, мені дали за цю роботу Зірку Героя. Президент Польщі нагородив мене найвищим орденом Польщі. І, попри це, ми ніби нікому не потрібні. Тому що нас треба фінансувати, бо маємо найбільший музей в Україні!

P. S. Залишаючи кабінет директора Львівської галереї мистецтв, побачила акуратно розкладені на підлозі кайданки для ніг. Борис Григорович пояснив, що це новий експонат, знайдений у Золочівському замку. Датується XVII століттям. Чомусь відразу виникла асоціація щодо господаря кабінету і в’язня замку Іф...

До речі

Як і годиться на солідних заходах, освятили капличку палацу Потоцьких, де розмістили чудотворну ікону львівської Богородиці 1532 року.

До ювілею у нових виставкових залах палацу Потоцьких відкрили й постійну експозицію європейського мистецтва — від старожитностей до експонатів XVIII століття. Презентували також нові видання, зокрема кольоровий альбом «Львівська галерея мистецтв» видавництва «Гердан», до якого ввійшли 112 наукових статей, написаних працівниками галереї мистецтв, проілюстрованих якісними фотографіями. А у приміщенні Картинної галереї організували виставку під промовистою назвою «Біля витоків».

Львівські майстри­пластики виготовили до ювілею медаль у бронзі. На її лицевій стороні зображено фасад Львівської картинної галереї, а на звороті — копію голівки янголятка роботи Іоанна Георгія Пінзеля. Із загального тиражу медалей (100 штук) 10 посріблили, і вони вже є неабияким раритетом. Проте справді унікальною є іменна медаль директора галереї Бориса Возницького, виготовлена в одному екземплярі.

«Укрпошта» провела акцію спецпогашення конверта із зображенням галереї мистецтв, а на вулицях Львова було встановлено білборди з репродукціями шедеврів галереї.

Приємно, що в ці урочисті дні збірка львівського музейного комплексу поповнилася новими експонатами — картиною невідомого майстра ХІХ століття та твором мистецтва Японії XVIII століття.

А завершилося святкування теж традиційно — урочистою академією у Львівській опері.