Обкладинки

Люко Дашвар. «Село не люди», видавництво «Книжковий клуб»

Село — не люди. Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації... Розрив! Це називається технікою розриву...

Можливо, двоє інтелігентів, простуючи полем від заглухлої автівки до забутого Богом і не позначеного на карті села Шанівки, відпускали б такі перли й далі, якби один із них не вступив у коров’яче лайно і не зіпсував нові черевики. Безпосередньо зіштовхнувшись, таким чином, із тим самим природним способом життя.

Саме про природність роман Ірини Чернової, що підписалася дивним ім’ям Люко Дашвар. Від пишномовних постмодерністських дискурсів сучукрліту авторка зухвало відкидає до реалій звичайного села. Хоча ні, не звичайного. Не такого, яке стоїть на перетині автошляхів, а тому має хоч якийсь доступ до цивілізації. І не такого, де, за класикою, біля кожної хати має бути вишневий садок. У Шанівку не ходять автобуси, до найближчої школи — зо п’ять кілометрів пішого ходу, і тільки один раз на два тижні приїздить місцевий торгаш, що діловито розкладає товар на дванадцятьох розкладачках.

Бездоганно виписані сцени та образи, далеко нешаблонний сюжет, неперевершено самобутній стиль письма, щедро розбавлений суржиком, жаргонізмами та місцевим діалектом, вцілили у яблучко — від книжки неможливо відірватися.

Проте помиляється той, хто думає, що роман покликаний лише відтворити сільську реальність або переповісти історію кохання шанівської Лоліти. Це все — тільки солодкі вершки, під якими — гірка на смак кава. І тут Шалівка — ніби те криве дзеркало: зазирнувши в нього, жахаєшся від розуміння того, чого варта вся наша цивілізація і її найкращі представники в особі просунутої інтелігенції.

То що, невже, як співалося в пісні російських рокерів, «пластмасовий мір пабєділ»? Ні, доки жива хоч одна людина, здатна зберігати і передавати традиції. А отже, скарбниця нації збережена. Техніка розриву? Коло замкнулося.

Орхан Памук. «Мене називають Червоний», видавництво «Фоліо»

Книжка з першого ж погляду приємно вражає якістю поліграфії. Талановито оформлена обкладинка та чіткий друк полишають хороше враження. Єдине, що можна закинути, — надто тонкий папір, внаслідок чого літери частково проступають на протилежний бік аркуша.

Переклад Кульчинського, що вперше публікувався у Всесвіті у 2005 році, цілком достойний. Звісно, час від часу трапляються сумнівні конструкції (на кшталт «вадливі діти» — цікаво, що б то мало бути?), проте вони досить поодинокі, аби не псувати загального враження від твору. Що приємно відрізняє книжку від «Снігу» тих самих автора, перекладача та видавництва, в якій мова була, м’яко кажучи, неідеальною. Вочевидь, цього разу краще попрацювали редактори, врятувавши читача від «голого» результату перекладацької праці.

Що ж до самого роману, то дія його відбувається в середньовічному Стамбулі, переважно в середовищі професійних художників та книжкових ілюстраторів. Таємничі вбивства поєднуються з химерною і вигадливою любовною історією.

Детективно-любовний сюжет час від часу перебивають роздуми про співвідношення традицій, малярського таланту та призначення образотворчого мистецтва. Крізь них проступає повільна і болісна зміна всередині всього турецького суспільства, яке, на позір суворо дотримуючись мусульманського канону і доктрин «старих майстрів», повільно, але впевнено пробує заборонений плід європейського мистецтва і світогляду.

Для українського читача особливо цікавим може бути власне знайомство з середньовічним турецьким підходом до мистецтва — оцінка якості зображень за рівнем їх схожості на роботи великих майстрів, критичне ставлення до авторської індивідуальності в роботі та інші, цілком незвичні для сучасного мистецтва речі.

Книжка читається швидко й легко, залишаючи по собі глибокий післясмак смутку та меланхолії, що пронизують увесь чималий за обсягом текст роману.

Юрій Винничук. «Весняні ігри в осінніх садах». Харків, Книжковий клуб
«Клуб сімейного дозвілля», 2007 р.

Еротичний роман… Перше, що спадає на думку. Ще один — навіщо в наш час, коли все, пов’язане із сексом, із забороненого перетворилося на архідозволене, з революційного стало масовим? Коли від вседоступності й пересичення так нудить, що потай мрієш понакривати всіх дівчат чадрами… Чи прочитаємо щось нове? Чи може книжка про секс стати скандальною, не рівняючись на сумнівну славу «жовтих» таблоїдів?

Може.

Незручність і ніяковість супроводжуватимуть вас у процесі читання цього твору Юрія Винничука. Так, пристрастей буде чимало, і найрізноманітнішого штибу: від самогубства коханців до п’яного злягання у нічному парку. Але нічого нового ви для себе не відкриєте. Навпаки: впізнаєте багато такого, про що воліли б забути. Замаскувати гарними словами, лірикою, запізнілою згадкою про духовну спорідненість… Уся книжка Юрія Винничука — чиста правда. Не в тому сенсі, що все описане і справді сталося з автором-героєм, а в тому, що могло статися. З кожним.

«Весняні ігри в осінніх садах» — роман про самотнього чоловіка. Хоча з першого погляду самотність тут помітити важко: калейдоскоп подій, пригод і різномастих коханок забарвлює його життя і в декого може навіть викликати заздрість… Та, приманюючи читача на свої перчені «декамеронічні» історійки від першої особи, Юрій Винничук затягує його у царини глибші й болючіші. Туди, де за еросом ховається танатос, за нескінченними втіхами — жага самознищення. І коли пристрасть нарешті поставить героя на межу життя і смерті — у прірву ту зазирнемо й ми.

Роман настільки чоловічий, наскільки це може зацікавити жінок. Таке собі підглядання за роботою голови (а також деяких інших органів) протилежної статі. Процес, будьмо відверті, не завжди приємний. Кожній порядній панні, котра має хоч трохи любовного досвіду і ще не розпрощалася з романтичними ілюзіями, хоч раз та захочеться пожбурити в автора чимось важким або принаймні проробити якийсь вудуїстський ритуал над його книжкою. …Утім, і автора, і все чоловіцтво рятує шерега підозріло вчасних сюжетних ходів: то самоіронія згладжує напругу, то зізнання у самотності й порожнечі, яких не здатні заповнити впольовані тіла й потоптані долі… І, зрештою, наприкінці книжки обов’язково з’явиться Жінка, котра затьмить барвистий «гарем» героя і відплатить за всі розбиті рожеві окуляри товаришок по статі (і шановних читачок зокрема). Та ЩО це буде за жінка і ЯК вона це зробить…