Очі Кіри Муратової. Оператор «Мелодії для шарманки» розповів «ДТ» про причини виїзду з України і про «світле майбутнє» Одеської кіностудії

Новий фільм Кіри Муратової з успіхом був показаний в основному конкурсі 31-го Московського міжнародного кінофестивалю. І отримав там чимало заохочень від кінопреси, а також приз «За найкращу жіночу роль» (юна акторка Олена Костюк). Оператор картини — Володимир Панков. Він же знімав культову (чи знакову — як хочете, так і назвіть) стрічку Кіри Георгіївни «Астенічний синдром» (1989). А потім, після перерви, — спірний фільм «Два в одному» (2007). Таким чином, оператор-віртуоз Панков — «людина Муратової». Про яку ми з ним і говорили. Торкнулися, зрозуміло, не тільки гучної «Мелодії для шарманки», а й загальних проблем українського кіно, які цьому майстрові небайдужі, адже саме в Україні він колись розпочинав свою фахову діяльність.

— Володимире Михайловичу, творчість Муратової боготворять професіонали. Однак ставлення простих глядачів до її фільмів не таке однозначне. Від них можна почути і — «геній», і — «творчий унікум», часом навіть — «режисер-шизофренік». Яке з цих визначень, на ваш погляд, найточніше характеризує Кіру Георгіївну?

— Скільки б не працював із нею, постійно щось для себе відкриваю. Вона — несподіваний режисер. Із нею завжди складно... На її думку, те, що вона просить зробити і в результаті отримує, — всім зрозуміле. Але це не так. Мені зазвичай на початку взагалі нічого не зрозуміло. І тільки поступово, намагаючись в усе вникати, помічаю: те, що мені здавалося дурістю, зовсім не дурість. Принаймні для мене! Для тих, хто не хоче розібратися, все може так і залишитися незрозумілим. Але кому треба — зрозуміє.

Дивно з нею працювати, але цікаво. У неї, звісно ж, є якийсь виворіт бачення, своєрідність, а голов­не — вона вміє домагатися передачі задуманих відчуттів на екрані. Так, геній… Злий? Навряд чи.

— «Мелодію для шарманки» ви знімали в найгаласливіших місцях Одеси і Києва, зокрема й на вокзалі… А як сьогодні люди реагують на знімальний процес? Мабуть, звикли вже до особливостей?

— Кіно, як свято, всіх приваблює. І Муратова цікава всім. Хоча й кажуть, що останні її роботи не всі дивляться. Що б про неї не казали, я бачу, як завжди йдуть їй назустріч, сторонні люди радо дають добро на місце, приміщення для зйомок, будь-які її побажання враховують. Чи ті ж таки актори... Адже вона вибирає досить «дорогих». Та для Кіри вони готові на поступки.

Біля неї завжди хтось крутиться, хтось до неї липне. Вона як магніт притягує до себе нахабних, незвичайних людей. Причому чим безцеремонніша людина, тим більше вона її. Вона не любить скромних, сором’язливих. Вони їй нецікаві!

— Чи важко бути «людиною Муратової»? Якщо так, то в чому труднощі?

— Вона не відразу почала пра­цювати зі мною. Гадаю, якби це було можливо, так і працювала б із Юрієм Клименком. Ми всі починали на Одеській кіностудії. У нього була московська школа. А вона, як відомо, вирізняється високою якістю. В Одесі був сенс учитися тільки в Юри. Він говорив мало. Ніколи не дізнаєшся, що і як він робить. Його приголомшливі операторські роботи цікавили не тільки мене. Не знаю, чи то він захворів, чи щось сталося, але Кіра Георгіївна змушена була надалі знімати фільми з кимось іншим.

У 1989-му вона запросила мене у складну картину «Асте­нічний синдром». Потім сказала: «Це відрізняється від усього того, що я знімала раніше!» Ця перша наша спільна робота була найтяжчою. Скидалося це на жорстку боротьбу. Вона не терпіла, коли камера починала рухатися без її вказівок. Вона ж дуже статичний режисер. Їй здавалося, що будь-який рух — це порушення її задумів.

Потім мені довелося поїхати. І вона працювала з Геннадієм Карюком. Але він раз у раз висковзує. Не тільки тому, що з нею складно, а й тому, що з нею великих грошей не заробиш. На українське кіно мало грошей виділяють. Від картини до картини я пропонував якийсь «рух». У «Мелодії для шарманки» рухається все.

— У «Шарманці» основну «мелодію» ведуть діти. Як вони себе показали на майданчику? Чи світить кіномайбутнє цим дітям…

— Діти чудові. Недарма вона так довго їх вибирала. Кіра Геор­гіївна поводилася з ними як із дорослими. Навіть, мабуть, жорст­кіше. Дуже владно. У нас виникла проблема з одним хлоппцем… На майданчику в нього стали про­являтися зоряні звички: він розвертався й заявляв, що не гратиме. І почалося це не відразу, а після того, як частину картини вже відзняли. Казав: «Терпітимете!». Були моменти, коли Муратова досить гучно з ним розбиралася: «Все! Набридло! Закриваємо картину!»

Траплялося, через ці фокуси по півдня простоювали. Потім хлопець зрозумів, що знижок на вік не буде. Я, наприклад, зразу, щойно він починав вередувати, вдавав, що нічого не помічаю. Діти це зрозуміли. Зате режисеру могли сказати: «Кіро, я робитиму тільки так». Вона заводилася: «Стоп! Мені так не потрібно!» І показувала знову й знову.

У результаті діти грали так, як хотіла Кіра Георгіївна. Зіграли чудово, особливо це відчувається в довгих сценах. Це саме те, що й дорослим важко дається. На мій погляд, є й проколи. Але вона не хоче їх бачити... В одному з дублів я відчув дитячу награність. Дивлюся — і не вірю! Я цього дубля нізащо не вибрав би. Їй у цій «фальшивій неправильності» бачиться щось своє — приємне.

— Ви, напевно, зіштовхуєтеся і з особливими проханнями акторів-зірок? Особливо акторок... Рената Литвинова чи Ніна Русланова, мабуть, просять вигідних для них ракурсів, освітлення?

— Ні! Це все робота Кіри Георгіївни. Вона уважно ставиться до костюмів, гриму, світла. Болісно довго шукає те, що потрібно. Доки не перепробує маси варіантів, не заспокоюється. Буває, минає не один місяць. Не випадково в неї актори переходять із картини в картину. Ми поміж себе називаємо їх «придурками». Не зі зла, а як комплімент. Вона їх дуже любить. Це актори, яким вона довіряє, які задовольняють її розуміння роботи в довгому шматку. Я дивився фільм на фестивалі: Русланова, Табаков, Литвинова чудово свої епізоди витягнули. Прямо потішився за всіх! Вони працюють у неї на всі сто. І я нікого з них не назвав би вередливим, швидше — дуже делікатними.

— Спостерігаючи на майданчику за Литвиновою, можете беззастережно стверджувати, що ця акторка — справжня «ікона стилю»?

— Мені здається, вона виключ­но хороша тільки для Кіри. Жодного разу не чув, щоб вони щось довго обговорювали. Помічав, що Руслановій вона починала щось пояснювати, але та їй відповідала: «Сама все зроблю!» А Рената влаштовує її такою, якою є. У неї незвична манера рухатися, артикуляція губів, плавність вигинів ліктів, томливість поворотів голови, незвичайні погляди. Начебто все робить просто, але вигляд це має своєрідний. Вона вся така загадкова... Для Кіри її індивідуальність — бальзам. Кірі завжди здається, що Литвинова точно поціляє в характер. Хоча фільми й героїні різні, а розмовляють вони майже з однією й тією інтонацією.

Литвинова, до речі, і в житті така. Я не планував іти на фестивальний перегляд. Відмовлявся до останнього. Ну прийшов у чому був: у чорній сорочці, білих штанах і сандалях. Ніхто й слова не промовив. Тільки Рената, побачивши мене, висварила: «Як ти міг?» Влаштувала справжню «роздачу» у своїй плавній манері. А я ж звик, що оператора ніхто не бачить.

— Московська преса дуже прихильно сприйняла вашу картину. А як реагували глядачі під час московського фестивалю? Фільм досить довгий…

— Зазвичай під час перегляду її картин ті, кому не подобається, залишають зал. В основному не витримують тривалості. Фільми в неї справді довгі, багато хто вважає — розтягнуті. «Мелодія для шарманки» — не виняток. Я знаю, що вона намагалася її скоротити. Але коли є матеріал, що їй подобається, вона ні від чого відмовитися не може. Цього разу, незважаючи на те, що фільм довгий, люди з залу не йшли! Мені здалося, сприйняли добре. Аплодували під час демонстрації. І сміялися. І тиша трагічна стояла в залі.

— Крім муратовських картин, ви багато працюєте в телевізійному кіно. А з ким із серйозних режисерів (крім Кіри Георгіївни, природно) вам хотілося б попрацювати над великим прокатним проектом?

— Із тим, із ким я ввійшов у цю професію. Я почав працювати у 80-х роках з Ігорем Мінаєвим. Ми одночасно закінчили Київський театральний. Дружимо зі студентських років. Мені зрозумілі всі його бажання й звички. Ми однаково відчуваємо і бачимо «картинку». Йому не треба нічого пояснювати. Хоча він має сильну режисерську індивідуальність.

Один у нього недолік — мало знімає. Нині намагається знайти можливість зняти фільм про Чайковського. У сценарії більше фігурує дружина композитора, але в цьому й полягає задум. Ідея — розповісти про великого композитора через його оточення. Дружину мала грати Ізабель Юппер — зірвалося. Хороший режисер, але така в нього доля — нічого легко й швидко не дається. А жаль. Це саме той випадок, коли на перший план виходить задоволення працювати з людиною, а не гроші. Кожен фільм, знятий із ним, для мене — подія. З Кірою — важко. Однак теж є про що згадати. Це найкращі періоди в житті, коли відчуваєш, що поруч із особистостями робиш справжню справу.

Наприклад, недавно зняв із режисером Мухамедовим дванадцятисерійний фільм «Катя», про війну. І режисер тямущий, і працювати приємно. Ми обидва розуміємо, як можна зробити краще, але немає такої можливості: в серіалі інша швидкість. Найстрашніше в серіалах — те, що втрачається поняття мистецтва кіно. З ким би я не працював, намагаюся, аби менше залишалося простору для розмов. Можна зберегти дух кіно і в серіалах, потрібно давати їх робити режисерам кіно, професіоналам. Кіно — це школа. Вона вимагає мізків, образності, індивідуальності. Зовсім інша радість.

— Між вашим «Астенічним синдромом» і картиною «Два в одному» — провалля... Довга пау­за! Що ви робили в 90-х? Як на хліб заробляли?

— Перебудовний період був для мене тяжким ще й тому, що батько хворів... Я робив усе можливе, щоб підтримати батьків. Поїхав до Парижа. Зняв із Мінаєвим фільм «Повінь». Потім диплом якийсь зняв, рекламу. Але цього було надто мало... Доводилося підробляти ремонтом квартир. Тим часом тішило все, що повертало мене до професії, — три документальні фільми з французами. Але знімальний період минав швидко, а я не міг довго чекати. Повертався до ремонтів. Сім’ю годувати треба було. Тому жив то там, то в Москві. Зароблю щось — їду додому. Так тривало років вісім. Де з’являлася можливість знімати, там і був. Хоча літати з однієї країни до іншої — теж дуже дорого.

— А як сьогодні в Москві?

— Це єдине для мене місце, де можна залишитися у професії та ще й пристойно заробляти. Почав із режисером Юрієм Кузьменком із серіалу «Дально­бійники». Купив квартиру. Громадянство взяв. У Москві в мене постійно робота…

— Традиційне, а може — й риторичне запитання насамкінець… Чи є світле майбутнє в українського кіно? Адже ви знаєте, що в нас відбувається, що й хто знімає?

— На жаль. Хіба може бути кіно в державі, в якій заохочується очевидне розкрадання? Одеську ж кіностудію продали не без відома держави? А куплена вона хитро, щоб розпродати по шматочках. Земля — в центрі міста, та ще й біля моря, певно, дорога, але попит буде.

І як не соромляться так нахабно обкрадати і обдурювати свій народ! Одеська студія давно вже нічого не знімає. І навіть нікого не обслуговує. В її статуті тільки один із тридцяти дев’яти пунктів гласить, що можна знімати кіно. Частину кіностудії Довженка, за деякими версіями, вже продали. І що, гроші від продажу на кіно пішли? Практично все, що знімається в Україні, знімається за московські гроші. Прямо соромно! Професіонали мусять їхати з країни, бо свідомо руйнується кіногалузь. При цьому створюють якісь «фестивалі». Навіщо? Хіба є що показати? Велика країна із чудовими кінематографічними традиціями — без кіно... Соромно, жахливо.