Очима чиїми я дивлюсь на світ?

Україна завжди славилася чудовою операторською школою. Жаль, що в останні десятиліття і ця школа (і багато інших «кіноуніверситетів») мало виявляли свою майстерність з об’єктивних історичних причин. І ще, на жаль, ми не часто озиралися назад, згадуючи справжніх майстрів своєї справи — кінооператорів-унікумів, які прославили вітчизняний кінематограф. Серед них Фелікс Гілевич.

Саме «його очима» свого часу мільйони глядачів побачили найпопулярніші фільми «В’язень замку Іф», «Народжена революцією», «Ярослав Мудрий», «Королі і капуста», «Мистецтво жити в Одесі»... Усе це українське кіно, зняте або на студії імені Довженка, або на Одеській кіностудії. Фелікс Гілевич, якому днями виповнилося б 70, прожив недовге життя — 56 років. Згорів як метеорит, що полетів по зоряному кінонебу. Хвороба виявилася сильнішою за його бажання жити — на жаль, він так і не доїхав до Німеччини на операцію. Звичайно, залишаються фільми, спогади… У трохи незвичній формі режисерських діалогів «на два голоси» спеціально для «ДТ» своїми спогадами про колегу поділилися Григорій Кохан (разом із Гілевичем вони створили мегахіт радянського ТБ — серіал «Народжена революцією») і Микола Рашеєв (їхня спільна робота — «Королі і капуста»).

Григорій Кохан — Фелікса ми з режисером Володимиром Савельєвим буквально «перетягнули» на студію Довженка. Одна з перших наших робіт — «Гонщики». Її досі показують студентам як взірець операторського мистецтва. Коли я йому запропонував знімати гонки в Ризі, він моментально захопився: «І можна буде знімати з кабіни гоночної машини?». До зйомок старанно готувався. За власні гроші купив об’єктив, який міг «наближати» і «віддаляти». Мало того, що він знімав з автомобіля, який летів зі швидкістю 300 км за годину, то ще й знайшов машину для ремонту освітлення на стовпах, піднявся на верхотуру і з деренчливої підвіски на драбині на диво чітко зняв. Йому самому було цікаво вчитися, долаючи природні страхи.

Микола Рашеєв — А якщо врахувати, що він знав про те, що в нього всередині все тримається на ниточці… Адже в нього був уроджений порок серця, а він жартома випробував долю.

Г.К. — Ніколи не говорив про це. Він у мене спускався навіть у шахту в картині «Шукаю стронцій-90», у каналізаційні люки в «Народженій революцією». Пам’ятаю, коли з Жаріковим вони вилізли з люка: один у формі міліції 42 року, другий навпереваги з камерою, — їх оточили перехожі... Фелікс, штовхаючи Жарікова, пожартував: «Сволота, ховався там із часів війни!». І йому повірили.

Н.Р. — Ті, хто його не знав, сприймали його жарти за чисту монету. Одного разу ми через це трохи захід сонця не пропустили. У «Королях і капусті» в останній знімальний день у мене працювали Джигарханян і Гафт. Вони повинні були з’явитися в кадрі на тлі американського блакитного неба. Пізня осінь. Дивимося на обрій, десь за тридцять кілометрів прокльовується чистий захід. Приїхали в бухту Ласпій. Найкращу частину натури захопив піонерський табір. Розташувалися збоку за огорожею. Тільки почали працювати, вибігає стривожена сторожиха: «Хто ви такі?». «Шпигуни!» — не задумуючись відповів Фелікс. Не пригадаю, щоб у місті так швидко з’являлася міліція. Дорогоцінні хвилини заходу сонця були втрачені на з’ясовування стосунків. Спочатку він і з міліцією лицедіяв. У нього це чудово виходило. Тепер я розумію, чому він так посилено лицедіяв. Знаючи свої серцеві проблеми — це було для нього ніби прикриття, маска.

Г.К. — Якось я спостерігав за ним у Москві на одній виставці. Симпатична японка розповідала про ядерну трагедію. Всі слухали затамувавши подих. Але склалося враження, що японка бачила тільки одного слухача — Фелікса. У нього навіть очі підволожилися. Він тримав її поглядом...

У п’ятій серії «Народженої революцією» він напросився на епізод без слів. Зіграв бандита на прізвисько Довгий. Сам по кілька разів виставляв камеру. Він мав спочатку мімікою й ходою передати стан людини, заклопотаної стеженням. На завершення його героя вбивали. Він упав як підкошений, обличчям униз на кам’яні сходинки біля собору. Для більшості акторів падіння — окрема сцена. Вони до неї готуються, навіть трюкачі підстилають щось м’яке. Фелікс усе виконав натурально — все одним махом!

М.Р. — У мене на зйомках він реально ризикував життям, залізаючи у клітку з левами. Одного разу приїхав мій друг, режисер Паскаль Об’є. На замовлення французького телебачення, він збирав матеріал про студії світу. Захотілося його чимось здивувати. Ми тоді для нашого ТБ знімали «Розсмішіть клоуна». Дресирувальник левів Шевченко попередив, що потрібно боятися не того звіра, котрий дивиться в очі, а того, котрий за спиною. Не можу сказати, що Феліксові було приємно або що він не боявся, але ж знімав хижаків з усіх ракурсів. Репортаж дресирування з клітки вийшов найяскравішим епізодом у двосерійному фільмі.

А в «Королях і капусті» він поруч із Караченцовим зіграв жадібного сліпого музиканта. Два тижні він розучував рухи, які відтворюють мелодію, щоб під фонограму їх повторити. Справжній музикант визначить, що ліва його рука була затиснута намертво. А правою, нічого, впорався. Знімав при цьому його помічник, але камеру він щоразу виставляв сам.

Г.К. — Він в усьому намагався досягти достовірності. Не випадково я зараз бачу фрагменти з нашого серіалу, які намагаються видати в телепередачах за документальні кадри. Невтаємничені, напевно, вважають, що ми мали абсолютний доступ до хронікальних архівів, не розуміючи, що це всього лише майстерність оператора.

А вже з приводу його геніальності влипати в безглузді ситуації ходять легенди. Одного разу мені самому довелося діставати його з шахти ліфта... Ми знімали фільм «Схованка біля Червоних каменів». Брала участь Антоніна Лефтій. Її приїхав відвідати чоловік, режисер Леонід Осика. В гостях опинився видатний актор, «голос» «Сімнадцяти миттєвостей...» — Єфим Копелян. Гуляли допізна... Коли всі розійшлися, я не міг заснути, здавалося, що кличе хтось. Визираю у вікно. Нікого. Виходжу з номера, у довгому коридорі порожньо, але все одно хтось протяжно кричить: «Григорій!». Виявилося, що вони з Копеляном години півтори просиділи в шахті ліфта... Двері ліфта були відчинені, незважаючи на те, що він був на ремонті. Добре, що дирекція здогадалася вниз підстелити матраци. Диво, що падіння з другого поверху обійшлося для обох без травм!

М.Р. — Фелікс ніколи не «прибивав камеру цвяхами», не затискав актора в рамки композиції. Є таке поняття «закатати гарну композицію», щоб бажані предмети (дерево, кущ троянд, захід сонця) перебували у фокусі. Актору малюють лінію, вийшовши з якої, він зникне з кадру. Фелікс міг спокійно з камерою піти за актором, якщо бачив, що момент виходу і сама гра вдалі. З таким оператором і дублів виходить менше.

Г.К. — У «Народженій…» він без мене зняв епізод, коли під час зміни влади виносять портрети старих вождів і вивішують портрети нових. Я цього фрагмента не відстежував, але коли міністр МВС Щолоков переглядав фільм, обурився: «Чому Сталіна і Берію у вас у картині носять униз головою?» Я сам, чесно кажучи, цього не зауважив... Довелося покаятися й цей шматок вирізати. Фелікс не дуже поважав радянську владу. Він помічав різні «потворності» і хвацько їх підкидав у сюжет.

М.Р. — Він на ходу придумував репліки героям. У «Королях і капусті» тричі змінювалася влада. Кожен диктатор по-своєму вів передвиборну пропаганду. Перший за сценарієм: «у кожному селі буде своя санітарна машина». Другий отримав «обіцянку» від Фелікса: «Кожен житель Анчурії матиме свій грамофон». Він також запропонував не церемонитися з пам’ятниками диктаторам. Міняючи їх, прикручувати до одного й того самого кам’яного тіла різні голови.

Г.К. — Одного разу Фелікс так захопився, що під час зйомок ледь не спалив «Мосфільм», хоча він був дуже відповідальною людиною. Приходив раніше, щоб простежити за побудовою декорацій. Для зйомок фільму «Ярослав Мудрий» споруджували собор заввишки десять метрів, і він стежив, щоб майстри не халтурили. Він із камерою мав пересуватися по допоміжних східцях і містках. Один з епізодів із розлютованим батьком, який не поділяє пристрасті сина до церковного розпису, закінчується трагічно... У їхню сварку втручається дівчинка. Потрапивши під руку, вона падає з висоти дзвіниці. Артистка саме благополучно приземлилася в гамак, натягнутий внизу, а ось її блакитний шарф у польоті зачепився за освітлювальні прилади. Фелікс настільки захопився витонченим ширянням шарфа, що не вигукнув вчасно: «Стоп!». Шарф упав на неізольовані освітлювальні батареї. І полум’я миттю перекинулося на дерев’яні декорації…

М.Р. — У нашій останній із ним роботі — «Самотній вовк» — треба було зняти неприкаяне нічне місто. Він прочитав сценарій. Це була історія людини, яка роблячи кар’єру, перетворюється на вовка. Як передати відеорядом метафору «озвірілого міста»? А він зміг. Наш Київ на плівці Гілевича виглядає трагічно. Думаю, він передав свій тодішній стан… Хоча в душі сподівався на операцію в Німеччині. У нього на руках уже були квитки. Але за два тижні до дати виїзду його не стало.

Г.К. — Він мріяв побачити Париж — і вдалося. Після «Трьох мушкетерів» його запросив на Одеську студію Георгій Юнгвальд-Хилькевич для зйомок «В’язня замку Іф»...

М.Р. — Ті, хто один раз спробував із ним працювати, знали, що його потрібно хапати, починаючи з проб. У Фелікса був нюх... Він пробував... Шукав. Він був людиною, яка йде не «звідки», а «куди»... Рухався, намагаючись упіймати вічно мінливий світ, побачений то чужими, то власними очима…

З досьє

Гілевич Фелікс Ілліч. Народився у Києві в сім’ї службовців. Закінчив операторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Працював фотокореспондентом видавництва «Укррекламфільм» (1957—1960). Був фотографом студії «Київнаукфільм» (1960—1963). Асистентом «Укрхроніки» (1963—1966). Оператором Київської студії науково-популярних фільмів (1966—1969). У 1970-му перейшов на кіностудію ім. Довженка. Лауреат Державної премії СРСР (1978). Серед його нагород золота медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів у Тбілісі, срібна медаль Міжнародного кінофестивалю спортивних фільмів у Кортіна д’Ампеццо, Гран-прі Міжнародного кінофестивалю в Оберхаузі за фільм «На-та-лі». Помер 26 липня 1992.